Головна » 2017 » Серпень » 3 » Український Єрусалим
17:09
Український Єрусалим

Навесні 1894 р. декілька монахинь з Києво-Покровського жіночого монастиря на чолі зі старшою черницею вже оселилися в Межигір’ї. Завдяки матеріальній підтримці великої княгині О. П. Романової та високим організаторським здібностям ігуменії Каллісфенії, невтомній праці черниць і послушниць Межигірська обитель почала оновлюватись. Перше, що було зроблено – ремонт Спасо-Преображенської та Петропавлівської церков, в яких силами сестер і учениць монастирської іконописної та малярської шкіл були відреставровані настінні живописи й іконостаси.
В платонівському корпусі були облаштовані келії старшої черниці та монастирських співаків. На другому поверсі цієї споруди були впорядковані покої ігумені та кімнати для почесних відвідувачів.
В 1895 р. Каллісфенії вдалося організувати відбудову готелю для паломників на 165 місць та зробити новий місток через рівчак. У 1896 р. були позолочені кулі та хрести на банях межигірських храмів. У травні цього ж року на прохання княгині Олександри Петрівни імператор Микола ІІ пожалував жіночому монастирю ділянку лісу біля Трипілля площею 150 десятин. Вже 1897 р. монастирський ліс дбайливо був обкопаний земляним валом, збудовані сторожка та викопаний колодязь, очищений монастирський ставок, куди запустили рибу. 
Рибу, як пісний харч, монастирські насельниці завжди заготовляли у великих кількостях. Відомо, наприклад, що саме на початку ХХ ст. рибою Межигір’я забезпечували рибалки з села Бірки, що знаходилось у тому місці, де річка Ірпінь впадала у Дніпро. Місцевий краєзнавець І. Г. Єрченко, описуючи історію свого роду, починаючи із середини ХІХ ст., свідчить, що його дід, Оверко Єрченко, який, по-перше, був відомим на всю округу музикантом-скрипалем, по-друге, був ще й вдатним рибалкою та ловив рибу для черниць Ме­жигірського монастиря. Під час весняних повеней монахині не могли підводами приїжджати в Бірки і тому зупинялись на високому березі річки Ірпінь, так званому Хому (східне узвишшя), гукаючи: «О-ве-рі-ан! Агов! О-ве-рі-ан!». Над повеневими водами лунко летіли їхні голоси, і дід Оверко, що жив на західній околиці Бірок на відстані до півтора кілометра, чув це, сідав у човен, повний риби, і перепливав на Хом, де вивантажували рибу на воза, і черниці повертались до Межигір’я.
В 1898 р. фахівець А.Смирнов облаштував у монастирі водогін: вода постачалася з колодязя до всіх межигірських споруд. В 1899 р. стара чавунна підлога у храмах була замінена на дерев’яну, теплішу. Пожертвувала 3 000 руб. на це одна з благодійниць. На 1 січня 1900 р. Межигірська обитель вже мала недоторканий капітал, що зберігався в Київській конторі Державного банку в процентних паперах.
В урочищі Западня монахині розчистили старий сад, завели там великі городи. Сестри-черниці впорядкували могилу архімандрита Г. Гуляницького, прикрасивши її залізною огорожею та встановивши мармуровий пам’ятник, у невеличкій ніші якого постійно горіла лампадка. 
Велика княгиня Олександра Петрівна була відданою шанувальницею церковних старожитностей, дуже цікавилася історією Межигір’я і тому планувала відкрити у Спасо-Преображенському храмі музей. Та її планам перешкодила смерть, що сталася 13 квітня 1900 року, а 14 жовтня відійшла до Бога й ігуменя Каллісфенія. На цю посаду 12 грудня була призначена ігуменя Мелитина. Вона, як і її попередниця, була за походженням росіянкою, народженою в сім’ї поміщика Рязанської губернії, виховувалась в Петербурзькому Смольному інституті благородних дівиць. Нова начальниця Мелитина, на відміну від Каллісфенії, не виявила майже ніякого інтересу до втілення задуму княгині Олександри Петрівни про створення музею. Але знайшовсь великий ентузіаст, знавець старовини О. Хребтов, який зумів згуртувати навколо себе громадськість Києва, і вже 1907 р. музей почав діяти. В одній з експозицій були представлені матеріали, присвячені засновниці Києво-Покровського жіночого монастиря, великій княгині Романовій.
Як археолог, саме О. Хребтов восени 1907 р. відкрив на горі Пекарниці колишню монастирську печеру з церквою преподобних Онуфрія й Петра, де був знайдений монетний скарб ХVII ст. Його спочатку було вивезено до Москви, а нині він зберігається в одному з польських музеїв. 
У Межигірській жіночій обителі 1907- 1910 рр. діяли кілька благодійних закладів: притулок для бідних аж на 700 душ, школа для дітей-сиріт, церковно-приходська школа, притулок для немовлят, яких доглядали 10 монахинь.
На початку ХХ ст. у Межигір’ї було обладнане приміщення для літнього відпочинку сестер із Києво-Покровської обителі, а також було обладнано медичний пункт, в якому досвідчена черниця надавала безкоштовну допомогу всім, хто цього потребував. Вона ж могла й відвідувати хворих у них вдома, безкоштовно надаючи монастирські ліки селянам із близьких сіл.
В 1912 р. в Межигір’я із Києво-Покровського монастиря була переведена жіноча школа. В ній навчалося 66 дівчаток віком від 6 до 15 років. У штаті школи було 5 учительок – співу, рукоділля та три вчительки загальноосвітніх предметів: одна викладала арифметику, фізику, геометрію, друга - російську і слов’янську мови, третя – чистописання.
У роки 1900-1914 суто чернече населення становило 75 черниць. У ці роки відбулося повноцінне відродження Спасо-Преображенського монастиря як осередку чернецтва. Він набув популярності та великої шани віруючих людей з різних куточків Московської імперії, славився не лише урочистістю богослужінь та природною красою, а й зразковістю виконання чернечого статуту. Монастир відігравав роль значного благодійницького, виховного, культурно-просвітницького й аграрного центру. Та, звичайно, разом з цим відроджена жіноча обитель не мала нічого спільного з колишнім славетним козацьким монастирем. Хоча в Спасо-Преображенській обителі більшість черниць була етнічними українками, та в  церковних документах усі вони були записані як росіянки. Всі документи церковних служб велися лише російською мовою. Насаджувався дух російськості та монархізму безпосередньо ігуменями Каллісфенією та Мелитиною, які були питомими росіянками.
Після смерті Мелитини 25 січня 1911 р. була призначена ігуменя Магдалина, при якій різко помінялось ставлення до статуту монастиря. У Межигір’ї було облаштовано дачі для світських осіб. Дачники часто порушували спокій обителі світською музикою, танцями, лайкою, п’яними вигуками. А чорниці мусили прислужувати світським особам. Сама Магдалина рідко з’являлась у храмі. Сестри-монахині не мали повноцінного харчування, а ігуменя розкошувала навіть у пости. Про це розповідалось в анонімній скарзі, надісланій до Священного Синоду 10 серпня 1912 р. 
Почались перевірки, загальні зібрання монастирських насельниць, що, звичайно ж, викликало великий неспокій і погіршення стану здоров’я ігумені, й 12 листопада 1912 року Магдалина померла. 
За указом Синоду 1 грудня 1912 року наступною настоятелькою стала ігуменя Софія (Гриньова). Вона активно зайнялась господарською діяльністю на хуторах Києво-Покровського монастиря – Трипільсько-Вітяному та Межигірського монастиря – Микільському хуторі. Саме в Микільському хуторі ігуменя на свої власні кошти збудувала великий будинок, сарай, водогін. А в червні 1913 р. своїми ж коштами Софія створила більш комфортні умови в готелі для прочан у Межигір’ї. Радою старших сестер Києво-Покровського монастиря було видано посвідчення ігумені Софії на довічне володіння хутором Микільським.
1914 р. почалась Перша світова війна, і діяльність жіночих монастирів, про які ми ведемо мову, була спрямована на допомогу фронту: збиралися пожертви для забезпечення армії одягом, провіантом, ліками для лікування поранених та догляду за інвалідами. В кінці 1915 р. на території Ме­жигірського монастиря був відкритий притулок для дітей загиблих воїнів, а 14 лютого 1916 р. Київська духовна консисторія оголосила подяку Межигірському священику Зиновію Гребенецькому за залучення і приєднання ним до православної віри п’ятдесяти дівчаток уніатського віросповідання із Галичини, що виховувались у дитячому притулку. А 30 червня 1916 р. штаб Київського Військового округу надав чотирьох військовополонених для обслуговування монастирських хуторів.
