Останній номер газети
Головна » 2014 » Вересень » 6 » Імена добродійників мають бути названі
10:10 Імена добродійників мають бути названі | |
 Днями до нашої редакції надійшов лист від Людмили Мельник, волонтерки, помічниці народного депутата і письменниці Марії Матіос, яка із самого початку АТО опікується пораненими у військових госпіталях України. Цього разу історія стосуватиметься прикордонника Юрія Гладченка, який народився у російському Воронежі, виріс і здобув освіту в українському Луганську і був тяжко поранений у боях за кордон держави Україна. Його рани були несумісні із життям – мінно-вибухове поранення із підствольного гранатомета. На щастя, попри всі кола пекла, які йому довелося пройти – Герой живий. І незабаром повернеться додому. Але – детальніше з листа.
«Ця історія почалася ще у червні, вже тоді військові госпіталі були заповнені пораненими військовослужбовцями, які прибували із зони АТО. Я тоді переважно контактувала із самими пораненими або із деякими волонтерами, які допомагали при госпіталях – шукали та забезпечували медикаментами, медичним обладнанням, одягали і взували бійців, доглядали за ними. 19 червня у Верховній Раді мало відбутися засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки використання коштів, перерахованих громадянами України на підтримку Збройних Сил України, та видатків Державного бюджету України, спрямованих на потреби Збройних Сил України та інших військових формувань, і я збирала та готувала матеріали до цього засідання. Саме тоді ми з Марією Василівною Матіос зранку відвідували госпіталь Держприкордонслужби і вперше почули про двадцятиоднорічного (!) Юру Гладченка, який перебував в реанімаційному відділенні із надтяжким пораненням із гранатомета. Марія Василівна мала велике бажання відвідати і його, але персонал запевнив, що зараз цього краще не робити у його ж інтересах. Нас тоді запевнили – щойно йому стане краще, ми зможемо із ним зустрітися. Стан у нього тоді був справді поганий. І вже після обіду під час засідання Тимчасової слідчої комісії нам повідомили про погіршення стану Юри і про необхідність термінового вивезення його для лікування за кордон, оскільки рівень надання медичної допомоги в Україні та за кордоном суттєво відрізняється, та і досвід у військових хірургів того ж Ізраїлю значно більший, аніж у нас в Україні.
Марія Василівна відразу намагалася знайти вирішення питання як допомогти Юрієві і обривала телефони чиновників. Увечері, коли я спілкувалася із виконуючим обов’язки заступника начальника госпіталю Держприкордонслужби Ярославом Володимировичем і цікавилася станом Гладченка Ю., я була шокована почутим. Реаніматологи, які надавали йому допомогу, не були впевнені, що зможуть його врятувати і давали йому часу … до неділі. А це був уже четвер. Проблема ще ускладнювалася тим, що ані в Юри, ані в його мами не було документів. Їм потрібно було терміново виготовити закордонні паспорти. До того ж ми не знали, яка країна зможе його прийняти і чи потрібна буде віза для перетину кордону. У процесі пошуку будь-якої допомоги я радилася із знайомими хірургами, навіть вдалося проконсультуватися із головним лікарем військового госпіталю Ізраїлю, і зрештою розповіла своїм знайомим про стан Юрія і про потребу у терміновому лікуванні.
Вже наступного ранку мої знайомі повідомили, що є депутати, які ініціювали програму «Збережи життя солдату» (Ярослав Москаленко, Ігор Єремєєв та Степан Івахів) і відразу зголосилися надати фінансову допомогу. Увечері питання було вирішено.
Як мені потім переказували, Ярослав Москаленко, навіть не бачивши людини, лише запитав: «Що потрібно?». Сказали, що кошти і організація лікування. Він відразу погодився відправити хлопця на лікування. Мені негайно зателефонувала його помічниця, і вже за мить вона летіла в госпіталь за виписками, щоб переслати їх в клініки. На щастя, того дня завдяки встановленому Юрію апарату, який надали волонтери, його стан трішечки покращився, і нам вдалося виграти пару днів. Із двох клінік, до яких переслали документи Юрія, підтвердження про прийняття надійшло лише від німецької, однак для Німеччини потрібна віза, а з Ізраїлем діє безвізовий режим, а в нас ще навіть паспортів закордонних не було. Коли ми не отримали жодної відповіді від ізраїльської клініки, Марія Василівна сама звернулася до знайомих лікарів у Єрусалимі. Це були надшвидкі і надзвичайно напружені переговори. Зранку надали документи, і вже в обід після консиліумів і консультацій лікарі сказали фразу, від якої мені стало моторошно: «У вас він помре. Для нього кожна година має значення. Якщо можливо – привозьте його сьогодні». У той момент я ох як відчула рівень відповідальності лікарів за чуже життя. А надто, коли ти бачиш, які травми має людина, і тут навіть не потрібно мати медичної освіти, щоб зрозуміти… Я зрозуміла, чому інколи хірурги мають атрофовану здатність до співчуття та жалю. Їм це щодня бачити і, оперуючи, щосекунди усвідомлювати, що будь-який неточний міліметровий рух може коштувати життя людині... Я так ще ніколи не поважала лікарів…
Коли нам виставили рахунок за лікування Юри, Марія Василівна попросила з’ясувати, скільки саме зможе оплатити Ярослав Москаленко, адже сума була колосальна – 148 234 долари плюс 30 тис. гривень на транспортування. До того ж потрібно було оплатити переліт Юрія та його мами та реанімобіль від борту до клініки в Ізраїлі. До Борисполя реанімобіль надавав госпіталь. Помічник Москаленка повідомила, що він оплатить усе, чого потребуватиме Юрій. Пізніше ми дізналися, що колега Я. Москаленка Ігор Єремєєв також захотів допомогти, і тому оплату здійснювали вони спільно. Я вже знала, що ці депутати досить активно допомагали українській армії, яка діє в зоні АТО. І спершу здійснили перерахунок значної фінансової допомоги на рахунок Міноборони і, крім того, самі займалися забезпеченням наших бійців усім необхідним – від води і бронежилетів до захисних екранів для БТРів.
