Останній номер газети
Головна » 2014 » Серпень » 30 » Вишгород – Маріуполь – Сонцеве…
10:41 Вишгород – Маріуполь – Сонцеве… | |
 У бік Бердянська ми виїхали в ніч на 15 серпня. Супровід вантажу допомоги та особистих передач нашим воїнам-вишгородцям, які ще збираються та вже перебувають на «передку» (передова АТО - сленг.). Ця поїздка залишила дуже протилежні враження. З одного боку високий бойовий дух та віра наших воїнів у перемогу. З іншого – незрозуміла відсутність необхідного постачання та якась розкоординованість дій учасників АТО. Пояснення тилових структур АТО, що через обстріли та засідки неможливо щось підвести, якось не переконують. Ми ж підвезли. Воду, консерви, туалетний папір, засоби для миття, бензогенератори тощо. Повний «бусік». Але по-порядку…
Телефонний дзвоник був і несподіваним, і очікуваним. Про бажання супроводжувати гуманітарну допомогу нашим бійцям у зону проведення АТО я з народним депутатом України Ярославом Москаленком розмовляв уже давно.
– Збирайтесь, якщо будете їхати, – зателефонувала його помічниця, – машина йде сьогодні ввечері.
«Якщо будете їхати…». Звісно – буду. Приїхав додому, ощасливив дружину, «хебеху» – на себе, фотоапарат, консерви, дощовик, «мильно-рильне» – у сумку. Усе – готовий.
Точка зустрічі – одна з автозаправок на околиці Києва. Якщо відверто, то очікував побачити якогось монстра, який на броньовику сам їздить прифронтовими дорогами, розвозячи вантажі по військовим частинам. А виявилося – нічим на «Шварца» не схожий. І машина – звичайний бус. Лише погляд дещо втомлений, як у людини, яка багато чого бачила…
– Володимир, – назвався я протягуючи руку.
– Ігор.
Ми потисли руки.
Розмовляли дорогою мало, кожен думав про своє. Мені чомусь згадалася служба у Північно-Кавказькому військовому окрузі у перші роки розвалу СРСР. Тоді збройні сили втратили свій колишній авторитет. Образ офіцера у засобах масової інформації малювався, як нероба-п’яниця, який тільки й робить, що знущається над підлеглими. На жаль, дехто з нас дійсно давав привід для цих розмов. Але ж такий образ зустрічається у будь-якій професії. Мені, потомственному військовому, було дуже важко спостерігати за розвалом армії та занепадом професії військового. А ще я вперше на собі відчув, що таке керівництво по-московськи, коли людина – ніщо, головне – результат. Будь-якою ціною. Об офіцерів, не кажучи вже про сержантів та солдатів, часто просто «витирали взуття». Без необхідного забезпечення, напівголодні, ціною великих жертв військові все одно виконували поставлене завдання. Ще спрацьовувала радянська ідеологія про Батьківщину, яка кличе, про інтернаціоналізм та братські народи. Але все частіше їм на заміну приходила ненависть до ворога та помста за загиблого друга. Ми не мали всенародної підтримки, а коли поверталися до місць постійної дислокації, з подивом розуміли – мало хто знає, що відбувається на Кавказі, а головне, мало хто взагалі цим цікавиться. Головним завданням призовників у ті часи було «відкосити» від служби за будь-яку ціну…
Ніхто не розумів навіщо служити в армії, яка воює в незрозумілих війнах проти своїх громадян. Прикладом для наслідування стали не герої-панфіловці, а ділок із пачкою грошей, зароблених шляхом «розведення лохів». Посади та військові звання в армії купувалися та продавалися. Поняття офіцерської честі поступово нівелювалося. Таким тоді було російське суспільство. Тому, повертаючись в середені 90-х додому в Україну, я сподівався побачити іншу картину.
Але… Українське суспільство донедавна було таким самим. Проте у нас розкрадання бюджету, корупція та інші «принади» зрештою призвели до Революції Гідності та повалення режиму Януковича.
Так, наша армія зруйнована. Але завдяки титанічним зусиллям держави та загальнонародній підтримці вона повстає з попелу, наче Фенікс. Так, армії ще багато чого не вистачає, але завдяки волонтерам-добровольцям, які збирають кошти на спорядження та доправляють усе необхідне у війська, часто ціною власного життя, багато прогалин у забезпеченні довелося ліквідувати. До цієї справи долучаються всі, як то кажуть, і старий, і малий, і бідний, і заможний, і робітник, і керівник, і студент, і політик. Дитина, яка збирала кошти на планшет на день народження, віддала їх на бронежилет для солдата. Хіба це можливо було у нас ще півроку тому? Навряд це можливо у сусідній державі і сьогодні. Така підтримка надихає військових на героїчні дії. Недаремно диверсійним групам російських засланців поставлене чітке завдання з ліквідації волонтерських груп. Але хіба це сьогодні когось зупинить? Загальнонаціональна підтримка армії – про таке раніше можна було лише мріяти. Зараз це – реальність. Хоча у силових структурах ще залишилися ті, хто купував звання та посади, збираючи мзду з підлеглих, розкрадав і так урізаний куций армійський бюджет, їхні часи добігають кінця. Прийшли часи професіоналів та патріотів. А відтак – є віра і буде перемога.
У таких роздумах минула ніч. Ближче до ранку ми вирішили перепочити. Перша зупинка на шляху до Бердянська – Дніпродзержинськ. Дозаправка, сон, сніданок – деякі «заправки» мають усю необхідну для цього інфраструктуру. Ігор завжди знаходив саме таку.
Наш перший пункт призначення – Мелітополь, де дислокується одна з частин, що скоро знову вирушає у зону проведення АТО. Там служать наші земляки з Вишгородщини. Біля КПП нас зустрічав зраділий землякам Віктор Палій.
– Як справи?
– Усе нормально. Готуємось, навчаємось, кажуть, що скоро відправка.
Народний депутат Ярослав Москаленко передав для хлопців два дизельні електрогенератори, мобільні телефони, предмети гігієни і найпотрібніше в ту спеку – більше 20 тонн питної води.
– Дякую. Передайте рідним, що у мене все нормально. Живий-здоровий. Привіт усім.
– Удачі.
Ми вирушили до Бердянська, де мали забрати знімальну групу одного з центральних телеканалів.
Володимир ПОТАПОВ, «Слово»
(Далі буде)
| |
| Категорія: Україна | Переглядів: 532 | Додав: komashkov | |