Головна » 2018 » Лютий » 8 » Вже скільки років проминуло, а біль у серці б’є і б’є
18:13
Вже скільки років проминуло, а біль у серці б’є і б’є

Все далі відходить в історію далекий лютий 1989 року, коли колони радянських військ пройшли останній раз кам’янистими шляхами Афганістану. Піднялись з аеродромів бойові машини, залишивши під крилами поранений війною суворий край. Радянські солдати вдихали останній ковток афганського повітря, змішаного з гірким пилом втрат бойових товаришів.
Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» до цієї дати підготував виставку «Біль та безсмертя Афганістану». Обійти цю дату ми не могли, бо вона стала частиною історії, змінила долю декількох поколінь. Навіть коли б цю дату вилучили з офіційних календарів, вона б не затерлась в народній пам’яті, бо стала частиною біографій мільйонів людей. Через пекло Афгану пройшло понад 600 тисяч радянських солдатів. Так звані незворотні людські втрати складали за Афганську війну 14453 особи. Україні Афганістан коштував 3380 життів молодих хлопців. Ще 3560 українців повернулись додому інвалідами. Київщина також заплатила свою дорогу ціну – 132 загиблих, 300  інвалідів. А хто рахував зламані людські долі, зруйновані сім’ї!?
Але для всіх, хто побував за Гіндукушем, Афган назавжди залишиться синонімом взаємодопомоги, дружби, мужності воїнів. Тому саме воїни-афганці мають оголене почуття справедливості. Тому саме вони одними з перших підтримали Революцію Гідності і першими пішли захищати Батьківщину на Схід України.
У вітринах виставки – оригінальні фотографії, документи, листи, зброя, однострій, речі воїнів, які пройшли Афганістан. Із фотографій на нас дивляться ясні очі хлопців, які назавжди залишилися молодими. Це ті, хто повернувся в цинковій труні на свою рідну Київщину. Двоє хлопців, що призивались з нашого району, не повернулись додому. Це лейтенант Олександр Сенчук, 1963 року народження, з Вишгорода. Олександр командував підрозділом бійців спецпризначення, якому було доручено стежити за пересуванням душманського каравану з американською зброєю. В районі кишлака Маногай розвідники потрапили в оточення моджахедів. В ході бою Олександра було поранено в ногу. Оскільки самостійно рухатись він не міг, то віддав наказ солдатам відступати за валуни, а сам залишився прикривати відступаючих. Коли на гелікоптерах прилетіла підмога, Саша ще був живий, але стікав кров’ю. 24 лютого 1986 року від отриманих ран лейтенант О. Сенчук помер у шпиталі.  Указом Президії Верховної Ради СРСР за мужність, відвагу та героїзм, проявлений в бою з ворогом, лейтенанта О. Сенчука посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. 
Поряд із фотографією Олександра у вітрині експонується фото молодшого сержанта із села Раківка Анатолія Чайки, 1962 року народження. Він проходив службу в Кандагарі механіком-водієм БМП у взводі супроводження. У травні 1984 року його взвод отримав наказ наздогнати загін душманів. В районі кишлака Рамазан колона бронемашин вступила в бій. Уже після успішного бою із-за скелі пролунав несподіваний постріл з гранатомета. Екіпаж Чайки загинув. За успішне виконання службових обов’язків, мужність, відвагу та героїзм, проявлені в бою, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 лютого 1985 року молодшого сержанта А. Чайку посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
Лише дві долі, лише дві каплі в морі сліз та горя. Але хіба можна передати словами горе батьків, які втратили дитину? Як болісно слухати сьогодні, що афганська війна була «не нашою», що треба «визнати перебування обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані політичною помилкою». Отак, «помилково», 3380 синів України поклали свої юні голови біля підніж далеких чужих гір не відомо за що.
Ще одне фото, ще одна доля… Олег Міхнюк проходив службу в повітряно-десантних військах. З 1984 року в Афганістані. Був декілька разів поранений. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки. В часи Євромайдану став сотником Восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану. Під час війни на Сході України пішов добровольцем до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув 20 серпня 2014 року в бою за Луганськ. За виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі удостоєний звання Героя України, посмертно, указом Президента України №494 від 21 серпня 2015 року. 
На пілонах музею розміщені фото з Афганістану, які нам передали з Української спілки ветеранів Афганістану. Ці чорно-білі фотографії часів афганської війни нікого не залишать байдужим. Поряд ми виставили картини художників студії військових художників імені Грекова, на яких показані фрагменти бою та подвигу воїнів-афганців.
У кожного, хто пройшов Афган, – він свій. Але, повернувшись з війни, почавши життя заново, ці хлопці зрозуміли, що саме в Афганістані пройшли важливіші роки. Тому зустрічі наших воїнів завжди такі зворушливі.
16 лютого у приміщенні музею-заповідника пройде презентація нової виставки та урочисті заходи, присвячені 29-й річниці виведення радянських військ з Афганістану, на які запрошуються представники влади, воїни-афганці, військові, учнівська молодь.  Відбудеться покладення квітів до пам’ятника Невідомому солдату в пам’ять тих, хто не повернувся, але навічно в строю, за кого «афганці» піднімуть третю чарку без чокання. Заради них і створена наша виставка.

Ольга СУБАЧ, 

завідуюча відділом екс­по­зиції Національ­ного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» 
    
    

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 220 | Додав: slovo
comments powered by Disqus