Виліт був запланований наступного ранку, оскільки лише до вечора підготували усі документи. Реанімаційний супровід забезпечила клініка «Борис». Тут їм слід віддати належне. Усе оперативно та дуже фахово. Їхні реаніматологи поділилися досвідом та проконсультували реаніматологів, які вели Юру.
До речі, досить довгий час Ярослав Москаленко просив не робити зайвого розголосу із свого вчинку і не повідомляти взайве про здійснену допомогу. Хоча і ми, і його колеги та помічники нагадували, що варто було б озвучити, завдяки кому було врятовано життя хлопця. Якось незвично скромно він до цього ставився. Як правило, деякі депутати ще не зробивши нічого вже на кожному перехресті себе хвалять і розповідають про заслуги.
Звісно, навіть у такій справі не обійшлося без певних ложок дьогтю. Нам довелося зіткнутися із тим, що навіть у такій, здавалося, благородній справі нам намагалися ставити палиці в колеса і подекуди не лише не сприяли у відправці на лікування, а й намагалися перешкоджати цьому. Були спроби переконати, що Юра не потребує закордонного лікування і в Україні цілком і повністю забезпечений усім необхідним. Так, справді, завдяки небайдужості персоналу госпіталю, зокрема і виконуючому обов’язки заступника начальника госпіталю Ярославу Володимировичу, його лікарям, які дбали про нього, як про рідну дитину, Юра був забезпечений необхідним харчуванням, медикаментами, деяким обладнанням, яке пришвидшує одужання. Низький уклін нашим військовим медикам, які виходжували його. Однак того максимуму, який могла дати наша держава, на жаль, було недостатньо. Навіщо мучити людину тут, якщо можна за кордоном значно ефективніше, швидше і якісніше надати допомогу і забезпечити належну реабілітацію. До того ж, це лікування не оплачувала ані держава, ані ті чиновники, які були проти перевезення. Зрештою, хіба Юра цього не заслужив, захищаючи цю державу і шкіряні крісла тих, хто перешкоджав його відльоту?! Думаю, що якби на місці Юри були їхні сини, то вони б відправляли їх у закордонні клініки прямим рейсом із Луганська чи Донецька. Нехай хтось заперечить. Що цікаво, навіть була спроба створити комісію, яка б підтвердила, що Юрій не потребує лікування за кордоном. Звісно, були і спроби нажитися на лікуванні Юри. Що цікаво, Юрій три тижні пролежав у лікарні, і нікому не було до нього діла, доки не з’явився конкретний меценат, який готовий забезпечити людині лікування. До того ж були спроби спекулювати цією історією і піаритися людям, які не мали жодного відношення до порятунку Юрія. Що цікаво, усе це припинилося, відколи Марія Матіос оприлюднила імена тих, хто сприяв Юриному порятунку. Особа, яка справді хоче зробити добро від щирого серця, не стане робити із цього передчасного шоу. Вона зробить конкретну справу, вчинок. У цій ситуації Ярослав Москаленко, Ігор Єремєєв та Степан Івахів оплатили лікування, транспортування, а Марія Матіос оплачувала Юриній мамі перебування в Ізраїлі. Достеменно знаю, що здійснювався збір коштів на лікування Юри, однак досі ані він, ані його родина цих коштів не отримали. На жаль, на таких випадках продовжують просто піаритися без реальної допомоги.
Зараз Юра переніс декілька операцій і почувається значно краще, навіть почав ходити і найближчим часом чекаємо його повернення до України. Попереду у нього ще тривала реабілітація. Тепер, коли усі карти розкрито, кожен може дати належну оцінку вчинкам усіх, хто був причетний до історії конкретного героя із зони АТО».
| |
| Категорія: Україна | Переглядів: 503 | Додав: komashkov | |