Цього року відзначатиметься 70-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Скільки б десятиліть не минуло з тих трагічних і сумних днів, подвиг нашого народу у Другій світовій війні ніколи не забудеться. Щорічно ми схиляємо голови в пам’ять про тих, хто не шкодуючи своїх сил і життя визволяв столицю України. 

Звертаємось із проханням до родичів та знайомих Героїв телефонувати до Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» за тел. 045 964-51-23, 045 963-26-72 та до редакції «Слова» (04596 542-89) з метою надання документів, матеріалів та фото про життя Героїв Радянського Союзу, уродженців Вишгородського району для поповнення експозиції нашого музею. 

 

Тамара СОКОЛ, 

заступник директора Національного 

музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році»

 

Никифор Микитович народився в 1919 році в сім’ї селянина, в селі Сваром’я Вищедубечанського (нині Вишгородського) району. З 1929 року проживав з батьками в Лебедівці. Потім працював у Києві на заводі «Арсенал». В 1939 році був призваний до Червоної Армії, закінчив школу молодших командирів. Розпочав свій бойовий шлях в червні 1941 році під Москвою помічником командира взводу. Далі був Сталінград, Дон, Воронеж, Курська дуга… 

 

В жовтні 1943 року 22-га гвардійська танкова бригада у складі 5-го гвардійського танкового корпусу після форсування по дну Десни (в районі Літок Броварського району) почала переправлятися через Дніпро в районі села Лютіж, обійшовши з півночі і північного заходу Київ, вийшла на річку Ірпінь. На жаль, внаслідок шаленого опору німців, їм довелося відійти в район Старих і Нових Петрівців. Протягом всього жовтня, разом з частинами 38-ї армії, бригада вела жорстокі бої на Лютізькому плацдармі. 

 

Бої досягли такого напруження, що прифронтові села по декілька разів переходили з рук у руки. 

 

Побоюючись другого Сталінграду, німці були змушені вивести з Києва основні сили, залишивши батальйон автоматників та 3-4 самохідні установки і підрозділ саперів для підпалювання міста. 22-га танкова бригада знищила їхній передовий загін, що відступав із Святошина, і підбила п’ять танків, шість автомашин з піхотою та три гармати на кінній тязі. 

 

Саме в цей час старшина Никифор Шолуденко і здійснив свій безсмертний подвиг. Йому та його напарнику Аветисяну було наказано перевірити дорогу, якою повинні наступати наші танки. Розвідники дізналися, що німецькі сапери мінують дорогу. Влаштувавши засідку, бійці захопили в полон німецького офіцера-сапера, що відійшов від дороги. При ньому була карта мінного поля. Командир танкової бригади полковник Кошелев особисто допитав «язика» і наказав посадити його на перший танк, щоб той показував безпечну від мін дорогу. На цьому ж танку розташувався й старшина Шолуденко, який добре знав Київ. На танку був ще десяток автоматників. Колона танків з теперішньої площі Тараса Шевченка через Святошин дійшла до кварталу, де зараз знаходиться метро «Політехнічний інститут». Саме там пролунав постріл німецької самохідки зі сторони Караваєвих Дач. Болванка вдарила по ба-шті танка. Никифор був смертельно поранений в груди і через декілька хвилин помер. Більше втрат особистого складу в бригаді не було. Бригада танків прибула в район Хрещатика на площу Калініна (зараз майдан Незалежності). Там на схилах Дніпра танкісти і поховали бойового друга. 

 

 

Можливо хтось може подумати, а в чому ж тут подвиг? Танкового бою не було, оборону противника не проривали… Але на війні розвіднику взяти в полон офіцера-сапера та ще з картою мінного поля, живим доставити його на КП командира бригади і тим врятувати багатьох товаришів та бойову техніку означало не менше, а навіть і більше, ніж участь у танковому бою. 

 

У квітні 1944 року в танковій бригаді побував командувач 6-ї танкової армії А.Г. Кравченко. Він, як колишній командир 5-го гвардійського танкового корпусу, особисто знав Н. Шолуденка, хороброго і відважного розвідника, який мужньо проявив себе і в Сталінграді, і на Курській дузі. Знав навіть, що його мати проживає в Лебедівці. Кравченко запитав, хто залишився в живих з воїнів-сталінградців, поцікавився долею Никифора. Комбриг відповів: «Загинув смертю хоробрих, визволяючи Київ». На запитання, чи нагородили посмертно, командири відповіли, що в метушні забули. Командарм наказав негайно представити Н. Шолуденка до звання Героя Радянського Союзу посмертно, а матері направити в Лебедівку подарунок. Указом Верховної Ради СРСР від 6 червня 1944 року Шолуденку присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. 

 

Прах Никифора Шолуденка згодом було перенесено на площу Сталіна (сьогодні Європейська), а в 1957 році в парк Вічної Слави. Його іменем названі вулиці в Києві (колишня Керосинна) та у Вишгороді. В 

 

Національному музеї-заповіднику «Битва за Київ в 1943 році» експонується вітрина з особистими речами Никифора Шолуденка. Гості музею завжди з цікавістю слухають про нашого земляка, чий ратний подвиг навіки вписаний в славетні сторінки історії визволення столиці України.