Головна » 2019 » Травень » 8 » За цвіт життя народ завдячує солдату
16:15
За цвіт життя народ завдячує солдату

Мало яка інша тема в Україні є настільки міфологізованою, як Друга світова війна. День Перемоги не завжди був головним святом Радянського Союзу після 1945 року. Його святкували лиш один рік, а потім вихідний скасували. У перші десятиліття після завершення війни колишні воїни відзначали 9 травня «по-людськи, а не по-державному» – вони зустрічалися, щоб пом’янути загиблих та пригадати суворі будні війни, горе й втрати. 
Усе змінюється з приходом до влади Леоніда Брежнєва. Із 1965 року 9 травня знову стає червоним днем календаря. Сам Брежнєв та його оточення були ветеранами війни. Для них міф Великої Вітчизняної війни, закладений ще Сталіним, був співзвучним і тому став одним із найбільших міфів радянської доби. Міфологізувати війну в Радянському Союзі розпочали ще на її початку. Одна з причин – низька підтримка правлячої комуністичної партії з боку населення. В Україні до цього додалися ще й очікування частини населення, що німці звільнять їх від комуністичної системи. Хоча ці надії і розбилися об расистську та шовіністичну політику Третього рейху. На боці Німеччини загалом воювали до 1,5 мільйона радянських громадян, але в рамках міфу про Велику Вітчизняну замовчувалося про військовополонених, про участь радянських людей у війні проти СРСР, про колаборацію, про провальний 1941 рік, коли німці ледь не взяли Москву.
Радянські міфи і зараз спрощують реальність й представляють її одновимірною. Наприклад, на початку Другої світової у 1939 році українці, проживаючи у різних країнах Європи, воювали по різні сторони, як у польських військах, так і в Червоній армії, а також у Легіоні Сушка, союзному німецькому Вермахту. Міф визнає лише ті факти, які підходять під міфологему, а все те, що з нею не збігається – відкидається і заперечується. Наприклад, приховувалися реальні втрати та ціна перемоги.
Для мобілізації населення на боротьбу в СРСР почали формувати цілий ряд міфів. Міф Великої Вітчизняної війни замішано на російському націоналізмі-патріотизмі. З газет навіть було знято гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтесь!» та замінено на «Смерть німецьким окупантам!». А от пролетарський інтернаціоналізм залишили для зовнішньої пропаганди, зокрема серед німецьких військ. Для інших же народів СРСР було сформовано міф про дружбу народів.
Російський націоналізм проявляється і у фільмах, знятих в часи війни. Наприклад, фільми «Суворов» чи «Кутузов» демонструють, як тодішнє керівництво СРСР конструювало каркас російської героїчної історії. Цим «конструюванням» займається і нинішня російська правляча еліта. Політичні міфи виконують свої функції мобілізації мас, легітимізації влади та формування ідентичності тільки якщо резонують із досвідом відповідних поколінь. Міфічні образи, такі як Вітчизна, полита кров’ю предків, конструюються, насамперед, у фільмах, телебаченні, а нині і соціальних мережах, що мають найбільш масову аудиторію. Міф більш ефективно виконує свої функції, якщо поєднується з ритуалом. Серед міфів-ритуалів варто згадати парад Перемоги, покладання квітів Невідомому солдату, вшанування різних битв та історичних постатей, завдяки чому ці символи передаються наступним поколінням, чим до сих пір активно користується московська пропаганда, адже вона, крім міфів, не може дати російському різношерстному і різнонаціональному суспільству ніякої національної ідеї. 
На противагу радянським міфам в Україні з кінця 1980-х років формуються історичні віхи національно-визвольної боротьби. Українська повстанська армія, як героїчний міф, мала під собою значні засади, бо в усій Європі під час війни не було більш потужної повстанської чи партизанської армії як Українська повстанська армія. Історія про УПА та Степана Бандеру не є альтернативою радянському міфу. УПА вписується в націєтворчу міфологію і виглядає привабливо, бо воїни УПА – це люди, які в безнадійних умовах вели збройну визвольну боротьбу.
У тому, що зараз відбувається на Донбасі, чітко проглядаються алюзії, натяки російської пропагандистської машини на Велику Вітчизняну війну: і те, що майданівці – це бандерівці, і що на танках пишуть «На Київ!», як у часи тієї війни писали «На Берлін!», і ганебний «парад» українських полонених у Донецьку 24 серпня 2014 року. На Донбасі ми отримали від Росії воєнно-політичний конфлікт, в якому ідеологічними складовими є конфлікт різних історичних пам’ятей. Використання наявних міфів суттєво полегшує московським перекручувачам історії формування нових міфів   –  «бандерівців» ототожнюють із фашистами, а міфологема «війни з бандерівцями» має коріння в образі ворога, який сформувався ще при Сталіні, а саме: вороги народу, різні шпигуни, фашистські загарбники. Таке ототожнення спонукає зомбованих пропагандою людей хвилюватися, боротися із цим уявним «ворогом», вишукуючи його у практичній площині за практичної допомоги російської воєнщини.
Нині склалася унікальна ситуація, коли Україна може очиститись від цих комуністичних міфів. Зокрема, кроком у цьому напрямку є пам`ятні заходи, які відбуваються 8-9 травня, коли у Європі відзначається завершення Другої світової війни – не як переможний героїчний міф, а як день пам’яті за загиблими.
А втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів.  Загальні втрати Німеччини – трохи менше 6 мільйонів. Така була ціна Перемоги, до якої, як декому хочеться бачити, український народ має нібито дотичне відношення. 74 роки тому закінчились бойові дії Другої світової війни. Війни, розв’язаної двома агресорами, які, поділивши світ на військовій карті, взялися різати його по живому. У тому числі й тіло України – у німецько-радянському розділенні Польщі й Галичини з Волинню, Прибалтики, мадярському аншлюсі Карпатської України та «добровільному» поверненні Бессарабії.
Що ж навоювали «маршали перемоги» за роки тієї, дійсно жахливої війни? Й донині демографи продовжують підрахунок втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни  1939-1945 років. Але, якщо західні дослідники говорять про похибку в сотні, тисячу, ну десяток тисяч осіб, то в СРСР, комуністичній імперії, де «ніщо не забуте» – лік іде на мільйони... Тож навіть через 74 роки оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйона осіб. І остання цифра, напевне, найбільш повна. Вона враховує загиблих і не народжених, убитих, розстріляних, спалених у крематоріях, закопаних і залитих цементом на новобудовах соціалізму, поранених, зраджених і покинутих напризволяще...
Останнім часом стараннями ревнителів «правильної історії» відбулася і з кожним роком поглиблюється банальна приватизація Росією Великої Перемоги, мовляв, СРСР виграв би і без України. Так заявив якогось року до чергової річниці Перемоги біснуватий московський фюрер Путін. Проте навіть сухі цифри свідчать – цю перемогу у нас, українців, вкрали, як і багато чого в нашій історії. Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну – загальні демографічні втрати включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, – становлять не менше 14 млн чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. Із 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйона чоловік. Тож втрати цивільного населення України – 5,5-6 мільйонів чоловік, понад 2,5 мільйона уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 мільйонів осіб. Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід – це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра – 2,4 мільйона остарбайтерів із 2,8 мільйона радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство.
На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисячі промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів, а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС. І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу.
Масштаб сталінських репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни в Галичині й на Волині, у період відступу – був не менш вражаючим. Сотні тисяч репресованих, розстріляних, депортованих у Сибір і Казахстан – українців, поляків, євреїв. Найяскравіші приклади виконання злочинної тактики випаленої землі – знищення центру Києва восени 1941 року та підрив Дніпрогесу, вигорілі ниви й села. А ще – життя й покалічені «визволителями» долі людей у повоєнне десятиліття.
За 1944-1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині було репресовано, лише за офіційними даними, 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисячі, убито понад 153 тисячі, 203 тисячі виселено за межі України.
Україна належить до числа країн, які здійснили найбільший внесок у перемогу над нацизмом. Лише людські втрати України оцінюються щонайменше у 14 мільйонів осіб. Водночас Україна найбільше постраждала і через радянську окупацію, перебуваючи у складі імперії. Втрати після військово-терористичних та поліцейських операцій більшовиків проти України і українців з 1918 по 1991 роки важко перелічити…
Разом із тим Україна залишалася провідною в економічному і соціально-культурному розумінні республікою СРСР. Бо насправді у Радянському Союзі конкурували лише дві ідентичності – так звана російська та українська. Радіо, кіно, телебачення, література та наука здебільшого розвивалися саме в РРФСР та УРСР. Наростання гонки озброєнь після Другої світової війни змусило радянську владу збільшувати кількість вищих навчальних закладів. Розширення прошарку людей з вищою освітою зумовило збільшення потреб у культурному продукті та призвело до наростання критичних оцінок радянського ладу у суспільстві. В Україні виник найпотужніший поміж усіх республік СРСР дисидентський рух, що став одним з головних чинників розпаду СРСР. Таким виявився віддалений результат тієї великої війни.
Нинішня війна Росії проти України – підла і несправедлива – є останньою спробою відновити бодай частину колишньої могутності СРСР. Могутності, як її розуміють російські імперіалісти – великі занедбані території, приниження національної гідності поневолених народів, відсталість та занепад. Таку долю режим Путіна готує Україні. Але не вийде – без України не міг би утворитися Радянський Союз. Тепер у війні з Україною Росія себе поховає.
Тож маємо вшановувати світлу пам’ять наших дідів, батьків, сестер і братів. Але не під фальшиво-цинічні звуки фанфар, не під прапорами гнобителів і катів нації, а в щирій молитві за упокій їх душ та за долю України. За цвіт життя завдячує народ полеглим і посивілим солдатам…

Підготував Марко РИХЛІЦЬКИЙ
 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 337 | Додав: slovo
comments powered by Disqus