Головна » 2017 » Квітень » 13 » Український Єрусалим
18:35
Український Єрусалим

За ігумена Гедеона (до ігуменства він звався Герасим із Галича) продовжується розбудова Межигірського монастиря. На Подолі в Києві у 1615 році межигірські ченці придбали землю, де в додачу до межигірських споруд було зведено міське монастирське подвір’я.
У літописі Густинського монастиря записані незгоди, що виникли в Межигірській обителі у зв’язку з тим, що печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, що хотів чинити всій вплив на Межигірський монастир, посадив сюди свого ігумена, паралельного до Гедеона – Ісайю Копинського. Три роки такого двовладдя в Межигір’ї закінчилось видворенням Копинського. З літопису: «Бяше же росколу и зельного мятежу. Воссташа же на блаженного, аки львы, рыкающие от всех сторон».
Мусив Копинський у супроводі 26 ченців, які підтримали його, покинути Межигір’я і перейти до Густинського монастиря. Гедеон же лишився ігуменом до своєї смерті 16 вересня 1623 року. Похований був у Преображенському, головному храмі Межигір’я, поруч з ігуменом Афанасієм.
Наступним ігуменом став Коментарій, за якого в монастирі було понад 150 ченців, і обитель за цієї пори зажила великого благочестя. До Межигір’я на поклоніння сходились люди не тільки з усієї України, а й із-за кордону.
Після смерті Коментарія в 1630 році ігуменом був обраний Стефан Борецький, який уже через півроку чомусь відмовився від ігуменства. За ним прийшов Варнава Лебедевич, на долю якого випало очолювати монастир понад 32 роки. Збереглись листи Лебедевича до київського воєводи А. Киселя з проханням ввести податки на селян Вишгорода та Петрівців у вигляді медової данини.
У 1630 році Лебедевичу вдалося організувати захист обителі від набігів грабіжників. На Наддніпрянщині точились військові дії козаків, очолюваних Тарасом Трясилом, проти поневолення України поляками. З’явилися ще й наймані німецькі грабіжники, які пограбували Миколо-Пустинський та Іорданський монастирі й підступили до Межигірського. Але ченцям вдалося відігнати грабіжників.
Сумної слави зажив димерський полковник Пиво, який постійно створював напругу на території Межигір’я, забрав і перевіз із монастиря гармати, які повернув тільки через майже 20 років, після того, як йому наказав повернути їх польський король Михайло Корибут-Вишневецький у 1671 році. У лютому 1672 року межигірський монах Рафаїл звернувся до київського воєводи з повідомленням про те, що в Межигірському монастирі зі своїм полком знову на постої стоїть полковник Пиво.
У Львівському літописі є такий запис, зроблений одним ченцем, учасником оборони Межигір’я: «Що ж, розумієте, в якому ми страху були, де юж в козацькім монастирі, на котрий вшисткі (це прізвисько поляків, як нації – В. Осипова), зубами скреготали. І певне, где би ся їм ведлуг їх замислов їх повело, вшисткой би ся русі було достало, але тамтому місцу на горі так ся трагедія точила».
1638 року на Україні розгоряється повстання під проводом Якова Острянина проти польської й української шляхти. Він зібрав у Запорозькій Січі понад 5 тисяч нереєстрових козаків і повів їх рятувати Україну від гнобителів. Ченці Межигірського монастиря підтримали козаків. Із літопису: «…едни пороху готують, другіе людей, тіи гроші, тіи провіянт, уже шпиталь свой Трахтемиров опатрили, уже им монастир Межи­гірський аплодує, уже пещери голдують, уже на водах переходи готовіи».
Отже, саме за ігуменства Варнави Лебедевича починається традиція співвідносин Запоріжжя і Межигір’я. Повстанці використовували обитель як склад, шпиталь для поранених, переховування.
Тим часом зростають земельні угіддя обителі. У 1634-35 роках відбувся обмін: за медову данину і 400 золотих Києво-Печерський монастир віддав Межигірському Огористий острів. У грудні 1642 року переяславський війт Кирило Огризко подарував Межигір’ю хутір в селі Дем’янцях над річкою Альтою, а його дружина у вересні 1649 року подарувала землі в селі Циблі та Гузіївський хутір в селі Попівці. У 1658 році переяславський полковник Павло Тетеря подарував фільварок, куплений в селі Попівці над рікою Трубіж, і сіножаті за селом В’юнище, з городами, садами, пасікою.
24 травня 1651 року Богдан Хмельницький на звернення межигірських ченців видав універсал на підтвердження прав на користування ставком у селі Харківці Переяславського полку, дозволяючи будувати на ньому млин. Також цього 1651 року на Київ наступає литовське військо, яке пограбувало Межигірський монастир, захопивши дорогі ікони, ошатні ризи, церковне начиння та казну. У грудні 1653 року Богдан Хмельницький видає універсал Межигірському ігумену на володіння селом Чернин з усіма прибутками, данню медовою, ловами рибними, сіножатями, борами та пущами. 21 березня 1656 року гетьман знову закріплює за Межигірям села Вишгород, Петрівці, Мощун. Час ігуменства Варнави Лебедевича припав на щасливий період розвитку України. Вона стала козацькою державою під управлінням одного з найвеличніших серед українських гетьманів, діяльність якого важко переоцінити. Опонентам цієї думки слід ознайомитися із дуже цікавою книгою автора-іноземця Павла Халебського «Україна – земля козаків». Цей твір являє собою подорожній щоденник сина антиохійського патріарха Макарія ІІІ, який взяв свого сина літом 1654 року з собою в подорож до Московії, щоб він виконував обов’язки секретаря. Макарій ІІІ зі своїм супроводом проїхав усю Україну від Рашкова на Дністрі до Путивля на Сеймі. Сирієць за національністю Булос ібн аз Заїм аля Халябі, знаний в християнському світі під іменем Павла Халебського (Алепського) походив із міста Алеппо, яке сьогодні знищує, обстрілюючи із сучасної смертоносної зброї, путінська Росія. Чи не за цю захопливу розповідь про Україну (і принизливі описи тогочасної Московії і московитів) мстить Путін многостраждальному сирійському місту Алеппо?
Всього на Україні Макарій ІІІ і його секретар-архідиякон, мандруючи до Московії і через два роки повертаючись назад до Сирії, провели в Україні 105 днів. Кожен день шляху докладно, з хвилюючими подробицями, описаний в щоденнику, де Україні і українцям автором наділено стільки любові, щирого замилування, захвату, що якби ми ці 363 роки, які пройшли після поїздки Макарія ІІІ, знали зміст цього твору, якби він був доступний нашій нації, то ми пишались би своєю рідною землею і її історією не менше, ніж Павло Халебський. Але книга ніколи не друкувалась і навіть не згадувалась в Україні. Видана вона вперше у нас лише 2008 року, але знають, на жаль, про неї мало людей.
Хоча початок ХVII століття приніс Україні дивовижний злет – потужну національно-визвольну боротьбу проти Польщі, котра була на той час однією з наймогутніших держав Європи, хоча і закінчилась ця війна перемогою України, та московити змогли підступно обдурити Богдана, втягнувши його в нове, ще жорстокіше і нахабніше, ніж польське, уярмлення України Росією, що триває вже понад 363 роки і позбутись якого ми, на превеликий жаль, до цих пір не змогли, віддавши мільйони українських життів на вівтар Вітчизни.
А Павло Халебський побачив тоді глибинну Україну, сильну державу, високоосвічену, високоморальну: «Блаженні очі наші за те, що бачили, блаженні вуха наші за те, що чули, блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків!» – рефреном на кожній сторінці дорожнього щоденника звучать ці слова.
Дивується і радіє оповідач, що в Україні пишуть і читають всі чоловіки, жінки і діти. Що сироти (а їх було багато, бо чоловіки постійно поповнювали Запорозьке військо і клали свої голови в жорстоких битвах за рідну землю) не тиняються голі й голодні, а ситі й доглянуті. 
 «Знай, читачу, у землі козацькій немає і не п’ють ні вина, ні горілки, натомість уживають ячмінний відвар, дуже приємний на смак» (мова йде про пиво). Горілку ж ріками принесе із собою Московія, плюс додасть ще невігластво, хамство, свою національну зверхність і «трехэтажный русский мат», та перетворить націю українців, винищивши за майже 400-річне рабство мільйони найкращих, у те, чим ми сьогодні здебільшого є… Змалілі, упосліджені, байдужі, ниці, зросійщені до краю! Гвалт! За 25 років самостійності не можемо ще поки що у багатомільйонному народі знайти Українця, а все ставимо над собою якихось президентів. Хіба це не ганьба обрати президентом Януковича і чіпляти його портрети на стінах у школах, щоб діти брали приклад із «двічі-тричі несудимого»? Та й зараз ми переживаємо часи не найлегші…
Або ще: «Чи не в кожній козацькій оселі дивуєшся достаткові. А через достаток немає в країні козаків ні злодіїв, ні грабіжників». Такою була Україна в середині ХVІІ століття, доки була державою без «старших братів». 
Після смерті Б. Хмельницького 27 липня 1657 року за Межигірською обителлю усі маєтності і володіння неодноразово закріплювали універсалами гетьмани Іван Виговський – 17 жовтня 1657 р. та Юрій Хмельницький – 7 лютого 1660 р., додавши до Вишгорода, Петрівець, Мощуна ще й Туровчу (північна частина села Лютіж) та Холм із млинами на річці Ірпінь (інші назви Холма – Самуельпіль – польський варіант, Хом – у говірці села Бірки, бо це була хутірська частина села Бірки) і на села Козаровичі, Глібівку, Ясногородку та Іванківські Рудні. 18 квітня 1663 р. вже гетьман Павло Тетеря своїм універсалом підтвердив усі перечислені маєтності.
Не без впливу гетьмана Івана Виговського, який будь-що хотів віддалити Україну від московитської азіатчини, відбулась Гадяцька угода 16 вересня 1658 р., відповідно якій українські землі як князівство на чолі з гетьманом входили до Речі Посполитої на правах автономії. У відповідь на це московити наступають на Україну 200-тисячною армією. Гетьман Виговський прибуває до Києва, де відвідує усі близько розташовані монастирі. 
У Межигір’ї з ігуменом Варнавою Лебедевичем гетьман пробув найдовше – більше двох діб. Таємно радився з Лебедевичем, на довіру якого здався, залишивши у монастирі свій скарб і королівські грамоти.
Політику Виговського щодо Московії підтримало вище духовенство. Коли 1659 року треба було виявити благословення І. Виговському, то місцеве духовенство на чолі з печерським архімандритом «с честию и молебен служили собором».
Після Вічного миру, що його 1686 року заключили Польща з Московією і за яким московити й поляки знову вже вкотре розідрали Україну по живому на дві частини, лівий берег по Ірпеню відійшов до Польщі, а Правобережжя – до Московії. І вже тепер Московська патріархія підтверджує статус ставропігії для Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. Тобто, Межигірський монастир залишається залежним тільки від Константинопольського патріарха. Хоча всі останні монастирі і всі церкви на Україні стали з цього року належати вже Московському патріархату – і так ще до сьогодні, на жаль.
Після 1664-65 рр., коли поляки остаточно придушили ряд  селянсько-козацьких повстань на Правобережній Україні, був повністю зруйнований Трахтемирівський православний чоловічий монастир, що існував поблизу містечка Трахтемирова (тепер село Канівського району Черкаської області). Цей монастир з 1578 року за привілеєм короля Степана Баторія було передано реєстровому козацькому війську і перетворено на шпиталь. Тепер же це призначення переходить до Межигірського монастиря. 
Межигірські ченці беруть Запорозьку Січ під свою духовну опіку, після того як 18 травня 1676 р. до Межигірського ігумена звернувся кошовий отаман Іван Сірко з проханням направити на Січ духовенство із Межигірського монастиря та організувати при ньому шпиталь для хворих і поранених козаків. У цьому ж листі Сірко повідомив про рішення запорожців давати частину військового прибутку на монастир і шпиталь.
У Межигір’ї, за словами історика М. Закревського, наступає період «цветущего состояния». На цей час припадає ігуменство Феодосія Васьковського, призначеного 20 квітня 1669 року. При ньому починають зводитися у Межигір’ї кам’яні храми. У 1676 році на місці згорілої дерев’яної церкви збудований кам’яний собор святого Преображення. Феодосій же офіційно закріпив статус відносин між монастирем і Січчю, у 1683 році звернувшись до запорожців із листом, у якому просив підтвердити «окремим писанням», що Запорозька Січ є окремою парафією Межигірського монастиря. 4 жовтня 1683 року на Коші було прийняте остаточне рішення, щоб у запорозьких церквах служило духовенство лише з Межигірського монастиря. У 1678 році коштом Запоро­зької Січі було зведено четверту церкву у Межигір’ї – Благовіщенську. У 1691 р. запорізькі козаки, задоволені діяльністю межигірського чернецтва, передали під їхню опіку свій Самарський монастир.
5 березня 1688 року Межигірська обитель отримала грамоту «Про церковний устрій у Коші», якою було ще раз підтверджено особливий статус Києво-Межигірського монастиря як військового, козацького монастиря з правом відряджати духовенство до січових церков.
Отже, Новопетрівські гори і вся Україна і сьогодні можуть і повинні гордитися своєю історією. Саме звідсіля поширювався благодатний вплив на народ благословенної землі. Ми, українці, повинні врешті-решт зрозуміти, яким духовним багатством володіємо, що нам, сьогоднішнім і прийдешнім поколінням, випала нелегка і свята місія – відродити славу Межигір’я і всієї України. 

Геннадій НІКОЛАЄНКО, Нові Петрівці,
Валентина ОСИПОВА, Демидів

 

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 95 | Додав: slovo
comments powered by Disqus