Головна » 2018 » Вересень » 13 » Працює у Карпатах унікальна ГЕС
17:12
Працює у Карпатах унікальна ГЕС

Багато мешканців Вишгородщини пов’язані з будівництвом та роботою Київської ГЕС та ГАЕС. У районі живе багато людей, яких було переселено при будівництві Київського водосховища. Напевне, їм та іншим читачам «Слова» буде цікаво прочитати про унікальну Теребле-Ріцьку гідроелектро-станцію у Хустському районі Закарпатської області, розташованої в долинах річок Тереблі й Ріки. Збудована станція в 1949-1955 роках, а перший промисловий струм одержано в 1956 році. Потужність 27000 кВт, щорічне виробництво електроенергії в середньому (залежно від рівня води в річках) 123 млн кВт-годин. Після спорудження греблі виникло Вільшанське водосховище об’ємом 23,7 млн кубометрів, площа водного дзеркала – 1,6 квадратних кілометри.
Унікальні природні умови району будівництва дозволили народитися незвичайному інженерному рішенню. Дві річки Теребля і Ріка розташовані майже паралельно, з невеличким вододілом по Бовцарському хребту, але на різних за висотою рівнях. При такому розташуванні гідростанції виникала можливість використання натурального перепаду: воду із басейну річки Теребля пропонувалося скидати у басейн річки Ріка, що значно підвищувало потужність водного потоку. Між річками споруджено дериваційний тунель завдовжки 3,7 км, яким води Тереблі через ГЕС потрапляють до Ріки.
Після того, як Закарпаття увійшло до складу Радянської України, першочерговим завданням тогочасної влади було показати свою силу і могутність. Будівництво потужної електростанції ідеально вписалося у план дій вищого керівництва. Радянські енергетики, беручись за відповідальну справу, вивчили напрацювання своїх закордонних колег: італійського інженера Мілісні й угорського енергетика Міклоша, складені у 1940-1941 pp., додали свої розрахунки і взялися до роботи. Проект будівництва Теребле-Ріцької ГЕС був не лише масштабним, а й оригінальним. Фахівці використали можливість відразу двох річок: Тереблі та Ріки, переливаючи воду з однієї в іншу і використовуючи різницю рівнів їхнього розташування (річка Теребля тече на 210 м вище річки Ріки). Тому й довелося будувати не лише станцію, а й громіздку греблю та дериваційний тунель. Як тільки з розрахунками і паперовою метушнею закінчили, у невеличкі гірські села – Нижній Бистрий та Вільшани – почали з’їжджатися у 1949 році провідні фахівці з усього Союзу. Для приїжджих працівників відразу ж почали будувати гуртожитки, а для звичайних робітників – бараки. Магазин, їдальня та все інше тут теж з’явилися дуже швидко. Мовляв, усе є – лише працюйте.
Старожили дуже добре пам’ятають, як у 1949 році у селі з’явилися інженери, котрі ходили і щось вимірювали. Виявилося, фахівці шукали місце, де річки Теребля і Ріка знаходяться найближче. Таку точку знайшли, і попри те, що обидві річки розділяло аж 4 кілометри, взялися за будівництво тунелю. Роботу вели з обох боків: вільшанського та нижньобистринського. Розрахунки інженерів виявилися настільки точними, що похибка при зустрічі виявилася лише двосантиметровою.
Швидкість подачі води в трубі – 18 кубічних метрів в секунду. Пробурений в скельній породі тунель зроблений під невеликим нахилом, який закінчується 350-метровою металевою трубою, що йде по поверхні гори під кутом 37 градусів. Товщина стінок труби – 2,5 см, діаметр – 2,2 метра (труба виготовлена у Фінляндії). По цій трубі вода розганяється і надходить на три турбіни, що в основному залі ГЕС.
За темпами будівництва уважно стежили керівники всіх щаблів радянської влади. Терміни здачі всіх робіт заздалегідь чітко визначили, а темпи були по-справжньому стахановськими. Ветерани розповідають, що умови виконання робіт були надзвичайно важкими. Постійно заважали ґрунтові води, і робітників часто підтоплювало. А оскільки роботи не припинялися навіть взимку, то можна собі уявити, яких зусиль вимагав кожен прокладений метр тунелю.
