Останній номер газети
Головна » 2014 » Грудень » 27 » Селянське козацтво України
11:01 Селянське козацтво України | |
 Козацтво відігравало важливу роль в історії українського народу. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст., коли в літописах згадувалось про існування на кордоні руських земель і кочового степу бродників і берладників – вільних людей, які не підкорялись князівській владі, боронили землі від набігів половців і жили за рахунок здобичі від походів на візантійські володіння.
Формування цієї соціальної верстви було перервано татаро-монгольською навалою, проте подальшого розвитку ці процеси набули в ХV-XVІ ст. в нових умовах визвольних змагань українського народу проти полонізації, покріпачення з боку шляхти та польських магнатів, загрози військових набігів татар.
Підгрунтя для виникнення козацтва дослідники вбачають в особливому громадському устрої та особливостях земельних відносин, які склались на теренах України ще з часів Київської Русі.
За свідченням науковців, у державному устрої Київської Русі, поряд з розвитком феодальних відносин, значне місце займала форма земельних відносин у вигляді громадського (общинного) користування землею, коли громада, як поземельне об’єднання мешканців села, вирішувала не лише питання щодо розподілу землі, а й судові справи і виконувала функції громадського захисту і самоврядування. Селяни були вільними, захищеними громадою і державою господарями своєї землі. У той час, коли державність європейського й азійського світу була побудована на рабстві і феодальному закріпаченні селян, Київська Русь мала, поряд з поширенням феодалізму, найдемократичніший громадський устрій земельного користування і самоврядування. Форми громадського самоврядування на Русі існували також і в містах. Віче – народні збори у містах, як характерна риса політичного устрою військової демократії, вирішували важливі громадські справи.
Встановлюючи свою владу на землях Русі, іноземні поневолювачі, зокрема польські, литовські, угорські та інші держави передусім прагнули знищити громадський устрій на цій території, передавали землю у власність феодалів, а селян закріпачували. Так у 1530 році польський сейм узаконив феодальну власність на землю, захоплену польською і українською шляхтою, і кріпосне право на селян, які користувалися раніше цією землею.
Православна ідеологія («люби ближнього свого») та общинні принципи користування землею і самоврядування на селі замінювалися на неприйнятну селянам чужинську ідеологію – «люби самого себе», на приватну власність на землю, на владу феодалів і закріпачення селян.
Основною протидією українських посполитих селян проти закріпачення була втеча на незаселені південні території. Там вони займали неосвоєні землі, засновували свої вільні господарства, не визнавали влади шляхти і називали себе козаками (вільними людьми).
Саме покозачення було насправді прагненням селян мирним шляхом визволитися з-під кріпацтва, отримати козацький стан у реєстровому козацтві і одержати право працювати вільно на власній землі.
Таким чином, самовільно звільняючись від феодальної залежності й осідаючи на нових місцях, утікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
Найбільш масово покозачення селян відбувалося там, де вони найбільше потерпали від утисків шляхти і нападів кримських татар, особливо на Поділлі, Брацлавщині, Черкащині та Київщині. Наприклад, у 1491 році назвалися козаками і повстали проти польського і литовського закріпачення селяни майже всієї Червоної Русі (Галичини).
Зазначимо, що козакам доводилося не лише господарювати й створювати громади вільних землеробів, а й об’єднуватися для захисту своєї землі, своїх господарств і родин від нападів польської шляхти, яка намагалися захопити козацькі землі, а самих козаків повернути у кріпацтво.
Існувала також постійна загроза з боку татар, які спалювали та спустошували міста й села, а людей забирали у полон і продавали в рабство на східних ринках або використовували як рабів у своїх господарствах.
Об’єднуючись на захист від польського закріпачення та татарської агресії, селянське козацтво створило військовий устрій та самоврядування поселень на принципах військової козацької демократії, що полягала у виборності та відповідальності старшини перед сільською козацькою громадою.
