Головна » 2019 » Травень » 16 » «Білий вир» у Демидові…
18:59
«Білий вир» у Демидові…

Всього за 30 кілометрів від столиці України знаходиться дуже мальовниче і древнє село – Демидів. І сьогодні Демидів дуже привабливий об’єкт для розвитку зеленого та краєзнавчого туризму, одна з найпривабливіших екскурсійних зупинок у туристичному кластері Вишгородщини. Це земля, де зароджувалася сама Русь – історія, культура та традиції сучасної незалежної та демократичної України. Перші документальні згадки про цей населений пункт Київського Полісся зустрічаються у письмових джерелах ще на початку XI століття. Декілька разів змінював місце розташування, оскільки народна традиція забороняла оселятися на колишньому попелищі. Найдавніше поселення розміщувалося на північ від села, на берегах річки Кізки, яке називали Старий Демидів. 
Свою подорож ми розпочинаємо з вулиці Петра Калнишевського, що наче велетенською дугою – сагайдаком перерізала давнє городище княжого Вишгорода. Останній кошовий отаман Запорозької Січі — Петро Калнишевський (1691-1803) прожив довге і насичене на історичні події життя – 112 років. Це саме він був ктитором і меценатом нещодавно відкритого православного козацького скиту на Афоні у Греції. Ще за три роки до знищення Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році кошовий січовий отаман Петро Калнишевський будує у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі власним коштом чотири монастирські будівлі, які було знищено вогнем  у 1787 році. З усіх збережених зображень Межигірського монастиря згадується Велика брама, на якій було влаштовано Петропавлівську церкву із дзвіницею. У 1786 році імперська влада вирішує ліквідувати, закрити монастир, з головною метою знищити сам козацький дух Запоріжжя і вольниці. 
Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злі наміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав своє страдницьке життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посере­дині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня... На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».
Існував невеликий скит «Білого Спаса», як називали  у народі Межигірський Спасо-Преображенський монастир, і в Демидові. В ньому було дві дерев’яні церкви, про що згадує Лаврентій Похилевич у своїй відомій праці «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864).
«... Монастырский скит находился на Ирпенском острове напротив села Демидова. До 1800 года в Лютеже не было церкви. Жители ходили молиться и совершать духовные требы в помянутый Демидовский скит, где было с незапамятных времен две деревянные церкви. Впрочем, главная из разобранных скитских церквей, во имя Рождества Пресвятой Богородицы, была построена на месте давнейшей в 1781 г. соборным иеромонахом Межигорского монастыря Феодоритом».
«Так це ж і є те місце, що ми шукаємо! Воно знаходиться на старому Ірпінському острові. Поряд – «Білий вир», Старий Демидів», – підтверджує мої здогадки учасник експедиції, відомий вишгородський краєзнавець Володимир Литвиненко. 
«Дивовижно, але місце розташування монастирського скиту співпадає із жахливим місцем загибелі запорізьких козаків. Наприкінці XVII століття у Демидові стояли козаки Семена Палія, що вступили у нерівний бій із військами Речі Посполитої. У 1693 році вони загинули, а містечко Демидів зруйновано. Може, саме тому це місце і отримало таку дивну назву – «Білий вир». А ще раніше Ірпінська битва 1323 року, руйнування монголо-татарами у 1240 році північного форпосту Вишгорода – величного Маслай-града... Скільки захисників своєї рідної Батьківщини, чистих серцем молитвеників (тільки у давньоруському Маслаї нараховували (за згадкою Л. Похилевича) до шістдесяти малих та великих храмів) відійшло до Білого виру! Вони і зараз спостерігають із зоряного неба за нами, своїми невдячними нащадками».
Відомо, що ще з дохристиянських часів білий колір символізував доброго і справедливого Білобога, на противагу своєму вічному антиподу – Чорнобогу, що навіть до наших днів асоціюється у християнському світобаченні із чортом.  Білобог – вважається Богом добра, світла, сонця, батьком Перуна, одночасно виступаючи Дажбогом пра­українців – читаємо у Енциклопедії прадавніх вірувань. Можливо, саме тому перші православні храми та міста, які зазвичай будувалися на місцях давніх капищ рідних богів, багато переймали з того, так і продовжували називатися: Білого Спаса, Білгород (відоме та засноване великим князем Володимиром місто над Ірпенем, зараз с. Білогородка Києво-Святошинського району), Білий вир...
Їдемо далі... У Вишгороді відома вулиця відомого козацького полковника Семена Пилиповича Палія (Гурка), не такого вже і далекого родича та письменника світового рівня – Миколи Гоголя. Козацький отаман похований у 1710 році у Ме­жигірському монастирі, де зараз знаходиться його могила – ніхто не знає. Національний герой Польщі, король Речі Посполитої з 1674 року Ян III Собеський, справедливо називав Палія «Богатирем з-під Відня», а у злопам’ятному 1693 році кандидатура Семена Палія розглядалася козаками Запорізької Січі як  головного претендента на гетьманську булаву. 
Ще у 2015 році у інформаційному культурно-історичному просторі України сталася справжня сенсація. Відомий дослідник афонської духовної та історичної спадщини, директор Інституту афонської спадщини Сергій Шумило заявив про зроблене на Афоні у Греції сенсаційне відкриття старовинного козацького монастиря XVIII століття – «Чорного виру». Про «Білий вир» у Демидові та відношення його до Межигірського монастиря було  відомо ще раніше (починаючи з середини XIX ст.), але відкриття дивовижного паралельного взаємозв’язку «Білий вир» у Демидові – «Чорний вир» на Афоні стало відомо тільки на початку 2019 року. Сама назва «Чорний вир» імовірно походить від заснування (відновлення) запорозькими козаками осередку чернецтва на Афонській горі, на противагу «Білому виру» у Демидові, де козаки і представники духовенства згадувалися переважно як мученики внаслідок повної загибелі від рук чужинців. Через рік, у 2016 році, до тисячоліття з дня першої згадки про перші слов’янські монастирі на Афоні, широкій громадськості було презентовано книгу А. Шумила «Духовне Запоріжжя на Афоні». Базуючись на документах з українських архівів та архівів Афону в  Укрінформі відбулася відповідна наукова прес-конференція. Відкриття маловідомого козацького скиту «Чорний вир» на Афонській горі було прокоментовано відомим українським істориком, доктором історичних наук, директором Науково-дослідного інституту козацтва Тарасом Чухлібом. 
Цікаво, що козацький скит на Афонській горі у Греції «Чорний вир» було засновано у 1747 році колишнім бунчуковим товаришем Запорізької Січі Григорієм Голубенком.  У поменниках монастиря Межигірського, яке ведеться з 1625 року, вписано і гетьманський рід з Черкас — Єлєвферія (Оліфера Голуба), який може бути прямим пращуром засновника «Чорного виру» на Афонській горі — бунчукового товариша Григорія Голубенка. Більш детальну інформацію можна почерпнути з книги Олексія Кузьмука «Межигірська Старовина. Нариси з історії Києво-Межигірського в ім’я Преображення Господнього чоловічого монастиря XVI-XVIII століттях», що побачила світ у 2017 році. 
Одночасне існування «Білого виру» у Демидові та «Чорного виру» на Афоні, як козацьких скитів  Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, активна меценатська підтримка останніх козацькою старшиною Запоріжжя та полковником Семеном Палієм, гетьманом України Іваном Мазепою, останнім кошовим отаманом запорозьких козаків Петром Калнишевським та інших, нині привідкриває не таку вже і просту систему існування «Духовного Запоріжжя» протягом тривалого часу, принаймні XVII-XIX століть: монастир «Білого Спаса» – «Білий вир» у Демидові – «Чорний вир» на Афонській горі у Греції. 

Вадим ПЕРЕГУДА, краєзнавець
(У публікації використано фото Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні)

(Далі буде).

Переглядів: 414 | Додав: slovo
comments powered by Disqus