Радянська спадщина в Україні — це не лише пам’ятники Леніну та культурні стереотипи, а й велика і розгалужена  інфраструктура, промисловість. Те, що Україна досі є космічною державою — це теж, щоб дехто знав, радянський спадок. Очевидно, що неоднозначність радянського минулого викликає багато рефлексій на різні теми, пов’язані із СРСР. Наприклад, у дослідженнях «радянського» періоду багато тем залишаються поза увагою дослідників, основна увага акцентується лише на негативному (репресії, голодомори, русифікація). До того ж часто «радянське» оцінюється як щось статичне, нединамічне, суто негативне. Але радянська Україна часів Кагановича і Косіора — це не радянська Україна Шелеста і Щербицького.
На роки перебування В. Щербицького на вищих посадах у керівництві УРСР припали суттєві зміни в економіці, демографії, системі соціального захисту. Суттєво збільшилося виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, підвищився рівень життя населення, кількість міського населення перевищила сільське, відбулися зміни в середній тривалості життя громадян республіки та структурі сім’ї. Водночас посилився процес русифікації населення, сталася одна із найбільших техногенних катастроф в історії людства, продовжувалися утиски інакодумців.
Напевно, «період Щербицького» — один із найменш вивчених і найменш оцінених у вітчизняній історіографії. Життя Володимира Васильовича Щербицького (1918–1990 рр.) майже збіглося з існуванням радянської України (1917–1991 рр.). Із цих без одного дня 72-х років він протягом 32-х належав до вищого керівництва УРСР і протягом сімнадцяти де-факто був лідером УРСР, понад чверть століття входив до вузького кола керівників Радянського Союзу. 
Не дивно, що 1990 року партійний історик, а згодом державний і політичний діяч незалежної України І. Курас висловив сподівання, що «мине небагато часу, й колективними зусиллями політичний портрет В. В. Щербицького з усіма його відтінками буде написаний». Але так не сталося. Традиційно чутлива до побажань «згори» українська історична наука не вітає вивчення біографій радянських партійних діячів. Тепер науковець змушений проявляти обережність, щоби не бути запідозреним у запереченні або поширенні інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років в Україні. А оскільки В. Щербицький жив, працював і не уявляв  себе (і не міг уявляти) поза межами радянської системи, то будь-яке некритичне слово на його адресу може сприйматись як порушення закону. 
Народився Володимир Васильович 17 лютого 1918 року у Верхньодніпровську.  Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941 р.) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу. У липні 1941-1942 р. — навчання у Військовій академії хімічного захисту. У 1942-1946 р. — служба в Червоній армії, перебував в Ірані у складі окупаційних військ. Із 1948 року на партійній роботі. У грудні 1955 — грудні 1957 р.  – перший секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. У грудні 1957 – травні 1961 р. — секретар ЦК КПУ. 28 лютого 1961 — 28 червня 1963 року — голова Ради Міністрів УРСР. 1963 —1964 р. — знову перший секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ. 15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 р. — голова Ради Міністрів УРСР. 25 травня 1972 — 28 вересня 1989 року — перший секретар ЦК КПУ. 
Два конфлікти відіграли чи не визначальну роль у долі В. Щербицького: опала Микити Хрущова 1963 року та переможне завершення тривалого протистояння з першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом у 1972 році.
У 1970-х роках В. Щербицький був змушений активно займатись ідеологічними питаннями. Брежнєв дуже прихильно ставився до лідера КПУ, тому всі робочі питання В. Щербицький вирішував безпосередньо з ним. Єдиним винятком була ідеологія. Брежнєв не мав ні знань, ні підготовки, тому де-факто ключову роль в ідеології відігравав Михайло Суслов, який за впливовістю був другою людиною у партії й державі і ставився до марксизму-ленінізму як до релігійного культу. Ставлення М. Суслова до України та її керівників завжди було настороженим. За свідченнями колишнього головного протоколіста МЗС УРСР Галини Науменко, він «таємно приставив до Щербицького людину, яка споглядала за ним і про все доповідала в Москву». За втручання Суслова відбулось призначення секретаря ЦК КПУ з ідеології Валентина Маланчука — плодовитого публіциста, доктора історичних наук, який зробив кар’єру на викритті націоналізму, чим і привернув увагу Суслова. Всупереч офіційній позиції керівництва КПУ про торжество інтернаціоналізму в республіці, він опублікував у московських виданнях низку статей, в яких розглядав боротьбу з націоналізмом як одне із нагальних завдань партії. Всі репресії проти дисидентів координувалися з Москви, а Ю. Андропов вимагав щорічно «саджати» 10-15 осіб. Масована загальносоюзна кампанія арештів дисидентів розпочалась у січні 1972 року, але ні ЦК КПУ, ні В. Щербицький не мали важелів впливу на союзне КДБ. До В. Маланчука Щербицький ставився насторожено, не допустивши його ні в члени Політбюро ЦК КПУ, ані в члени ЦК КПРС. Прагнучи стати ідеологом загальносоюзного масштабу, Маланчук почав працювати на М. Суслова через голову В. Щербицького – і перший секретар ЦК КПУ зробив усе, аби позбутися його. Після відставки В. Маланчука відбулись деякі ідеологічні послаблення, зокрема було дозволено публікації Ліни Костенко та Василя Симоненка.
