Головна » 2015 » Січень » 24 » Медик повинен уміти все
10:36
Медик повинен уміти все
Випадок – це чи не єдиний фактор, що визначає професію людини і все її подальше життя, – вважає лікар-невропатолог Вишгородської центральної районної лікарні Михайло Бондуляк. Так воно і є, якщо не брати до уваги поради досвідченіших друзів, наполегливість батьків, генетично накопичений пращурами досвід, прагматичну складову, якою керуються, в основному, пересічні люди. Словом, такі, якими нас уперто виховувала десятиліттями радянська влада.
 
Є й інші. Вони у переважній меншості. Їх іменують самородками, володарями божої іскри, вільної від ідеологічних настанов, досвіду батьків, умов та особливостей виховання, генетичного нагромадження, різних випадковостей тощо… Зрештою, саме їм належать усі найвидатніші винаходи людства, досягнення в освітній та гуманітарній галузях…
 
Як і більшість людей, я належу до тих, котрі не в змозі з першого погляду відрізнити талант від пересічності, але щиро радію, коли доводиться зустрічати людину, несхожу на інших. Хоча вони, як правило, власну особливість всіляко заперечують.
 
Приблизно з такого філософсько-прозаїчного спостереження і розпочалася наша розмова з лікарем Вишгородської центральної районної лікарні Михайлом Семеновичем Бондуляком.
 
– У дитинстві стати лікарем я не мріяв. Просто їсти постійно хотілося, а в найближчому до мого рідного села Іванківки Кам’янець-Подільському медичному училищі і харчування студентам чомусь бачилося пристойним, і практика в лікарні голодною не передбачалася. 
 
Дійсно, тоді загальний голод торкався всіх верств населення. Студентів-медиків також. Батька у 1941-му вбили на фронті, а мати, проста колгоспниця, ледь кінці з кінцями зводила.
 
– Хоча і вчився я непогано, але особливим здоров’ям похизуватися не міг, тому і мрію свою, усвідомлену вже під час навчання, стати хірургом, поховав не народжуючи. І повернувся до неї завдяки трагічному випадку на одній з перших лікарських практик у невролологічному відділенні Ново-Ушицької районної лікарні Хмельницької області. У лікарню потрапив пацієнт з тяжкою травмою голови  та ознаками внутрішньо-мозкового крововиливу.  Лікар, який прийняв і вів хворого виявив, так би мовити, нерішучість, а можливо й непрофесійність та незнання хвороби, тому і не наважився на необхідну на той момент операцію з  трепанації черепа і, як наслідок, пацієнт  помер. 
 
Саме в той час і виникла у молодого практиканта переконаність, що незалежно від фаху та лікарської спеціалізації, медик мусить знати і робити усе можливе для порятунку людського життя. З часом з’явилося усвідомлення власної правоти у вчинках та діях,  спрямованих на порятунок пацієнта. Зміцніло і переконання у необхідності саме подібних  власних дій, попередньо узгоджених з теорією, закріпленою довгими роками практики, що і слугує надійним підмурком для віри, надії і любові до людей протягом майже восьми десятків  років співпраці з ними.
 
– Величезний досвід та неабиякі практичні надбання дають змогу нині ветерану-медику не  лише щед­ро ділитися особистим надбанням з представниками молодшого покоління, а й  власним прикладом доводити, що такі цінності  як людяність, обов’язковість, дисципліна, фаховість та духовність є неодмінними атрибутами і стимулами до одужання та оздоровлення не  лише пацієнта, а й лікаря, медицини та суспільства в цілому. А це на сьогоднішньому етапі розвитку України дуже важливо, – вважає завідуючий терапевтичним відділенням Вишгородської  центральної районної лікарні Михайло Борисевич, де останнім часом  працює лікар-ветеран Михайло Бондуляк.
 
Юрій ГОРОВИЙ, «Слово»
Переглядів: 172 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus