Останній номер газети
Головна » 2014 » Листопад » 29 » Я вдячний долі… і тобі, жінко!
10:47 Я вдячний долі… і тобі, жінко! | |
 З цієї фрази розпочалася наша розмова з незвичайною, на мій погляд, людиною. «Митцем від Бога та природи», як сам себе оцінив луганський художник Віктор Никифорович Журавльов. Наприкінці зустрічі я повністю згодився і з самооцінкою людини, і з визначенням його як непересічного митця.
Сім’я Журавльових, яка нині складається з двох осіб, потрапила на Вишгородщину в результаті неоголошеної російської війни на Сході України. Саме російської військової війни, а не спровокованої агресії купки сепаратистів, як стверджує офіційна пропаганда держави-агресора.
Власне у Луганську, де народився і виріс художник, ніколи не було підстав для якогось сепаратизму, адже Луганщина від дня свого утворення не могла симпатизувати ні російським, ні комуністичним загарбникам, котрі відразу після революції систематично знищували її людську природну душу.
– Власна шкіра тому підтвердження, – сумно посміхаючись, каже сивочолий чоловік з синіми, мов васильки на жнивному полі, лагідними очима. – У тридцять третьому дідуся і бабусю комуністи розкуркулили. Напризволяще покинули сім’ю із семи чоловік. А згодом і моє прізвище Журавель з метою тотальної русифікації етнічних українців, самовільно змінили на Журавльов.
З цим прізвищем і подарованим матір’ю, першою, за свідченнями художника, вчителькою, наставницею і величною любов’ю, яка початково асоціювалася з ненькою Україною, митець і вийшов у великий світ. У житті досяг неабияких успіхів, став членом Національної спілки художників України, автором серії монументальних картин, що з успіхом демонструвалися на обласних, всеукраїнських і міжнародних мистецьких виставках. Згодом створив альбом – своєрідний життєвий звіт симбіозу високої патріотичності, професійності, життєвої наснаги та єдності, піднесених людських почуттів у різних його проявах. Полотнам Віктора Никифоровича притаманний високий романтизм, емоційність та насиченість кольору. Зрештою, альбом, а точніше його викрадення, та бездіяльність міліції так званої Луганської народної республіки, залякування сім’ї і послужило причиною переїзду до Києва. Згодом опинилися Віктор Никифорович разом із дружиною Тамарою Єфремовою поблизу Межигір’я у поселенні для таких же переселенців з окупованих Луганська та Донецька.
На запитання: «Як живеться на новому місці?» Відповідає неоднозначно: «По-різному». Хоч знайшло подружжя і певні переваги у вимушеному переїзді. За словами художника, вразила його доцільність розташування виробничих приміщень, об’єктів соціальної сфери та культурно-історичних пам’яток.
 – Багатьом речам, – каже Віктор Никифорович, – можна завдячувати колезі, вишгородському архітектору і художнику Василю Климику та пересічним мешканцям древнього історичного міста за доцільність у розташуванні цивільних споруд, соціальних об’єктів, проспектів, вулиць, пішохідних доріжок тощо. А між сукупністю проблем сходу і центру України особливої різниці немає. Здається, що повсюдно зникло відчуття поваги до людини, справжньої турботи про потреби простих людей. Паплюжаться цінності і моральні надбання мешканців великої держави і в центральній Україні, де ми зараз опинилися, і на сході. Царює чиновниче безладдя, а то і свавілля, зокрема місцевих представників влади, бізнесу, мистецтва та культури.
– Аби не дружина, розуміння і підтримка соратників, я б і не знав, що робити з примхами долі, яка в цілому прихильною була до мене на початку шляху, але підкинула несподівані випробування наприкінці, – сумує Віктор Никифорович. А у мене чомусь у голові промайнула думка, що справжній митець протягом свого життя має таки відчути всі його принади, оцінити можливості та гідно сприйняти непорозуміння і штурхани мінливої долі. Бо, мабуть, без цього неможливо відбутися справжньому народному митцю.
Юрій ГОРОВИЙ,
«Слово»
| |
| Категорія: Вишгородська громада | Переглядів: 530 | Додав: komashkov | |