Головна » 2013 » Лютий » 16 » За нас кажуть наші справи
12:07
За нас кажуть наші справи
Як відомо, дороги – це артерії складного механізму держави, це візитна картка регіону, за якою судять про його економічний, соціальний, культурний розвиток, що зумовлений зростанням вантажних та пасажирських перевезень. Без добре розвиненої мережі доріг, успіх такого зростання був би приреченим. Тож 40 років тому справу з будування доріг у новоствореному Вишгородському районі не випадково доручили фахівцю, майстру, чудовому організатору та керівнику – Миколі Чередниченку. 

Народився Микола Семенович у селі Ольшаниця, що на Київщині, у звичайній колгоспній родині. У роки Великої Вітчизняної війни рідну сестру Ганну закатували в гестапо, а його з матір’ю мали розстріляти, та добрі люди встигли сховати їх на хуторах. Після війни він закінчив залізничне училище і 16-річним юнаком пішов працювати в дистанцію сигналізації і зв’язку станції Фастів. У 1956 році його обрали секретарем вузлового комітету комсомолу. Майже десять років працював на комсомольській і партійній роботі, паралельно навчаючись у Київському автодорожньому інституті. Згодом очолив Фастівське шляхово-експлуатаційне управління. У 1976 році Миколу Семеновича призначено у Вишгород на посаду начальника шляхового управління. Молоде місто потребувало шляховика-професіонала, яким був Микола Семенович. І пропрацював головний шляховик на цій посаді аж до 2000 року… 

– Миколо Семеновичу, пригадуєте, як все починалося? 

– Так, звісно. Вишгородська районна дорожня дільниця (пізніше реорганізована в районне шляхове ремонтно-будівельне управління (РШРБУ) була утворена у квітні 1973 року, і дислокувалася у бараці №26 вишгородського масиву «Берізки». На той час у 26-му бараці знаходилися всі новоутворені служби району. У подальшому це відіграло позитивну роль у вирішенні всіх організаційних питань, які виникали в період становлення кожної з них – було повне взаєморозуміння і взаємодопомога. 

У 1976 році я очолив колектив... Тоді внаслідок перерозподілу мережі доріг між Києво-Святошинським РШРБУ та Київським ДЕУ №622 до Вишгородської дорожньої дільниці відійшло 366,6 км доріг. І досі пригадую початок своєї діяльності, як керівника районного дорожнього управління у ті далекі сімдесяті, ті завдання, поставлені керівниками району, обласного управління, та умови їх виконання. Починати треба було, як кажуть, з нуля. Крім будівництва, велика увага приділялася експлуатаційному утриманню доріг, їх благоустрою та озелененню – влаштовували майданчики, стоянки біля місць громадського харчування, торгівлі, з’їзди з доріг, тротуарів, розмітки та огородження небезпечних ділянок, кілометри зелених насаджень – все це створювало комфортні умови учасникам руху: і транспортникам, і пішоходам. 

– Невже доріг взагалі не було? 

– Уявіть 366 кілометрів доріг з перехідним типом покриття, до яких належали кам’яні мостові, щебеневі та ґрунтові профільовані дороги. За технічною класифікацією, тобто за ступенем її досконалості, – це четверта і п’ята категорія. Навіть не мав свого завершення такий напрямок дороги обласного значення, як Київ – Вишгород – Десна. Були відсутні не тільки під’їзди до населених пунктів, а й сполучення між селами і сільськими радами. Пригадую, як між Гаврилівкою і Тарасовщиною побачив похоронну процесію, яка тягнула підводу по коліна в піску, – до кладовища дороги не було. І так усюди! Але починати з чогось необхідно. І початок був – це розбудова й зміцнення матеріально-технічної бази, підсобного господарЗа нас кажуть наші справи За нас кажуть наші справи ства, підбір кадрів, їхнє навчання, наведення дисципліни у колективі. 

Для експлуатаційного утримання доріг ми створили три майстерські дільниці й одну дільницю для ремонту та будівництва доріг. Наш технічний парк складав 34 одиниці – 14 вантажівок, шість тракторів, десять шляхових механізмів та чотири інших авто. 

За короткий час капітально відремонтували та збудували склади, залізничну естакаду для вивантаження щебеневих матеріалів, прирейкову бітумну базу, новий асфальтобетонний завод у Демидові потужністю 250 тонн за зміну. Побудували адміністративно-побутовий корпус з ремонтними майстернями для дорожньобудівельної техніки на 50 одиниць. Отак поступово зростала потужність господарства, а разом з тим ставилися нові завдання у розбудові мережі доріг та вимоги до їхнього експлуатаційного стану. Пригадую випадок, характерний для того часу. Побудувавши базу, дістали красиву облицювальну плитку, і виклали нею фасад. А тоді ж строго було не те, що з декором, а навіть, щоб зайвого стільця у кабінеті не стояло. І от побачив цю «прикрасу» Василь Харитонович Моторний (мій керівник з області), жахнувся і велів відбити плитку. Я не послухався. І в цей день до нас завітали гості з міністерства. Чиновникам показали цю плитку, вона їм сподобалася і мене, разом з плиткою, залишили у спокої. До речі, ця плитка й досі тримається на місці. 

– Якими темпами будували дороги? 

– Щорічно в середньому наше управління вводило в експлуатацію новозбудованих та капітально відремонтованих 10-12 кілометрів доріг. А середній ремонт, поверхневу обробку покриття робили на 50-70 км. Це при тому, що завод постачав 10-12 тисяч тонн асфальтобетону. Трапився цікавий випадок стосовно темпів. Одного разу я опинився на межі нашого району – там завширшки чотири метри дорога із каменю. Я подумав, що така дорога не годиться. І почали не поспішаючи її розбирати, робити насип і таке інше. Та випадково дізнаємося з паном Моторним, що за місяць по цій дорозі має їхати перший секретар Компартії України Володимир Щербицький! Ми днювали і ночували на тій дорозі. Усі роботи виконувалися у стахановських темпах. Іноді і сам був не радий, що так не вчасно затіяв ремонт цієї дороги. Але впоралися, за місяць виконавши річний план, і Володимир Щербицький проїхав у справах новою дорогою. Ми ще тоді і знак кордону району встановили… Тому і не дивно, що наш колектив неодноразово займав перші місця в соціалістичних змаганнях, нагороджувався почесними грамотами та грошовими винагородами. Крім робіт на обслуговуваних дорогах, значні обсяги послуг надавали іншим організаціям, зокрема, сільським радам. Це давало можливість поліпшувати матеріально-технічну базу, зберігати стабільний колектив фахівців. 

– Але, щоб так працювати, потрібно чимось стимулювати працівників? 

– Знаєте, у своїй діяльності я керувався принципами партнерства. Тож у нас був прекрасний колектив. Багато тих хлопців, яких я набрав до своїх майстерень, згодом стали не тільки фахівцями, а й працювали на керівник посадах. Можливо нескромно прозвучить, але мене довго не відпускали на пенсію. Лише у 70 років пішов. А такі чудові стосунки склалися тому, що мав свою окрему позицію щодо виробничої діяльності – це створення належних умов праці, оздоровлення працівників та вирішення їх житлових проблем. За фінансової підтримки обласного управління нам щорічно виділяли не менше десяти путівок у відомчі санаторії. Для працівників побудували 36-квартирний житловий будинок у Вишгороді, а також індивідуальні житлові будинки для багатодітних сімей, молодих спеціалістів у Вишгороді, Димері, Глібівці. Тим самим на 100% ліквідували чергу з отримання житла. І зараз, коли йду Вишгородом, зі мною вітаються вже діти й онуки тих моїх хлопців, які колись отримали власне житло. Приємно все ж таки! 

– Я знаю, що нещодавно про Вас згадували у Фастові… 

–Так, була така історія. Працюючи вже тут, у Вишгородському районі, поїхав я у Фастів провідати рідню, друзів. Проїжджаючи однією із вулиць, побачив напівзруйнований будинок костьолу. Споруда дуже красива, але давно використовувалася не за призначенням. Розговорився з одним із друзів я за цей костьол і він сказав, що місто хоче його знести. Я його попросив не робити цього (а це було в його силах), огородити парканом і придивлятися, щоб не виносили звідти нічого. Так воно і сталося. І от минуло більше сорока років з того часу. Нещодавно знайшлися спонсори, які до 100-річчя з дня відкриття цього костьолу відреставрували споруду. І десь вони дізналися, що це я у свій час попросив не руйнувати його. Мене знайшли і запросили на свято, подарували книгу з історією цього костьолу, у якій вписано і моє ім’я. Знаєте, мені б хотілося, щоб і наша організація, яка тепер називається «Вишгородське дорожньо-експлуатаційне управління», протягом всього часу, незалежно від назви і складу колективу, працювала над виконанням завдань, забезпечувала безперебійний і безаварійний рух транспорту та безпечне пересування пішоходів нашими дорогами. 

Ольга ПЕТРЮК 
Фото Олександра КОВАЛЕНКА
Переглядів: 573 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus