Головна » 2014 » Грудень » 13 » Спогади. Роздуми. Публіцистика
10:21
Спогади. Роздуми. Публіцистика
І все ж у березні 1950 року ми таки вирушили додому. Подробиць переїзду я не пам’ятаю. Знаю тільки, що їхали довго поїздами з кількома пересадками, аж поки не добралися до своєї станції «Павлиш», від якої до Омельника залишалося сім кілометрів. 
 
Так чи інакше, але без даху над головою ми не залишилися. Кілька днів пожили в одній хаті з дядьком Іваном, у якого на той час родина складалася з шести душ. Та нас шестеро приїхало. Спали на долівці покотом. Добре, що вже була весна. Власне, і приїзд наш додому планувався таким чином, щоб навесні обсадити город.
 
А за тиждень ми уже вселилися у свою хату. Недарма народна мудрість переїзд з одного місця на друге прирівнює до пожежі. Справді, повернувшись додому, ми фактично опинилися без засобів існування. Адже так званий колгосп кращим не став. Як і раніше, за роботу у колгоспі нараховували трудодні, за які майже нічого не платили. Я не пам’ятаю, як мої батьки у тих умовах давали собі раду і умудрялися чимось харчувати чотирьох дітей.
 
Уже приспів і новий навчальний рік 1950-1951-й. У сьомому класі навчатись було для мене і цікаво і легко. Найулюб­ленішою дисципліною, як і раніше, для мене була математика. Викладачем математики у нас був директор школи Іван Артемович Становий – прекрасний учитель і надзвичайно симпатична людина. Історію викладав Іван Олександрович Сухомлинський, рідний брат відомого педагога, директора Павлиської середньої школи Василя Олександровича Сухомлинського. А класним керівником у нашому сьомому класі була Марфа Овсіївна Пилипенко. Вона ж у нас викладала німецьку мову. А сьомий, випускний клас, я закінчив з похвальною грамотою. 
 
Найзаповітнішою моєю мрією по завершенні семирічної школи було: продовжити шкільну освіту у Павлиській або Онуфріївській середній школі і після здобуття середньої освіти вступити на фізико-математичний факультет інституту. Але батько сказав, як одрізав: «Ніяких десятирічок! Вас багато, а я один. Іди на курси бухгалтерів або на курси шоферів, щоб через рік уже сам собі заробляв на хліб!» Стало зрозумілим, що вищої освіти мені не здобути. Професія бухгалтера, так само як і шофера, мене чомусь абсолютно не приваблювала. І тоді, всупереч батьковій волі, я здав документи на вступ до Кременчуцького технікуму залізничного транспорту. Пройшовши медичне обстеження у залізничній клініці, я без вступних іспитів був зарахований на перший курс.
 
Як не дивно, але якась частина однокласників до мого рішення – здобути середню технічну освіту – чомусь теж поставилися, м’яко кажучи, негативно. Ще одна цікава подробиця. Навчання в технікумі проводилося російською мовою. Але коли виходили на перерву, то у коридорах скрізь звучала українська мова. Російською послуговувалися лише етнічні росіяни, яких серед нас були одиниці, і євреї.
 
Можливо, варто сказати ще й про те, що найбільше ми полюбляли уроки німецької мови. Викладала її старенька вчителька, якій на той час було уже давно за сімдесят. Предмет свій вона знала бездоганно і любила до самозабуття. А ще вона знала напам’ять майже усього Гете. Ми були молодими і безсовісними, а тому час від часу зловживали лагідною вдачею нашої вчительки – старенької і доброї пані, яку звали Ольгою Олександрівною на прізвище Архангельська. У середовищі студентів подейкували, що походила вона із збіднілого дворянського роду. Отож інколи на початку її уроку ми, заздалегідь домовившись між собою, починали усією групою благати її, аби вона почитала нам щось із Гете. Трохи ніяковіючи, вона перепитувала, чи ми справді хочемо, щоб вона нам почитала щось із «Фауста». І коли чула у відповідь дружне «Так!» – здавалася остаточно. Вона ставала перед аудиторією, заплющувала очі і весь урок напам’ять декламувала нам свого улюбленого «Фауста» мовою оригіналу, себто німецькою.
 
Звичайно ж, ми нічого не розуміли з її декламації, а тому і не слухали, а займалися кожен своєю справою: хтось готувався до наступного більш серйозного уроку, а хтось і взагалі грав у гру, яка звалася «Морська битва». Ольга ж Олександрівна тільки тоді приходила до тями, коли лунав дзвінок на перерву. І тим не менше, у мене з німецької мови завжди були пристойні оцінки. Давався взнаки той вишкіл, який я отримав у Марфи Овсіївни у сьомому класі. Утім таке легковажне ставлення у нас було лише до німецької мови.
 
Володимир ЛЯХ
Далі буде
Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 128 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus