Головна » 2018 » Лютий » 22 » Катери ідуть на прорив
17:09
Катери ідуть на прорив

Створення військових річкових флотилій в СРСР до 1941 року показує, яке значення надавалося Генеральним штабом і наркоматом ВМФ спільним діям сухопутних військ і флотилій у випадку війни. Флотилії вчилися тісно взаємодіяти з армією. Не випадково, аналізуючи дії сил радянського Військово-Морського флоту на річках і озерах, західний історик Ю. Майстер зазначає, що «радянське командування річкових і озерних флотилій успішніше впоралося зі своїми завданнями», чим німецьке. 
Восени 1939 року, після звільнення Західної України і Західної Білорусії, кордон СРСР пересунувся на захід. Річкові кораблі і командування флотилії перебазували в Пінськ, тут з осені 1939 року базувалися деякі кораблі. Значення Пінської флотилії особливо зросло, коли стала очевидною війна з Німеччиною. У січні 1940 року уряд прийняв рішення побудувати 9 нових моніторів і 85 бронекатерів, частина з яких призначалася для Пінської флотилії. Незважаючи на технічні та організаційні труднощі до початку війни програма з будівництва малого флоту в основному була виконана.
Вранці 22 червня 1941 року кораблі Пінської флотилії вже йшли Дніпровсько-Бузьким каналом в Кобрин, на допомогу військам 4-ї армії Західного фронту на брестському напрямку. Передовий загін (монітор і чотири бронекатери) йшов під прапором начальника штабу флотилії капітана другого рангу Г.І. Брахтмана. У наркоматі Військово-Морського флоту уважно стежили, як розгортаються події в прикордонних західних районах. Перші доповіді начальника Головного морського штабу починалися із становища на Балтиці, Дунаї і на Пінській флотилії. 24 червня стало ясно, що плани дій флотилії, розроблені в мирний час, треба коригувати. Північніше і на південь Дніпровсько-Бузького каналу із запеклими боями відходили від Бреста частини 4-ї армії. Побоюючись падіння рівня води в каналі (німцям вдалося розбомбити шлюзи) командувач флотилією контр-адмірал Д. Рогачов вирішив вивести кораблі на Прип’ять. Дмитро Дмитрович перед війною багато років провів на кораблях різних річкових флотилій, відмінно знав специфіку служби на річках, а спеціальність військового річника не така вже проста як може здатися.
З’єднання Пінської флотилії виявилися на стику двох великих груп німецьких армій – «Південь» і «Центр», що наступали вздовж берегів Прип’яті. Ця ж річка стала природним кордоном і двох наших фронтів – Західного і Південно-Західного. Разом із військами відступала і флотилія. Зосередившись в Мозирі, кораблі допомагали переправляти сухопутні частини через річку, вели бої, артилерійським вогнем підтримували війська, що обороняли позиції перед мостами, прикривали свої переправи і руйнували ворожі, висаджували десанти...
Спільною директивою наркома ВМФ і начальника Генштабу від 11 липня 1941 року флотилія була розділена на три загони: Березінський, Прип’ятський (на Березині і Прип’яті — в оперативному підпорядкуванні Західного фронту) і Дніпровський (на Дніпрі — в оперативному підпорядкуванні Південно-Західного фронту). Березинський загін взаємодіяв з 21-ю армією, Прип’ятський — з частинами 4-ї і 5-ї армій, Дніпровський — з частинами 26-ї і 38-ї армій.
У другій половині липня в районі Кременчук-Черкаси німцям вдалося вийти до Дніпра. Кораблі флотилії допомагали нашим частинам, що, відступаючи, вели оборону. Однією з кращих бойових операцій флотилії в ті дні був нічний набіг на позиції противника в районі села Гребені. Захопивши це село на західному березі Дніпра, ворог готувався форсувати річку. В темну, безмісячну ніч 3 серпня загін кораблів під командуванням капітана першого рангу І. Кравця – монітор «Левачов», плавуча база «Білорусія» і два бронекатери – приховано наблизився до села Гребені і відкрив шквальний вогонь з гармат і кулеметів. У заграві пожеж було видно, як метушаться на вулицях фашисти. Навколо кораблів піднімалися сплески вибухів – німецькі батареї відкрили вогонь у відповідь. Одне пряме попадання, інше... Важко поранений лейтенант Кротов, який керував вогнем «Левачова». Його місце зайняв командир башти старшина Буланий, теж поранений. Підтримані артилерією кораблів, наші частини вибили німців з Гребенів. Понад шістсот убитих і поранених гітлерівців, автомашини з боєприпасами, мотоцикли, понтони, приготовані для переправи – все залишилося на вулицях села як переконливий доказ влучності корабельних артилеристів. 
До кінця липня гітлерівці, наступаючи на Білу Церкву і Кіровоград, одночасно рвалися до Києва з півдня і до переправ біля Трипілля, Ржищева та Канева. Тут почали бойові дії і кораблі Дніпровського загону, якими командували капітан першого рангу І. Кравець, начальник штабу капітан третього рангу Оляндер. 31 липня розпочалася запекла боротьба за Трипілля, яке обороняли частини 7-ї механізованої дивізії, монітор «Флягін» і два канонерських човни. Частинам цієї дивізії ставилося завдання разом із кораблями утримувати Трипілля і переправи через Дніпро до повного відходу військ фронту з правого на лівий берег Дніпра і закріплення на новому рубежі оборони.
У серпні виникла загроза оточення радянських військ під Києвом. У середині серпня в районі Кременчука перебували монітор «Жемчужин» і канонерські човни «Вірний» і «Передовий», які не раз опинялися під сильним вогнем ворога. В одному з боїв «Жемчужин», отримавши кілька прямих влучень, вийшов з ладу. Пошкоджений канонерський човен «Передовий» втратив хід і не міг допомогти монітору. Тоді командир «Вірного», старший лейтенант А. Терьохін, вміло маневруючи під вогнем, взяв «Жемчужина» на буксир і вивів його з-під обстрілу, хоча «Вірний» теж отримав серйозні пошкодження. Після цього бою «Вірному» було наказано прориватися до Черкас. На березі знаходилися німці, а прориватися довелося вдень. Перед кораблем стояла суцільна стіна вогню. Але, маневруючи і відстрілюючись, канонерський човен продовжував прорив. Чотири години тривав нерівний бій, але «Вірний» пройшов крізь вогневу завісу. На березі горіли німецькі бронемашини і танки, знищені влучними пострілами його комендорів. В кінці серпня Дніпро від Черкас до Херсона опинився в руках ворога. Командуванню флотилії стало ясно, що надії на відхід тепер немає. Але моряки продовжували самовіддано допомагати сухопутним частинам, особливо при переправі на лівий берег Дніпра на північ від Києва, в районі Вишгорода. 15-19 вересня флотилія вела останні бої під Києвом. Чотири монітори і кілька катерів, поки не закінчилися снаряди, били по переправі німецьких військ. Коли був витрачений весь боєзапас, моряки підірвали кораблі, піднявши на них сигнали: «Гину, але не здаюся!». 
Із особового складу кораблів, тилових та штабних підрозділів був сформований загін моряків (близько 1000 чоловік), який прикривав вихід з оточення 28-ї гірсько-стрілецької і 175-ї стрілецької дивізій. Перший загін 640 осіб – в районі Ніжина за всяку ціну повинен був стримати ворога, забезпечивши відхід 37-ї армії. До кінця дня 13 вересня в загоні залишилося в живих кілька десятків людей. Відійшовши до Борисполя, вони приєдналися до однієї з відступаючих частин. 
У вересневих боях під Києвом загинув комісар флотилії І. Кузнєцов. 18 вересня важко поранено командувача флотилією Д. Рогачова. 
Багато моряків Пінської флотилії, пройшовши сотні кілометрів по захопленій ворогом території, перейшли лінію фронту і повернулися на флот. Одну з таких груп привів капітан-лейтенант С. Лисенко, командир дивізіону бронекатерів. Затопивши катери, моряки сховали на грудях бойові прапори кораблів і пронесли їх через бої. С. Лисенко і його моряки відважно билися під Сталінградом. Хоробрий командир, вже будучи капітаном третього рангу, загинув у бою, коли вів бронекатер до волзького берега. Моряки Лисенка закінчили війну на Шпрее і Дунаї, під Віднем і Берліном. Ті ж групи німецьких армій «Південь» і «Центр», які рвалися через Дніпро на схід в сорок першому, тепер котилися назад. У 1944 році кораблі відродженої Дніпровської флотилії увійшли до звільненого Пінська і рушили далі – на Віслу і Одер. Три бригади річкових кораблів і бригада тралення допомагали сухопутним частинам до самого штурму Берліна.
Десятки командирів і червонофлотців Пінської флотилії були представлені до нагород. А в суворому 1941 році заслужити нагороду було непросто – давали їх скупо.
5 жовтня 1941 року був підписаний наказ про розформування Пінської флотилії. У ті дні варто було назвати найвідважніших – капітана третього рангу Н. Пецуха, майора В. Доброжінського, старшого лейтенанта А. Терьохіна, старшин Л. Щербину і І. Шафранського, а серед командирів, які керували бойовими діями флотилії – К. Максименка, Г. Брахтмана, І. Кравця.
Трохи детальніше про капітана першого рангу Івана Кравця, який, напевно, не думав, що йому доведеться воювати на Дніпрі, на рідній Київщині. Народився Іван Лаврентійович у багатодітній родині в селі Скибинці Тетіївського району. Службу на флоті розпочав ще за царя. Служив матросом на катерах-винищувачах (мінних катерах) у Першу світову війну, дослужився до боцманмата, командував катером-винищувачем у громадянську війну на Волзі, Каспії і Азовському морі, наказом РВСР №147, 1923 р. був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Всім відомий знаменитий авіаційний конструктор Андрій Туполєв і його літаки. Але мало хто знає, що Туполєв займався і торпедними катерами. 1923 року головне морське технічно-господарське управління наркомату з морських справ направило в Центральний аерогідродинамічний інститут лист на будівництво торпедного катера. Навесні 1927 року катер Г-3 «Первісток» доставили в Севастополь на випробування, але моряки не були від нього в захваті. Командир дивізіону сторожових і торпедних катерів Іван Кравець сказав Туполєву: «У «Первістка» малі морехідні якості і швидкість. Есмінці і лідери розвивають швидкість 36-38 вузлів, і щоб їх швидко наздогнати, катер повинен давати не менше 50. І однієї торпеди замало. Вийшов в атаку, промахнувся, і все даремно. Потрібні дві торпеди, та й кулемет не завадив би, а краще гармату». Начальник військово-морських сил просив уряд доручити Туполєву створення більш вдосконаленого торпедного катера, вже для масового серійного виробництва. 