Отже, козаки об’єднувалися у громади, що складалися переважно з українських селян, і засновували вільні поселення в неосвоєних на той час південних рубежах, які періодично зазнавали спустошливих татарських вторгнень та нападів польських магнатів. Вони закріпилися на тих землях, які ніхто не наважувався обробляти, тому що кожного дня доводилося їх зі зброєю в руках захищати. Основою соціально-політичної організації козацтва була звичаєва правова рівність козаків, що полягала у праві громадського користування землею і різними угіддями та в участі у військовій раді, де вирішувались усі найважливіші питання і обиралася старшина — отамани, сотники, судді тощо.
Так на терені України виникло селянське козацтво – нова соціально-політична сила, яка виступила однією з фундаторів першої української Козацької республіки у формі військово-політичної організації – Запорізької Січі. Активна участь Селянського козацтва у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького призвела до утворення першої української держави – Гетьманщини.
Набуваючи військового досвіду у козацьких громадах Селянського козацтва, частина козаків обирала військову службу у Запорізькій Січі або в Реєстровому козацькому війську Польської корони та у надвірному козацтві польських земельних магнатів.
Таким чином, на початку XVI ст. склалося три нерозмежованих категорії козаків: заможні реєстрові і дворові козаки (городові козаки), які винаймались на службу до польського уряду і польської шляхти; козаки Запорізької Січі, які не визнавали влади Речі Посполитої, та значна маса посполитого Селянського козацтва, яке об’єднувалося у сільські козацькі громади і оголошувало себе вільними козаками.
Мешкало Селянське козацтво на прикордонних територіях, вело козацький спосіб життя. Воно не мало офіційно визначеного козацького стану і не визнавало польської влади.
Можна стверджувати, що джерелом формування козацтва взагалі було місцеве українське населення – Селянське козацтво, яке проживало на території Середнього Подніпров’я та Південної України, не визнавало польської влади, боронило українські землі від постійних набігів татар, та втікачі, переваважно селяни із Західної і Північної України, які рятуючись від покріпачення, утікали до тих місць, де не було панщини.
Запорізька Січ з часом перетворилася у незалежний православний християнський військовий орден – духовний і військовий центр боротьби українського народу проти польського, турецького і татарського поневолення. Молодь Запорізького, Селянського, а іноді і Реєстрового козацтва вважала за честь служити на Запорізькій Січі, а батьки із задоволенням записували своїх синів до січових куренів. Тому Запорізька Січ завжди була органічно і кровно пов’язана з Селянським та Реєстровим козацтвом, з селянством України взагалі.
Упродовж п’ятисот років з часів козацької доби і створення української державності Селянське козацтво об’єднувалось на принципах ідеї вільного господарювання на своїй землі, самоврядування козацької громади і православної духовності.
Славною сторінкою в історії Селянського козацтва став період визвольної війни 1648–1654 рр., коли відбувалося масове покозачення селян, реалізація їх споконвічного прагнення до вільного господарювання на своїй землі і громадського самоврядування. За даними досліджень, Козацтво на той час у Гетьманщині становило до 80 відсотків населення.
Без перебільшення, першу визнану Українську державу – Гетьманщину, по суті і по соціально-політичному устрою, можна вважати козацькою державою, а народ козацьким.
Така сутність Гетьманщини засвідчена поетичним генієм Тараса Шевченка:
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись – панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
Проголошення в 1991 році України як суверенної, незалежної, демократичної соціальної, правової держави відкрило нові можливості активної участі громадськості країни у створенні справедливих соціальних відносин у суспільстві.
За двадцять три роки незалежності, в Україні формально створено громадянське суспільство, яке включає також сотні політичних партій і громадських організацій.
Однак частина з них, по суті, відійшла від всеукраїнської ідеї побудови сильної, могутньої, демократичної, соціальної правової держави і справедливого громадянського суспільства, і використовуючи недоліки представницької демократичної системи, включилась у боротьбу за владу окремих родових та олігархічних кланів, маргінальних угрупувань і одіозних лідерів, розколює суспільство на Схід і Захід, на українців та інородців, мажорну еліту і незаможну більшість працьовитого народу.
Леонід ШМОРГУН
Далі буде
| |
| Категорія: Україна | Переглядів: 619 | Додав: komashkov | |