Останній номер газети
Головна » 2014 » Березень » 1 » І в нездоров’ї він був Титаном духу…
11:40 І в нездоров’ї він був Титаном духу… | |
 Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович «...взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину». 10 лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу Залєському: «Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается». У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. У листі до Залєського Тарас 25 вересня 1855 р. писав: «...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки». Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця. Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства, навпаки – у засланні зростали і міцніли революційні настрої поета: Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських... Помирає «коронований жандарм» Микола І. Майнула надія на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я Шевченка зі списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційної ситуайії, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії – прогресивних діячів культури та мистецтв, вирвали Шевченка із заслання. Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо». Людина, на десять років викреслена з життя, знову, поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані. За свідченням редактора «Нижнегородских губернских ведомостей» Георгія Дем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокого страждання». Історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров’ям». Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки. ...У березні місяці (9 числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, яка його спіткала. «Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий... Вбитий фізично і морально», – розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев. «Уральський козачина», як називав його поет. У своєму «Журналі» на другий день після прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо: «После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего. Дмитрий Егорович Мин – ученый переводчик Данте и еще более ученый медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония». Улітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну,у рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса. Художник Віктор Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною його зовнішнього вигляду. Це не був колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці; руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав». Усе це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров’ям. 30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле». Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, що «вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий». На автопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явними ознаками набряклості. У другій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у засланні, все більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби. 23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі – ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами на страшенний біль у грудях. Той уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійний спосіб життя, не виходити з дому. Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а для людини з хворим серцем особливо важкими. Про це свідчить недавно виявлений в архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса Григоровича поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського – племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського: «Павле Михайловичу! – прискорте швидше раду Літературного фонду на допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його хороший лікар з приязні, але медична допомога паралізується невлаштованністю життя Шевченка і відсутністю будь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо в верхньому, тому, що воно починається від підлоги. Це посилює набряклість ніг і примушує до існуючої хвороби простуду». Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стану здоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861 рік, він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. 22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку: «Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обсіло». Поет у цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих. Сили поета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. У тому ж листі до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: «Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю». У листі від 29 січня, також адресованому В. Шевченкові, читаємо: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив». Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютого свій останній передсмертний вірш «Чи не покажуть нам, небого» – звернення до Музи із дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. У ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий приступ. Незабаром приїхав лікар Едуард Барі, вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. «Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль, – свідчить Лазаревський. – Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання». …Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював: «Як не хочеться вмирати». Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили на груди другу мушку. О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не давали йому лягти. У кімнаті було душно, повітря, сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні. Поет вмирав. У його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін. Уночі він ніби задрімав. Але близько п’ятої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України. Це сталося о п’ятій годині тридцять ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня за новим. Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі й знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзіря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх: «Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітліші його бажання і передала все це невмирущим словом, – закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Усе його життя було низкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початок тієї суспільної справи, до якої линув всією душею… Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього – його чекає інше, посмертне щастя – слава…». Уже більше півтора століття як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, який породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертні могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї батьківщини, до свого народу. Підготував Олексій СЛОБІДСЬКИЙ, «Слово»
| |
| Переглядів: 571 | Додав: komashkov | |