У цьому році виповнюється 55 років з того часу, як в результаті будівництва Київської ГЕС під водою рукотворного Київського водосховища зникли села. У нашому районі це Бірки, Толокунська Рудня, Ротичі, Домонтова – на правому березі Дніпра, та Старосілля, Сваром`я, Ошитки, Тарасовичі, Чернин, Новосілки-на-Дніпрі, Окунінове, Новий Глібів, Старий Глібів – на лівому березі. Було затоплено 92 тисячі гектарів родючих земель, переселено 33 тисячі людей. Після затоплення в районі Київського водосховища назавжди змінився клімат. Затоплена земля зберігала велику кількість історичних знахідок, до яких не доходили руки археологів. 
На папері – це лише цифра, а в реальності це долі тисяч людей, що мали необережність народитися у селах з невірною географією. Тисячі людей залишилися без домівок, а все їхнє життя опинилося під водою. Один з них –Мусій Пилипович Мартиненко, що народився 1933 року в селі Старосілля, а зараз проживає в Нових Петрівцях та є його почесним жителем, є головою Новопетрівської ради ветеранів.
Мусій Пилипович розповідає: «До затоплення в Старосіллі була 81 хата. Село знаходилось на пагорбах великого яру, тому, коли весною Дніпро розливався, нижчі хати майже повністю затоплювало. Але, коли під час окупації в жовтні 1943-го німці вирішили за зв’язки з партизанами спалити село, нижчі хати горіти не хотіли, і німецькі солдати мусили від цієї задумки відмовитись. Шістнадцять хат залишились неспаленими. І село вистояло, пережило війну, відродилося з пепелища, щоб пізніше новозбудована водойма назавжди його поглинула. 
Старосілля було красивим селом із працьовитими жителями. Село було відоме ще з ХІ століття. Тоді воно так і називалося — Ольжич. Сільська церква носила ім’я рівноапостольної Ольги. У давнину біля села, на березі Дніпра, росли величезні «Ольжині дуби». Навкруги села знаходились озера. До сусіднього села Сваром’я ходили пішки широкою дамбою, збудованою біля Дніпра і обсадженою деревами. Сам Дніпро біля Старосілля був широким (360 метрів), чистим, багатим на рибу. А до Києва на роботу або в інших справах добиралися на катері чи пароплавом «Богомолець». Подорож тривала 40 хвилин».
Мусій Пилипович працював у колгоспі. Спочатку пас корів, а потім взяли у бригаду. Закохався у місцеву дівчину, Галину Шевченко, одружилися у 1955 році. Грошей було небагато, костюм та обручки взяли на прокат у друзів, замість весільного кортежу радгосп виділив відкриту полуторку. До речі, так все життя й прожила родина Мартиненків без каблучок, їх подарували лише на золоте весілля.
Чутки про те, що село затоплять, а людей будуть переселяти, ходили між селян з кінця 50-х років. Але офіційно повідомили про переселення лише у 1962 році. Родині Мусія Пилиповича пропонували переселитися у Червоний Хутір, але на родинній раді вирішили перебратися до Нових Петрівців. Чому саме сюди? Тому, що «Лавру було видно» – відповідає Мусій Пилипович. На переселення взяли дозвіл і рекомендації. В Нових Петрівцях виділили 8 соток пісної землі, це при тому, що в Старосіллі люди мали по 40-60 соток відмінного чорнозему. По хатах ходила комісія – оцінювали будівлю і майно, щоб виділити компенсацію. Вона була різною, але невеликою. Від 1000 до 1500 рублів. Мартиненкам дали компенсацію 1400 рублів. З цих грошей 800 пішло на перевезення майна і хати, яку самі розбирали, на нове місце. На залишок закупили лісу і шиферу, а будувалися самі. Ще й родичі допомагали. Розповідають, що на новому місці перші роки вулиці називалися за прізвищами переселенців вулиця: Мартиненків чи вулиця Шевченків. В Нових Петрівцях Мусій Пилипович допоміг у будівництві будинків багатьом односельчанам.
У Старосіллі були й ті, кому не подобався еквівалент компенсації, хто не хотів переселятися. Таких попереджали: «Не поїдете добровільно – бульдозер знесе хату». Так і вийшло. Люди вже б і погодились на будь-які гроші, але час вийшов, і їх будівлі зрівняли з землею. А самих переселяли куди-небудь. На подвір’ях селян були городи, сади, у селах стояли церкви, були кладовища.
Цікаве питання – що сталося із цвинтарями, адже їх у Старосіллі було два. Мусій Пилипович розповідає, що старий затопили, а новий перенесли у Лебедівку. Також затопили й братські могили, де були поховані визволителі Києва 1943 року. Хто хотів – забирали своїх похованих родичів на цвинтар у Нові Петрівці. Влада не дуже піклувалась про живих людей, то кому були потрібні померлі, а хоча би і герої війни.
Затоплення йшло поступово. Кожного дня вода прибувала. Люди виходили на берег Дніпра останній раз подивитись на місця, де були їх хати.
Довгі роки влада не бажала говорити про затоплені села, не було ані пам’ятних дощок, ані вінків пам’яті, ані тематичних експозицій у музеях. Цю тему обговорювали на кухнях або в колі друзів. Добре, що сьогодні ситуація змінилась. І добре, що є люди, які пам’ятають загиблі села не по світлинах чи малюнках. Любов до Батьківщини, бажання вивчати її історію починається з любові до свого родоводу, бажання дізнатись про нього якнайбільше. Понад 15 років тому з ініціативи директора Новопетрівської середньої школи №1 
В. Шевченка, який є уродженцем Старосілля, ентузіастами та колишніми жителями Старосілля за будівлями Київської ГЕС було встановлено дубовий хрест з пам’ятним написом про затоплене село.
Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» започатковує збір експонатів, особистих речей, фотографій людей, чиї домівки залишились на дні Київського моря. Вони нагадали б майбутнім поколінням про життя та побут наших земляків, доля яких змусила будувати життя на новому місці.

Ольга СУБАЧ, завідувач відділу Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» 
 О. ВІТРЯНА (онука  М. Мартиненка)