Головна » 2018 » Жовтень » 25 » Духовний подвиг не пропадає марно
16:31
Духовний подвиг не пропадає марно

За участю відомої журналістки, письменниці Маргарити Довгань у Лютізькій ЗОШ І-ІІ ст. проведено зустріч із учнями, присвячену поету-дисиденту, поету-праведнику і мученику Василю Стусу. Його земна життєва дорога – 47 років, із них – 13 років пройшло в ув’язненні. 
Про найбільшу вину поета перед комуністичним режимом дуже влучно сказав ведучий Олександр Шорбан, учень 10 класу, відкриваючи урок спогадів, словами із вірша В. Стуса:
... Всіх не злічити, всіх не розстріляти.
Але за що? Не можу зрозуміти.
За те, що Україну звали мати.
Що не цуралися її рясних суцвіть?
Любили слово рідне до загину,
Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму
І боронили рідну Україну,
Немов мадонну-матінку саму.

Сценарій уроку пам’яті складений за участю вчителів української мови: Антоніни Романенко, Ніни Лукаш, виконаний учнями, автобіографічно висвітлив увесь життєвий і творчий шлях поета. Слухаючи виступи учасників, відчуваєш, що учні надзвичайно добре підготувались: біографію розповідали і вірші Стуса декламували напам’ять.
Неможливо описати все, що відбувалося впродовж двох годин зустрічі, але коротко окремі уривки поезії поета не можу оминути:
Вікторія Сергієнко (10 клас):
... Ярій дуже, ярій, а не ридай.
А ти шукай –  червону тінь калини.

Катерина  Кирієнко (10 клас):
... На чорних водах тінь її шукай,
Бо – горстка нас. Малесенька шопта.

Тетяна Кирієнко:
... Лише для молитов і сподівання 
Застерігає доля нас зарання.

Данило Молянко (9-а клас): 
... Що калинова кров – така густа,
 Така крута, як кров у наших жилах.

Олександр  Костюченко (9-б клас):
 ... У білій стужі наших голосінь
Це гроно болю, що впаде в глибінь, 
На нас своїм безсмертям окотилось.

Богдана Дзюба (11 клас):
19 листопада 1989 рік. Неділя. Цього дня вкраїнська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло свого вірного сина – Василя Стуса. Свічки горіли чистим, мерехтливим світлом, наче зимові проліски. Безкінечна зимова процесія повільно пішла через місто до Байкового кладовища. Поряд із В. Стусом у могилі на вічний спочинок лягли його побратими: Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоби хоч цим запізнілим поверненням на Батьківщину пригасити на якусь мить тугу рідних та друзів, а нашу совість розбудити...
Прослухавши уважно виступи учнів школи, своїми спогадами поділилася Маргарита Довгань.
... Василь Стус народився на Вінниччині в с. Рахнівка. У ранньому дитинстві разом із родиною переїжджають на схід України у Сталіно ( тепер Донецьк). Згадуючи своє дитинство В. Стус постійно казав, що воно у нього асоціюється із голодом і тачкою. Тачкою возив траву корові, тачкою возив вугілля, все було з тачкою. Можливо, суворе, голодне і бідне босоноге дитинство не тільки стимулювало жагу до знань, до світла, а й загострило почуття справедливості і великої зневаги до брехні та підлості. У своїх спогадах Маргарита Костянтинівна характеризувала В. Стуса як великого лірика, від природи доброго, чуйного і ніжного чоловіка.
Із спогадів матері поета Їлини (Олени): «Він ніколи не пройшов мимо старшої людини, не привітавшись, а при потребі завжди допоміг». 
До школи потайки від матері бігав у 6 років – босий.
Короткі миті кохання до дружини Валентини були дуже ніжними. Їй присвячено багато лірики, написаної в засланнях і таборах. Він важко переживав розлуку із сином. Можливо, навіть собі чимось дорікав, хоча й розумів, що доля йому іншого шляху не накреслила.
Навіть у надзвичайно важких тюремних умовах він вимагав, щоб з ним рахувались, поки він живий. Ніде він не зігнувся, не пішов легшим шляхом.  У тюрмі олівця і паперу не давали, але В. Стус голодовками виборював собі цей привілей.
Духовний подвиг ніколи не пропадає марно. Є якась загадкова енергія обірваного життя і величезна сила інших людей пам’ятати про тих, хто не зламався, хто в таких нелюдських умовах жив і творив.
Маргарита Костянтинівна життя поета знає не із книжок – спогадів про поета. Це багаторічна спільна життєва дорога їхніх родин, спільні труднощі, безгрошів’я, маленькі перемоги, радості.
Саме Маргарита Довгань у вересні 1985 року разом із дружиною поета Валентиною, рідною його сестрою поїхали забирати тіло, але його вже було захоронено в уральській землі. І все, що ці три мужні жінки побачили, коли приїхали до с. Кучино Чусівського району Пермської області, дерев’яний стовпчик із цифрою 9.
Розповідь, спогади не залишили учнів байдужими. Запитань до поетеси було багато: чи розказував поет, як він познайомився з дружиною, щодо окремих його творів, першого арешту після відвідин коляди у Львові.
І це переконливо і заспокійливо нам доводить – із цих учнів із часом виростуть мудрі політики- державники, хороші господарники, люблячі матері, поважні чоловіки.
Ініціатор зустрічі – директор Лютізької ЗОШ І-II ст. Олексій Гайденко.

Степанія СІДЛЯР, радник голови райдержадміністрації

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 60 | Додав: slovo
comments powered by Disqus