Нелегко було й інженерам. Спочатку від них вимагали спроектувати об’єкт так, аби забезпечити йому повний захист від повітряної атаки, побудувавши підземну станцію із забетонованим у скелі трубопроводом. Та згодом для здешевлення і прискорення будівництва проект змінили. Однак розрахунки провели на совість. У цих краях у 1957 році був досить потужний землетрус. Та навіть він нічого не зрушив. Тепер раз на п’ять років спеціалісти влаштовують генеральну перевірку і оглядають тунель. Крім незначних коригувань, за багато років нічого кардинально міняти не доводилося.
Для будівництва споруд гідроелектростанції, організації селища будівельників і влаштування самого водосховища було відведено землі кількох сіл. На запитання: «Що ж робити із селянами?» відповідь радянська влада, як завжди, знайшла швидко – переселити! Спеціальна комісія прийняла рішення включити населення села Вільшани у кількості 161 двора, хутора Крисове (15 дворів) і хутора Бовцар (10 дворів) до контингенту осіб, які підлягають переміщенню за межі Закарпаття, в порядку виконання плану державного переселення. 
Газета «Закарпатська правда» в одному із лютневих номерів за 1955 рік писала: «Прийдешня весна у Вільшанах буде не схожою на попередні. Тут утвориться велике плесо. І цікаво одне: хоча про все це вже сьогодні говорять у Вільшанах, ні в кого немає й крихітки тривоги, жалю. Навпаки, селяни раді, що в горах зводиться могутня споруда, яка підніме економіку й культуру області, вони самі є активними учасниками будівництва ГЕС». Уявляєте, шановні читачі, (а багато хто з вас пережив весь жах переселення при будівництві Київського водосховища), гуцули «раділи», що їх зганяють із споконвічних місць проживання? У 1955 році по хатах почали ходити люди і повідомляти селян, що найближчим часом їх переселять. Люди чинили спротив, але їхньої згоди ніхто й не питав. Спеціальна комісія оцінювала вартість кожного господарства. Комусь виплачували компенсацію, а комусь перевозили безкоштовно і хату, і майно на нове місце. Керівнику місцевої сільради довелося їздити Закарпаттям у пошуках місць для переселення своїх односельчан. Робота виявилася не з легких. Зі слізьми на очах та боязню перед невідомим селяни розсіялися по різних районах краю. Та основне місце для переселенців знайшли у Батьові Берегівського району. Там зараз є вулиця, яка називається Вільшанською. Деякі люди до кінця не вірили, що треба буде покидати рідні місця. Вони переселилися останніми і зробили це тоді, коли почала прибувати вода. Переселенцям ще пощастило, вони, принаймні, залишилися у рідній області. Зважаючи на радикальні методи тоталітарного режиму, селян, які мимоволі стали на шляху великих задумів партії, могли відправити і до Сибіру. 
Не говорили у той час голосно про те, що з будівництвом греблі по річці Теребля бокораші більше не зможуть сплавляти ліс. Зі сторінок «Закарпатської правди» люди читали: «Водний шлях для спуску лісу після закінчення будівництва гідроелектростанції відпадає. Але економіка області від цього нічого не втратить. Держава будує нову залізницю долиною Тереблі». Транспортувати ліс за допомогою потягів стало значно легше, відповідно й темпи цих робіт збільшилися. Наслідки не змусили себе довго чекати. На сполох забили сусідні держави – їх налякала вода, яка почала збільшуватися у річках, призводячи до паводків. Це й зупинило радянську владу, а в лісах Хустщини все-таки запровадили планову вирубку лісів.
Тереблянське водосховище для ГЕС було споруджене в 1955 році. Площа водного дзеркала – 80 га (при мінімальному рівні води – 72, при максимальному – 90 гектарів). Глибина – 8 метрів, довжина – понад 10 км, пересічна ширина – 100 м. Водойма вміщує до 24 млн кубометрів води. Висота греблі 46 метрів, довжина – 153 метри. На будівництво було витрачено 200 000 кубічних метрів бетону.
