Останній номер газети
Головна » 2014 » Лютий » 15 » І в нездоров’ї він був Титаном духу…
11:22 І в нездоров’ї він був Титаном духу… | |
 Тарас Шевченко! Це ім’я дорогоціною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду (а може й вище, зважаючи на особливості нашого розвитку як нації) з такими титанами думки і слова як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням як свого народу, так і всього прогресивного людства. Тарас Шевченко символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів. Тарас Григорович прожив дуже мало з точки зору сучасної людини — лише 47 років. З них 34 роки він провів у неволі: 24 роки під ярмом кріпацтва і понад 10 років — у найжорсткіших умовах заслання, і при цьому не переставав писати і і малювати. А решту 13 «вільних» років перебував під невсипущим наглядом царських жандармів. Царський уряд не вперше розправлявся так з небажаними йому людьми. Полум’яний співець свободи Тарас Шевченко поділив сумну долю кращих людей того часу, які жили в роки царської реакції. Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його сумними попередниками. Не кращою була доля і його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати за кордон. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського врятувала від каземату лише… смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського. Але ні арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темні каземати Третього відділення (царська охранка, що займалася, так би мовити, безпекою режиму). Ні заслання, ні солдатчина, ніякі утиски не змогли зігнути поета. «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» — писав він у вірші «О, думи мої!». Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз і назавжди обраного шляху, зі шляху народного співця: Нікому я не продамся, У найми не наймуся. Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був «наділений міцною будовою тіла», як було сказано у вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть. Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точних медичних даних про обставини хвороби і кончини поета. «Свидетельство дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis) в последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года». Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари. Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины. Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года. Полицмейстер Академии капитан I ранга Набатов. Нижче на свідоцтві помітка олівцем: «47 лет от рождения» – поправка до віку Т.Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем. Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікарем Едуардом Яковичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими і некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Е.Я. Барі і сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит. Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і науково обгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смерті Т.Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть геіального народного поета була передчасною. Її зумовив і прискорив царизм. Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів. Навесні 1837 року коли 23-річний Тарас, як кріпак поміщика Енгельгарда, працював у живописця Василя Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк і приятель Шевченка — художник Іван Сошенко відразу ж поклав Тараса, який пашів жаром, у ліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Той уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові: – Хворого необхідно відправити до лікарні тому, що з вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна. Довелося друзям Тараса клопотатися перед комітетом товариства заохочення художників. З цього приводу у звіті товариства від 30 травня 1837 року відмічалося: «Пансіонеру Алексєєву і учню Шевченку на ліки... 50 карбованців». На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса до петербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни. Гордістю лікарні були її лікарі і насамперед штабс-лікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут у ці роки, (до речі, дід Леніна по матері). Усі його характеризували як «людину передову, ідейну, сильну і самостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва». Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким незадовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого. Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів на тиф. Друг поета Ф.П. Пономарьов перевіз Тараса Григоровича до своєї кімнати з антресолями у будинок Академії мастецтв. Восени 1845 року Шевченко у Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з його біографів О.Я. Кониський називає «якоюсь тифозною хворобою». Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс «гарячку», розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О.С. Чужбинський. Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний «Заповіт» («Як умру, то поховайте»). Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Безмірна туга за волею тяжко краяла серце Шевченкові. Син України безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і знедоленим. О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з цієї пустині? Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції – туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині. Восени 1847 року у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. Пізніше ревматизм давав загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 року конференц-секретарю Акакдемії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укріплення: «...ревматизм меня быстро разрушает». Існує справедливий старовинний лікарський вислів: «ревматизм лиже суглоби, а кусає серце». Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю. У 1847 року, незабаром після ревматизму, Шевченко, внаслідок поганого харчування, захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу – цингу і був поміщений у лазарет. У листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 року Тарас Григорович писав: «Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так тяжко...». Через два місяці, 28 лютого 1848 року, Шевченко пише з Орська своїй подрузі Варварі Миколаївні Рєпніній: «Пугает меня настоящая болезнь скорбут». Дві тяжкі хвороби – ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригніченності і невимовних душевних мук. Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомогаючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожним днем усе гіршало. У січні 1850 року Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Жуковському: «Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят... а меня опять посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самый убийственный...». Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писав і малював, створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченка донесли, в результаті його під конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років – з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 року, які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони повністю зламали його здоров’я. Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 року Шевченко писав з Новопетрівського укріплення відомому українському композиторові С. Гулаку-Артемовському: «...Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет, а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень, хоть бы трава, хоть бы деревцо – ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь – просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет – просто хоть давись, так и удавиться нечем... мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой- нибудь да был-бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить». Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетрівській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів – у тому числі й Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтівкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. «Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы» , – писав поет друзям, навіть трохи збільшивши свій вік. Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і підписав: «Ось так, як бачите». Ця карикатура мала бути надрукована в газеті «Северный курьер», але петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати. Підготував Олексій СЛОБІДСЬКИЙ, «Слово»
| |
| Переглядів: 517 | Додав: komashkov | |