Із 1929 року І. Кравець з утворенням бригади торпедних катерів перший її комбриг. Про фахівця-катерника згадує у мемуарах контрадмірал у відставці Б. Нікітін у книжці «Катера пересекают океан». «Прекрасно знав І.Л. Кравця, командира бригади торпедних катерів Чорноморського флоту. Іван Лаврентійович був чоловік колоритний – огрядний, з навічно обвітреним морем лицем, з хитринкою у примружених очах. Бригада, катери були справою життя Івана Лаврентійовича. Він умів говорити з людьми, охоче проводив вечори з ними, знав кожного катерника по імені. Особливу увагу приділяв комбриг боцманам катерів, по бойовому розкладу – заступникам командирів. Боцмани у бригаді майже всі були надстроковиками. Якось я поцікавився у Кравця, як йому вдалося домогтися такого високого відсотка надстроковиків. «Так я ж підберу йому севастопольську дівчину, оженю, допоможу поставити хату на Корабельній стороні або на Карантині. Так він нікуди і не дінеться...». Бригада торпедних катерів під керівництвом Кравця незмінно займала на флоті перші місця в бойовій підготовці і в спорті. Незважаючи на це, в 1933 році командир бригади торпедних катерів, як і більшість командирів вищої ланки Червоної Армії, був репресований. Йому пощастило залишитися в живих, був звільнений у 1937 році.  А далі була війна...
Б. Нікітін розповідає про подальшу службу І. Кравця: «Віддаю наказ терміново звільнити місця для прибуваючих кораблів. Всі малі кораблі та судна, крім тих, які необхідні для обслуговування крейсерів і лінкора, переводяться з Поті і Батумі в гирла річок Хобі та Циві, в невелику бухту Очемчірі. Причалів там не вистачає. У хід пішли секції старих бакових загороджень – невеликі дерев’яні плоти. Багато суден швартуються прямо до берега, глибини дозволяють. Начальник відділу допоміжних суден і гаваней капітан першого рангу І. Кравець ще раз інструктує команди буксирів, як вводити крейсери і лінкор в порт. Вузький фарватер, тісні гавані... Від моряків потрібна велика майстерність і обережність – невелика помилка – і корабель сяде на мілину.
Доводилося враховувати, що в зруйнованих портах на перших порах не вдасться налагодити забезпечення кораблів. Для крейсерів і есмінців це невелика біда: у них великий радіус дії, забезпечуватимуться на головній базі. А як бути з малими кораблями? Як не дивно, думка про створення рухомих тилів не відразу отримала підтримку. Перед самим наступом несподівано була розформована створена з великими труднощами рухома база на автомашинах при окремому дивізіоні торпедних катерів. Причому ратували за ліквідацію цієї бази самі ж катерники – не захотіли зв’язуватися із незвичним для них господарством. У перших же боях торпедники зрозуміли помилку і звернулися з проханням – надішліть десяток машин з пальним, інакше катери стануть на якір. Терміново створюємо примітивну рухому базу. Постачання кораблів паливом безпосередньо в районах бойових дій – важка проблема. Наливних суден залишилося мало, до того ж вони великої вантажопідйомності. Це ускладнює їх доставку: гарна ціль для ворожої авіації, значить, потрібні великі сили для їх охорони. До того ж величезну баржу або танкер не причалиш до необладнаних берегів. І, нарешті, для малих кораблів зовсім не потрібні такі великі запаси палива.
У нас вже є досвід використання невеликих плавучих цистерн місткістю 50 тонн – легко буксируються, малопомітні з повітря. Їх можна підвести будь-куди. Ініціатива виготовлення плавучих ємностей належить начальнику відділу допоміжних суден і гаваней капітану першого рангу Івану Кравцю та головному інженеру цього відділу інженер-капітану другого рангу Миколі Мунаєву.
Створюємо також рухливі ремонтні бази на баржах і автомашинах, щоб на місці усувати пошкодження малих кораблів. У цих клопотах зустрічаємо новий, 1943 рік. Нарешті флот отримує наказ приступити до звільнення Новоросійська. Морська піхота вантажиться на кораблі. Незважаючи на зимові холоди, для нас починаються спекотні дні».
Після війни І.Л. Кравець ще деякий час служив на флоті, згодом вийшов у відставку за станом здоров’я, віддавши службі у Військово-Морському флоті більше тридцяти років.

Олексій МОТОЗЮК, «Слово»
Фото з архіву автора

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 123 | Додав: slovo
comments powered by Disqus