Чорнобильська катастрофа 1986 року завдала В. Щербицькому непоправного морального і фізичного удару, від якого він не зумів оправитись. І хоча його провина зводилась до недооцінки масштабів аварії й проведення демонстрації 1 травня 1986 року (до речі, нав’язаної Москвою), політичні наслідки були колосальними. Союзні урядовці й вчені закидали керівництву УРСР панічні настрої, говорили про швидкий запуск нових енергоблоків, а проведення демонстрації вимагав сам М. Горбачов. За її зрив генсек погрожував В. Щербицькому втратою партквитка. Демонстрація відбулась, незважаючи на те, що вночі вітер змінив напрямок і радіоактивна хмара пройшла над Києвом. Родини керівників України, зокрема й першого секретаря, теж перебували на Хрещатику. Це було схоже на жертву, яку керівники України приносили в ім’я єдності з народом у скрутні часи. Лише в червні 1989 року під тиском громадськості В. Щербицький звернувся до ЦК КПРС з вимогою припинити розміщення в Україні нових атомних станцій.
Із середини 1970-х років у зв’язку з прогресуванням хвороби Л. Брежнєва В. Щербицький розглядався як один із ймовірних наступників Л. Брежнєва. Згодом Л. Брежнєв пропонував йому посаду голови Ради Міністрів СРСР після хвороби О. Косигіна. В. Щербицький начебто відмовився, а своєму помічнику В. Врублевському пояснив так: «Цього розбовтаного воза вже не вивезти. Та і в московські ігри я не граю». 
В. Щербицький відстоював монополію комуністичної партії на владу, чинив перепони створенню Народного руху України, у якому вбачав альтернативу і політичного конкурента. У лютому 1989 року під час приїзду М. Горбачова до Києва група письменників, особливо О. Гончар і Д. Павличко, поставила питання, що КПУ заважає їм поширювати демократію і гласність, створювати Рух. М. Горбачов запитав: «У чому справа, Володимире Васильовичу? Люди ж хочуть працювати на перебудову…». В. Щербицький витримав паузу і відповів: «Це вони вам так кажуть, Михайле Сергійовичу. А нам тут, на місці, видніше, що до чого».
Після обіцянки генсека, що партія не чинитиме перешкод створенню Руху, В. Щербицький уперше попросив про відставку. М. Горбачов умовляв залишитись. На проведення установчих зборів Руху перший секретар ЦК КПУ погодився лише тоді, коли питання його відставки вже було вирішене. Вона відбулась 28 вересня 1989 року з усіма належними почестями.
Леонід Кравчук стверджував, що М. Горбачов побоювався одного із «зубрів» компартії, тому коли той пішов на пенсію, відчув певне полегшення. Можливо, генсек не наважувався змістити В. Щербицького й з огляду на масові заворушення в Алмати після відставки іншого національного лідера брежнєвського розливу Д. Кунаєва. На думку Володимира Литвина, політичне довголіття В. Щербицького було зумовлене міцністю його позицій в республіці, стабільністю ситуації, відносно добрим забезпеченням населення продовольством і товарами, особистою скромністю лідера КПУ в порівнянні з його колегами з інших республік. В. Щербицький був справжнім трудоголіком, який рідко міг переключитись на що-небудь інше. На роботу приходив о 9.00, йшов після перегляду програми «Час» (починалась о 21.00). Але після 19.00 намагався не турбувати підлеглих. Навіть традиційні спільні обіди членів Політбюро та секретарів ЦК КПУ використовувались для узгодження робочих питань. Із 45 днів відпустки відпочивав місяць, під час відпочинку практикував поїздки та зустрічі. Будучи доволі жорстким керівником, В. Щербицький полюбляв тримати підлеглих «у тонусі», часто критикував (хоча, на відміну від попередника, уникав «крутих» розмов і «накачок», рідко підвищував голос), але завжди підтримував тих, хто добре справлявся з роботою, заохочував.
