Останній номер газети
Головна » 2014 » Вересень » 27 » Відчував, що я серед своїх в Україні
10:41 Відчував, що я серед своїх в Україні | |
 Волонтерство у нашій державі отримало величезний розмах. Багато хто з експертів вважає їхню діяльність головною причиною військових успіхів у АТО. Завдяки волонтерам армія взута та накормлена, має бронежилети, каски та нічні приціли. Активісти вишгородського фонду «З відкритим серцем у майбутнє» також беруть активну участь у добродійній допомозі війську. Наш кореспондент поспілкувався з одним із них, Олександром Дзюбою.
– Уже який день намагаюся зв’язатися з Вами, Олександре, щоб взяти обіцяне інтерв’ю, а мобільний постійно відповідає: «Абонент, на жаль, не може…»
– Справді не міг, бо мене не було кілька днів. Ми їздили в зону проведення АТО. Там зв’язок знаєте який. Та й доводилося вимикати телефони.
– Ми – це хто?
– Ми – це невелика група волонтерів, яка складалася з активістів Фонду «З відкритим серцем у майбутнє». Знаємо, що там на Донбасі воюють наші земляки – хлопці з Вишгородського району. Тому й вирішили взяти над ними своєрідне шефство. З того часу ми побували там уже не один раз. Тримаючи з військовими безпосередній зв’язок або через їхніх родичів, збираємо для наших вояків усе найнеобхідніше: теплий одяг, продукти. Нам вдалося придбати і передати нашим бійцям коліматорні приціли і два тепловізори. Це прилади, які рятують хлопцям життя, бо вони дозволяють бачити ворога і його пересування в умовах темноти. Хіба можна воювати, коли ворог тебе бачить, а ти його ні?
Останнім разом ми відвідали 25-й батальйон, розташований поблизу Дебальцево, який намагаються взяти бойовики. Наші хлопці завжди, звичайно ж, нам раді. Ще б пак: побачити земляків, почути вістки про Вишгород, отримати листи і посилки від рідних і коханих.
– Як почуваються там наші хлопці?
– На війні як на війні. Доводиться переносити все: і обстріли і напружене очікування наступу ворога, і всякі побутові негаразди. Уявіть собі, як у гаряче літо весь час перебувати у важкому одязі зі зброєю в руках. Але вони не скаржаться, звикають, тримаються мужньо. Мріють, звичайно ж, повернутися до своїх родин, дружин, батьків. Але дуже переживають, щоб їх «не кинули». Вони знають про переговори, які велися з бойовиками і Росією, та не хочуть, щоб кров їхніх побратимів, які загинули, була пролита марно.
Нехай це не прозвучить пишномовно, але ми відчули, що їм допомагає усвідомлення своєї особливої місії і відповідальності перед Україною. Вони кажуть, що тепер добре знають, хто наш ворог. «Путін, – сказав нам один з вояків, – дуже переконливо нагадав нам усім, що ми українці і що наша Батьківщина – Україна. І ми її захистимо!»
– Я знаю, що наші солдати з хвилюванням ставляться до листів від дітей…
– Так, ми це самі бачили. Ми привозили листи від дітей. Хлопці відразу кидаються їх читати, розглядати малюнки, а потім ховають у свої комбінезони.
– Доводилося спілкуватися з місцевими жителями?
– Авжеж! Ми, коли їхали, відвідали багато наших блокпостів. А вони розташовані поблизу населених пунктів або просто в селах. Багато людей залишили свої оселі і стали переселенцями, але багато хто не має змоги це зробити. Одна старенька розповіла, що «її дід» лежить паралізований, за ним їй з дочкою треба доглядати, а внук має йти до школи, а школа ще не відкрилася. Отаке життя в тамтешніх «залишенців». Ця сім’я готує для наших хлопців обіди, а вони її охороняють. Нам не довелося зустріти таких, хто хотів би, щоб у них правили сепаратисти. Навіть росіяни казали нам, що вони хочуть жити в Україні, а не в Росії. Знаєте, хочу зізнатися у своїх почуттях, які важко самому собі пояснити. Коли я вперше приїхав в зону АТО, мені здавалося, що я перебуваю на ворожій території. А цього разу відчував, що я серед своїх в Україні.
– А як почувалися ваші дівчата-волонтерки?
– Знову ж таки: на війні як на війні. Як можна почувати себе, коли скрізь бачиш озброєних людей, коли тебе постійно зупиняють та перевіряють документи і багаж, коли через вікна бачиш напівпорожні села, зруйновані будинки, прошиті осколками і кулями стіни та вибиті шибки. Як могли себе почувати дівчата, коли навздогін нашому «бусику» пролунали автоматні черги. Це трапилося, коли ми же поверталися додому.
– Багато у вас волонтерів?
– Ні, не багато, тому ми знову звертаємося до всіх небайдужих долучатися до співпраці з нами.
Наші координати: м. Вишгород, вул. Шолудена, 11, кім. 7, тел. (04596) 262-72, (097) 297-47-57, (066) 196-64-01.
Інтерв’ю вела Марина ПОГОРЄЛОВА, «Слово»
| |
| Категорія: Україна | Переглядів: 422 | Додав: komashkov | |