Мало хто знає, що пізніше, коли Теребле-Ріцька ГЕС працювала на повну силу, радянські фахівці планували в цьому ж місці побудувати ще й атомну електростанцію. Для них хорошою приманкою стало велике водосховище, вода з якого і мала охолоджувати реактори. Словом, хотіли одним пострілом двох зайців убити. Проте цим планам так і не судилося втілитися у життя. Сама ж ГЕС за часів СРСР була під посиленою охороною і вважалася стратегічним режимним об’єктом, потрапити на який можна було при наявності відповідного дозволу. 
Надзвичайно складним випробуванням для новозбудованої ГЕС стала зима 1957 року. У горах різко випало 1,5 метра снігу, після чого почалася сильна злива. Відразу за зливою відбувся землетрус (5 балів) у селі Нижній Бистрий. Із тунелю через тріщину ринула вода і стала підмивати схил, багаторазово збільшуючи можливість виникнення зсувів. На щастя, нічого трагічного не сталося. Запас міцності при проектуванні було закладено максимальний.
Із тих часів ГЕС працює без збоїв. Фахівці стверджують, що кошти, витрачені на грандіозне будівництво, повернулися державі через 6-7 років після того, як у 1956 році отримали перший струм. Позитивний досвід планували продовжити і побудувати на гірських річках Закарпаття інші електростанції. Та увагу від малої гідро-енергетики відвернули потужні ГЕС, які у той час з’явилися в Радянському Союзі, а потім почали будували атомні електростанції. Тому Теребле-Ріцька ГЕС лишилася єдиною унікальною у Європі, яка при виробництві енергії використовує можливості відразу двох річок. 
Турбіни на ГЕС використані виробництва «Уралелектроапарат» (СРСР, м. Свердловськ). До наших часів на унікальному об’єкті працюють турбіни і системи подачі масла, виготовлені фінською фірмою «Френсіс», і генератори заводу «Уралелектроапарат», які згадуються у паспорті ГЕС 1948 року. Системи контролю швидкості обертання – шведські. Кожна турбіна видає при максимальному навантаженні 9 МВт/год. Турбіни обертаються зі швидкістю 600 обертів за хвилину. Гідросилове обладнання ГЕС вважається майже зношеним і застарілим, але знаходиться у робочому стані.
Теребле-Ріцька ГЕС є частиною потужного енергетичного комплексу, так званого Бурштинського острова, який діє на території Закарпатської, Львівської та Івано-Франківської областей. Електрична енергія цього комплексу також використовується споживачами Угорщини, Словаччини, Польщі та Румунії та підтримує роботу у часи пік, коли на область припадає максимальне навантаження. Фахівці кажуть, що станція могла б забезпечити потреби в енергії двох, а то й трьох районів Закарпаття, якби працювала лише для них. 
Щодо терміну експлуатації, то проектно було заплановано, що станція зможе працювати 80 років. Та при правильній експлуатації і вчасній заміні необхідних деталей найпотужніша в області ГЕС може перетворювати силу води в електроенергію значно довше. Із водоймищем дещо інша ситуація. Під час паводків Теребля несе до греблі все, що у річку викидають люди, які живуть вище за течією. Тому Закарпатське море невпинно забруднюється. Загострили ситуацію масштабні паводки минулих років. І хоча водосховище регулярно розчищають, воно вже на третину вкрите мулом. Але це так званий мертвий запас води. Фахівці з ремонту та експлуатації гідротехнічних споруд пригадують, що в радянський час була домовленість із Чорноморським пароплавством, що воно надасть установки для відкачування мулу, який мали вивозити на поля довколишніх колгоспів. Із розвалом Радянського Союзу всі плани закінчилися. Та й аналізи показали, що мул водосховища занадто кислий і не підходить для потреб сільського господарства. 
Тим не менше, сама ГЕС і Закарпатське море стали одним із найцікавіших об’єктів краю. І хоча туристам не дозволяють вештатися і тим паче фотографуватися біля самої греблі, достатньо піднятися на одну із гір біля водосховища і побачити чудовий краєвид на тлі синюватого плеса Закарпатського моря. 

Підготував Олексій СЛОБОДЯНИК 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 21 | Додав: slovo
comments powered by Disqus