Із колегами та підлеглими ВВ (так називали В. Щербицького в апараті ЦК КПУ) підтримував рівні ділові стосунки, але близько не сходився. Лише одного разу невдовзі після обрання першим секретарем ЦК КПУ він запросив на межигірську дачу голову Ради Міністрів О. Ляшка та секретаря ЦК І. Лутака з дружинами. Після обіду оглянули будівлі, сад, оранжерею. Олександр Ляшко згадував: — Як ви думаєте, – звертається до нас Щербицький, — якщо ось так щодня обходити ці володіння, чи залишиться час для роботи? — Навряд чи, — відповіли ми в один голос, не розуміючи, куди він хилить. — А ось Петро Юхимович знаходив…
 Згодом лідер КПУ зробив усе, щоб відгородити свій побут і сімейне життя, яке робота усунула на другий план, від зайвих очей. Його дуже дратувала Раїса Горбачова, яка дозволяла собі втручатися в розмови керівників держави, могла відчитати члена Політбюро по телефону і навіть «поперлась» (вислів самого ВВ) на засідання Політбюро ЦК КПУ. 
Дружина лідера Компартії України Аріадна (Рада) Щербицька, на відміну від супутниць життя більшості керівників СРСР, не була домогосподаркою, а викладала російську мову і літературу в київській школі №57. До речі, одного разу Рада Гаврилівна відвідала у клініці академіка М. Амосова свого родича і була вражена плачевним станом лікарні. Напевне, після розмови з дружиною В. Щербицький подзвонив Амосову, було досягнуто домовленості про будівництво нової лікарні, закупівлю сучасного обладнання. І «лікарню Амосова» побудували, це не був міфічний проект «лікарні майбутнього», як потім дехто намагався щось робити. На жаль, уславлений медичний заклад, фахівці якого врятували життя десяткам тисяч людей, виховав цілу плеяду унікальних хірургів, нині перебуває у жалюгідному фінансовому стані. І нікому до цього немає діла. 
За роки керування республікою В. Щербицький прагнув позбутися обтяжливих партійних ритуалів, які забирали багато часу й коштів. Зокрема, скасував зустрічі першого секретаря на кордоні областей з традиційним застіллям, зустріч Нового року керівниками республіки. На спільне святкування члени Політбюро, секретарі ЦК, заступники голови Ради Міністрів з дружинами збирались лише 1 травня і 7 листопада в Заліссі. В. Щербицький був проти того, щоб керівники мали приватні будинки, дачі, машини. Через це тоді можна було втратити не лише посаду, а й партквиток, що було рівнозначно втраті кар’єри.
Не схвалював лідер КПУ і прагнення високопосадовців «здобувати» вчені ступені. Сьогодні добре відома ціна цим «аспірантам» і «дисертаціям». На відміну від республік Середньої Азії та Закавказзя партійна верхівка України не була корумпованою. Одним із улюблених висловів В. Щербицького був: «А що скажуть люди?» Так він відповідав невмотивованим прохачам.
Більшість мемуаристів свідчать про особисту скромність В. Щербицького й невибагливість у побуті. Як усі люди, що пережили воєнне лихоліття, він був надзвичайно ощадливим. Крім квартири, родина Щербицьких мала в користуванні дачу в Межигір’ї, яку у 2007 році знесли за розпорядженням пріснопам’ятного В. Януковича. 
Крім роботи, мав пристрасну любов до голубів та спорту, особливо до футболу і київського «Динамо». Саме за підтримки ВВ у «Динамо» розпочалась ера Валерія Лобановського, було зламано гегемонію московських клубів у радянському футболі, здобуто почесні європейські трофеї — двічі Кубок володарів кубків (1975, 1986) і Суперкубок УЄФА (1975). 
Сім’я В. Щербицького має відношення і до Вишгородського району. І не тому, що керівник республіки жив на дачі у Межигір’ї. Олександр Жмурко, колишній директор радгоспу ім. Ватутіна, свого часу загорівся «блакитною» мрією – газифікацією виробництва і житлових будинків, забезпеченням працівників радгоспу житлом. Його ідея була майже утопічною на той час. Ліміти на будівництво і газ міг дати лише Держплан Радянського Союзу, необхідно було погодити і заручитися підтримкою тут, в Україні. Серед впливових знайомих Олександра Гавриловича був директор Українського філіалу Науково-дослідного інституту планування і нормативів при Держплані СРСР Борис Щербицький – брат Володимира Щербицького. Але у братів була домовленість – з подібними питаннями один до одного – ані-ні. Але Нінель Петрівна, дружина Бориса Васильовича, сказала: «Я спробую вам допомогти, але спочатку пораджусь з Радою Гаврилівною, як це краще зробити. Ми, дружини, у політику не втручаємося, а от посприяти у вирішенні деяких питань іноді можемо».
Уже через деякий час в одному з відділів капітального будівництва ЦК КПУ та Ради Міністрів України О. Жмурко побачив свої розрахунки, на яких стояла віза В. Щербицького:  «Вивчити і по можливості вирішити». До кінця 1978 року були отримані ліміти, у 1979-му – готовий проект, весною 1980 року – розпочато будівництво газопроводу високого тиску. Щотижня високі чиновники приїздили на трасу, прискіпливо перевіряли хід робіт. При найменшій затримці розпинали передовсім ініціатора… директора радгоспу.
Розповідає Олександр Жмурко.
– Проблеми, звісно ж, виникали. По всій довжині газопроводу потрібно було збудувати шість газорозподільчих станцій: на Водогоні (для житлових будинків, школи та котельні), у Вишгороді (для газифікації міста), на державній дачі ЦК КПУ та Ради Міністрів України, в Нових Петрівцях (для села Валки і половини Нових Петрівців), біля музею «Битва за Київ у 1943 році» (для теплиць, хлібозаводу та другої половини Нових Петрівців) та біля Старих Петрівців (для теплиць і самого села), а далі до Лютежа. Усього приблизно 120 км, включаючи газопроводи по селах. Повна газифікація сіл була завершена в 1991 році, незважаючи на тодішній дефіцит на все – від цвяха до труби. У серпні 1984 року газопровід і шість ГРП були здані в експлуатацію. Однак на фініші робіт трапився казус – на ГРП, збудованій для теплиць, біля музею, бракувало заглушки. І я навідріз відмовився підписувати акт готовності, хоча мої «опікуни» на цьому наполягали. Моя відмова викликала справжній скандал. Мене вимагали звільнити, телефонували першому секретарю Київського обкому партії Володимиру Цибульку. Але правда була на моєму боці – вже через день заглушку доставили літаком аж із Нижнього Тагілу. Після її встановлення я підписав акти, і газ пішов в оселі.
У характеристиках 1950-х років вказувалось, що В. Щербицький має запальний характер, але згодом він став дуже закритою людиною і тримав усе у собі. Через це відчував постійну втому, перенапруження. В останні роки він спостерігав крах і паплюження  усього, у що вірив, що створював, віддавав усього себе без останку. З часом почали даватися взнаки хвороби, мав проблеми із серцем, виразку шлунка, після Чорнобиля почав кульгати. До того  ж багато палив і рідко звертався до лікарів.
Непублічність, яка тривалий час допомагала йому триматись при владі, на завершальному етапі перебудови перетворилась на його ахіллесову п’яту. В умовах кризи й поступової дезінтеграції СРСР перспективу мали ті лідери республік, які взяли курс на економічну, а потім і політичну суверенізацію, відкинувши марксизм-ленінізм. Для В. Щербицького таке «перетворення» з огляду на вік, чесність та відданість комуністичним ідеям (адже в самих комуністичних ідеях нічого поганого немає – погане було тільки їх практичне збочене втілення ) та тривале перебування на «позиціях Богдана Хмельницького» навряд чи було можливим. Можливо, він не уявляв Україну поза межами Радянського Союзу, як і всі ми на той час. За роки незалежності Україна мала більше десятка керівників першої величини, і ми маємо можливість їх усіх порівнювати – хто і що зробив доброго для народу, як себе поводив, яких наробив помилок. Дехто взагалі є політичним пігмеєм. Доводиться припускати з висоти пройдених років, що якби Володимир Щербицький був молодшим років хоча б на п’ять – можливо, Україна пішла б по іншому, більш конструктивному шляху. Але історія не має умовного способу…
28 вересня 1989 року В. Щербицький пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України за станом здоров’я. Помер 16 лютого 1990 року у клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легенів.
Хоча сьогодні відзначається сторіччя з дня народження Володимира Васильовича Щербицького, але справжню (є така надія) позитивну оцінку цій непересічній особистості ще дадуть незаангажовані історики. Адже український народ і Володимир Щербицький, як багаторічний керівник України, зробили дуже багато за період після закінчення Другої світової війни і до здобуття нашою державою незалежності у 1991 році. Плодами цієї самовідданої, жертовної праці наших дідів-прадідів, батьків – ми, теперішнє покоління,  користуємося і сьогодні (на жаль, дещо втратили по дорозі…). То хіба ж можна оцінювати такий труд наших попередників негативно і односторонньо? А помилки бувають у всіх – і в історичних осіб, і в пересічних громадян. Бо всі ми люди…

Підготував Олексій СЛОБІДСЬКИЙ