Головна » 2013 » Жовтень » 26 » Заручники війни
10:22
Заручники війни
До початку Великої Вітчизняної війни нацистське керівництво Німеччини не планувало використовувати  робочу силу з окупованих територій СРСР. Але зрив «блискавичної війни» восени 1941 року, необхідність проводити широкомасштабні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії, змусили Гітлера змінити свої плани та піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху. Це були так звані остарбайтери (східні робітники).
 
Не оминуло це лихо і наш Вишгородський район. У с. Воропаїв я спілкувалася з жителями, яким у ті часи довелося опинитися на примусових роботах у чужій країні. 
 
88-річна Параска Іванівна Рябець згадує ті часи, як найстрашніші у своєму житті. Одного звичайного дня 1942 року додому прийшли поліцаї зі списком, забрали дівчину, а з нею ще вісім воропаєвських дівчат. Катером переправили через річку до села Літки, а вже звідти – товарним потягом до ворожої Німеччини.
 
– Нам сказали куди ми їдемо, навіть пайок із собою дали. Ми не боялися тяжкої праці, нас лякала невідомість, адже ми були зовсім дітьми. Молились тільки за одне, повернутися на Батьківщину, до рідної землі та батьків, – розповідає Параска Іванівна.
 
У Німеччині дівчат разом з іншими східними робітниками  поставили у довгу шеренгу та змусили чекати на хазяїв, які розбирали їх як дешеву робочу силу. Усі вісім дівчат із Воропаєва потрапили до одного господаря. Працювати довелось на військовій фабриці.
 
– Жили у бараках, по 6-12 чоловік у кімнаті. О шостій годині ранку вставали і йшли на роботу, – на фабрику завозили листи заліза, а ми мали з нього виробляти різні деталі. Працювали до самої ночі. Господар давав різні вказівки, а перекладач нам пояснював. Хазяїн був недоброю людиною, насміхався з нас і казав, що додому ми ніколи не повернемося.
 
Упродовж війни законодавство щодо східних робітників кілька разів змінювалося. Наприкінці 1942-го остарбайтерам дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), а з листопада 1943-го – виходити за межі табору з дозволу керівництва.
 
Як розповідає Параска Іванівна, вона неодноразово отримувала листи від майже неграмотної мами з рідними закарлючками та посилки. Зокрема, із сухарями та маленьким шматочком сала.
Після закінчення війни остарбайтери перебували в таборах для переміщених осіб у Німеччині. Так Параска Іванівна ще деякий час працювала на хлібозаводі.
 
– Нам пощастило вижити, – розповідає Параска Іванівна. – Згодом повернувшись до рідного села, ми дізналися, що багато  друзів та знайомих загинуло під час війни. Німці масово палили будинки у Воропаєві, зачинили людей у приміщенні школи та підпалили. Тож перебуваючи на примусових роботах у Німеччині, вдалося вціліти у воєнній м’ясорубці, та уникнути долі односельчан. 
 
– Просто хотіли знищити село та й усе, – додає Ольга Іванівна Івженко.
 
У двадцять два роки Параска Іванівна вийшла заміж. У щасливому шлюбі прожила шістдесят років. Має три доньки, п’ять онуків і чотири правнуки. З усіма підтримує теплі й щирі стосунки. Одна з онучок проживає в Америці, але кожного року навідується до бабусі у гості. Нині, озираючись назад, убілена сивиною бабуся каже, що сучасне покоління просто не цінує те, що має – спокою та врівноваженості життя, тобто миру.
 
Ольга Іванівна Івженко, якій вже вісімдесят сім років, зазнала багато горя ще починаючи з часу голодомору – втратила тоді брата, та й сама ледве залишилася живою. Невдовзі не стало і батька. На примусові роботи до Німеччини Ольгу Іванівну забрали  разом із старшою сестрою, але вони потрапили до різних господарів. Працювали на городах, садили картоплю, допомагали на кухнях.
 
  –  Єдине гріло душу, що була не сама, а з сестрою. Умови життя були різні, все ж таки війна. А надивилася я горя на багато років уперед. Як знущались деякі німці з бідолашних українок, які страшні покарання їм вигадували, – розповідає Ольга Іванівна.
 
У 1946 році, повернувшись до Воропаєва та дізнавшись, що будинок згорів, Ольга Іванівна була змушена жити у землянці. Але це не зломило духу жінки, адже пережила найстрашніше – неволю. Вона починає будувати новий дім, згодом іде працювати в «Артіль 8-го березня», де разом з іншими майстринями займається вишиванням. Багато з цих робіт тоді відправляли закордон.
 
Доля цих жінок заслуговує окремої книги, адже незважаючи на багато випробувань долі, жінки не втратили віри у світле майбутнє, що врешті і допомогло їм вижити у ті страшні часи.
 
Марина ПОГОРЄЛОВА, «Слово»
Категорія: Воропаївська громада | Переглядів: 818 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus