Головна » 2017 » Лютий » 16 » Мово моя материнська
20:56
Мово моя материнська

Мова – одна з основних ознак нації. Мова – фундамент культури. Рідна мова – найдорожчий скарб народу. Рідна мова – підвалина інтелекту, рідна мова – основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова – умирає культура. Умирає культура – припиняється прогрес. 

Олекса ТИХИЙ

 Для українців, як і для будь-якої іншої нації, мова – це дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий фундамент. Функціонування української мови в усіх державних, суспільних інституціях, у сфері бізнесу, освіти, електронних ЗМІ є питанням життя або смерті української нації, національної держави, європейської української України. Законодавча підтримка статусу української мови, як єдиної державної, закріпленої десятою статтею Конституції України, є стратегічним питанням національної безпеки і формуванням національно-громадянської ідентичності українців.
Ми аніскільки не перебільшуємо, коли стверджуємо, що історія української мови, як і української нації взагалі, надзвичайно трагічна. Такого геноциду, знищення не зазнала жодна мова світу!
В історії цивілізації не було такого явища – переслідування за мовною ознакою. Влада Російської імперії за 300 років видала 479 законодавчих актів на заборону української мови. Обмеження, постійні дискримінації тривали й за радянських часів. Сподівання на краще життя після революції 1917 року виявилися марними. Розпочався геноцид українського народу, найгостріше механізм був спрямований проти інтелігенції. Рознарядки «зверху», скільки треба набрати у список «ворогів народу» і «націоналістів», знищували українську еліту, сіяли в душах простих українців бацили страху і приреченості. 
Скільки під грифом «секретно» загублено кращих синів і дочок України! Володимир Сосюра за свої полум’яні рядки: «Любіть Україну, всім серцем любіть!» отримав десять років ув’язнення. Відбув 15-річне покарання в радянських таборах суворого і особливого режиму Олекса Тихий – правозахисник, публіцист, автор праці «Мова народу. Народ», член-засновник Української Гельсінської спілки.
Левко Лук’яненко за 27 років ув’язнення досконало вивчив механізм репресивної машини щодо знищення в українців паростків патріотизму та національної гідності. Василь Симоненко, Надія Світлична, Василь Стус, Василь Марченко, В’ячеслав Чорновіл, якому після тюремного випробування перетяв шлях КамАЗ. Обставини загибелі патріота, рухівця, непересічної особистості досі не з’ясовані. Комусь надто імпонує гриф «секретно», за яким ховаються тисячі, мільйони скалічених доль.
Русифікація, спрямована на розмивання української ідентичності, послаблення і роз’єднання нації, на жаль, тривала і після проголошення 1991 року державної незалежності. Насаджене віками почуття меншовартісності та брак політичної волі призвели до нездатності Української держави забезпечити, як того вимагає стаття 10 Коституції України, «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України!».
За роки незалежності українська періодика і книгодрукування втратили позиції навіть «світлого» минулого. За грандіозними планами перетворення всього колективного на особистісне загубилося таке незначуще питання розвитку мови, культури, традицій українського народу.
А реалії невтішні. В Україні нині видається на кожного жителя нуль цілих і кілька десятих відсотка книжок українською мовою, з літературного обрію зникло багато газет і журналів патріотичного спрямування, у зашморгу кінематограф. Тож екран з відвертою порнографією, насильством та стріляниною отруює своїм несмаком та розбещеністю вакуум високоідейних, патріотичних стрічок. 
Чому й на 26-му році незалежної України не виконується Закон про державну мову? Ефір і телепростір заполонила неякісна продукція, що опосередковано спрямована на зомбування і зачумлення слухачів і глядачів. Особливо негативно діють на дитячу несформовану і вразливу психіку примітивні мультики з такими ж діалогами та монологами здебільшого російською мовою.
А вульгаризми, матюки стали повноправними у лексиконі «крутих» артистів і телеведучих. То яких патріотів ми виховуємо на таких недолугих взірцях?!
У Верховній Раді 19 січня зареєстровано розроблений зусиллями експертного та громадського середовища законопроект «Про державну мову». Сподіватимемося, що ця довгоочікувана подія відкриє шлях до системних змін у становищі української мови, державний статус якої час нарешті наповнити реальним змістом. 
Чи вкотре будемо повторювати вдалий афоризм одного з колишніх керманичів: «Маємо те, що маємо!» Бо ще не проголосовано названий законопроект, як один із «слуг народу» заявив, що державну мову «депутат должен знать, а выступать, каким языком ему лучше!». Дочекалися! 
Слухайте з високих трибун кримськотатарську, грузинську, молдовську та іже з ними! І тлумачів, щоб перекладали українською! Оце така «державницька» позиція депутата Верховної Ради Гончаренка. То навіщо город городить із тим законом, який існуватиме тільки на папері?!
Сумно, аж за край! А за який край? Певно, чужий, бо про свій знайшлися б тепліші, проникливіші слова.
Та їх марно чекати, бо оті 30% таку «муру» іноді гонять, що краще б вони мовчали. Тож не дивно, що «Україна має талант» у піснях англійською, російською, французькою, але не українською. Склад журі і російськомовні ведучі наочно засвідчують, як переймаються поширенням на українському просторі національної патріотичної пісні. 
Та повернемося від чужих баранів до своєї рідної ниви. Бо що далеко заглядать, коли у Вишгороді немає жодного книжкового магазина, газетний кіоск є у старому «Еко»-маркеті, а напроти «Білли» щодня діє пересувний, де пропонують читачам здебільшого пресу російською мовою. Уся продукція (листівки, буклети, газети) у відділах деяких магазинів також неукраїнська.
Успішно виховуємо національно свідоме підростаюче покоління, якому батьки на книжковому ринку «Петрівка» придбають за наші гроші і на добротному папері видані іншомовні книжки.
Отож, якби українців об’єднувала мова, національна ідея, відчуття причетності до великого, самобутнього і самодостатнього народу, то не лізли б на нашу землю з «градами» та кулеметами «захищати» (кого і від кого?) «собіратєлі земель». І була б «у своїй хаті своя правда!» 
Щось не дуже віриться, що віз наших культурно-мовних та просвітницьких проблем не застряне де-небудь поміж інших важливіших газових питань чи кредитних домовленостей.

Ольга ДЯЧЕНКО, Вишгород

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 141 | Додав: slovo
comments powered by Disqus