У цей непростий час ігуменя Софія задумала здійснити ще один благодійницький проект: відкрити нижчу жіночу сільськогосподарську домоводствену школу першого розряду, метою діяльності якої була підготовка фахівців із домоводства, скотарства, фермерства, бджільництва та птахівництва. В школу приймались дівчата всіх християнських віросповідань віком 14-17 років. Передбачався термін навчання 3 роки. Теоретичні заняття відбувались з 1 жовтня по 15 грудня та з 15 січня по 11 квітня, а в інший час передбачались практичні заняття. У сільськогосподарській домоводственій школі викладалось 14 предметів: Закон Божий, російська мова, арифметика, географія, історія, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, землеробство, садівництво, бджолярство, городництво, скотарство. До цього ще додавались короткі відомості з селянського побуту, гігієна та догляд за дітьми. Почала школа діяти в жовтні 1916 р. Для її діяльності було виділено 7 603 руб. і 15 десятин землі.
У лютому 1917 р. почалися малопередбачувані духовенством політичні події, що призвели до відречення від престолу царя Миколи ІІ. 3-5 березня відбулась ліквідація органів царської влади. 7 березня цього ж року в Києві створена Українська Центральна Рада, навколо якої єднались національні сили, що виступали за національно-територіальну автономію України. Тимчасовий уряд із Петербурга засуджував наміри українських патріотів, спрямовані на незалежність України, намагаючись зберегти єдність нової «немонархічної держави» в межах Російської імперії.
Українське духовенство в цьому питанні не було одностайним. Існували противники автономізації українського православ’я і церковних реформ взагалі. 20 червня 1917 р. Тимчасовим урядом була видана постанова про передачу всіх навчальних закладів, зокрема й церковно-приходських шкіл, у відання Міністерства народної просвіти.
Після жовтневого перевороту 1917 року спеціальними декретами радянської влади були круто змінені взаємовідносини держави і релігійних організацій. Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства» від 23 січня 1918 р. створив правове поле гарантій реалізації принципів свободи совісті. Церкву відокремлено від держави, а школу  від церкви. Усі віросповідання одержали рівні права, а громадянин міг вільно вибирати, яку релігію сповідати. Це теоретично. А практично всі свободи совісті віросповідань, а особливо ж свобода церкви стали не просто обме­жуватись, а категорично заборонятись і переслідуватись. 
У січні 1922 р. Президія ВЦВК прийняла постанову «Про ліквідацію церковного майна». І почалось тотальне вилучення коштовностей. Уже до осені 1922 р. більшовиками було знищено безліч речей великої художньої та культурно-історичної цінності. Часто церковні речі, що з точки зору історичного значення були безцінними, утилізовувались, як брухт за документами, а в дійсності розтягувались нечистими на руку ділками. Антицерковна істерія вилилась в створення 1925 р. «Спілки войовничих безвірників України», яка проголошувала «безбожні п’ятирічки», проводячи тотальний погром храмів, церков, монастирів. Економічний, політичний, моральний тиск на духовенство в 20-30-х роках ХХ ст. переріс у фізичні репресії, тобто – заслання і розстріли.
У Київській області було закрито 1579 церков. 590 з них перебудували на культурні заклади. 249 стали зерносховищами та іншими складами. Вже в 1936 р. на Київщині збереглось тільки 10% від раніше існуючих культових приміщень. У березні 1930 року Димерський район Окрадмінвідділу Київського окрвиконкому повідомив про те, що на даний період закрили ще  автокефальну церкву в селі Демидів та церкву старослов’янської орієнтації в с. Гаврилівка. Тільки в шести селах Димерського району ще діяли церкви: у Козаровичах (священик Куценко Захарій Семенович), у селі Глібівці (священик Микола Єфремович Джозовський), у Димері  – автокефальна церква (священик Концевич Опанас Васильович) та синагога, село Бірки (священик Бернадський Іродіон Володимирович), у Литвинівці – євангелістська церква (священик Махновець Степан Якович), Ясногородці (священик Щербатий Григорій Гаврилович).

Геннадій НІКОЛАЄНКО, с. Нові Петрівці, Валентина  ОСИПОВА, с. Демидів

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 101 | Додав: slovo
comments powered by Disqus