Останній номер газети
Головна » 2013 Лютий 16 » За нас кажуть наші справи
12:07 За нас кажуть наші справи | |
 Народився Микола Семенович у селі Ольшаниця, що на Київщині, у звичайній колгоспній родині. У роки Великої Вітчизняної війни рідну сестру Ганну закатували в гестапо, а його з матір’ю мали розстріляти, та добрі люди встигли сховати їх на хуторах. Після війни він закінчив залізничне училище і 16-річним юнаком пішов працювати в дистанцію сигналізації і зв’язку станції Фастів. У 1956 році його обрали секретарем вузлового комітету комсомолу. Майже десять років працював на комсомольській і партійній роботі, паралельно навчаючись у Київському автодорожньому інституті. Згодом очолив Фастівське шляхово-експлуатаційне управління. У 1976 році Миколу Семеновича призначено у Вишгород на посаду начальника шляхового управління. Молоде місто потребувало шляховика-професіонала, яким був Микола Семенович. І пропрацював головний шляховик на цій посаді аж до 2000 року… – Миколо Семеновичу, пригадуєте, як все починалося? – Так, звісно. Вишгородська районна дорожня дільниця (пізніше реорганізована в районне шляхове ремонтно-будівельне управління (РШРБУ) була утворена у квітні 1973 року, і дислокувалася у бараці №26 вишгородського масиву «Берізки». На той час у 26-му бараці знаходилися всі новоутворені служби району. У подальшому це відіграло позитивну роль у вирішенні всіх організаційних питань, які виникали в період становлення кожної з них – було повне взаєморозуміння і взаємодопомога. У 1976 році я очолив колектив... Тоді внаслідок перерозподілу мережі доріг між Києво-Святошинським РШРБУ та Київським ДЕУ №622 до Вишгородської дорожньої дільниці відійшло 366,6 км доріг. І досі пригадую початок своєї діяльності, як керівника районного дорожнього управління у ті далекі сімдесяті, ті завдання, поставлені керівниками району, обласного управління, та умови їх виконання. Починати треба було, як кажуть, з нуля. Крім будівництва, велика увага приділялася експлуатаційному утриманню доріг, їх благоустрою та озелененню – влаштовували майданчики, стоянки біля місць громадського харчування, торгівлі, з’їзди з доріг, тротуарів, розмітки та огородження небезпечних ділянок, кілометри зелених насаджень – все це створювало комфортні умови учасникам руху: і транспортникам, і пішоходам. – Невже доріг взагалі не було? – Уявіть 366 кілометрів доріг з перехідним типом покриття, до яких належали кам’яні мостові, щебеневі та ґрунтові профільовані дороги. За технічною класифікацією, тобто за ступенем її досконалості, – це четверта і п’ята категорія. Навіть не мав свого завершення такий напрямок дороги обласного значення, як Київ – Вишгород – Десна. Були відсутні не тільки під’їзди до населених пунктів, а й сполучення між селами і сільськими радами. Пригадую, як між Гаврилівкою і Тарасовщиною побачив похоронну процесію, яка тягнула підводу по коліна в піску, – до кладовища дороги не було. І так усюди! Але починати з чогось необхідно. І початок був – це розбудова й зміцнення матеріально-технічної бази, підсобного господарЗа нас кажуть наші справи За нас кажуть наші справи ства, підбір кадрів, їхнє навчання, наведення дисципліни у колективі. Для експлуатаційного утримання доріг ми створили три майстерські дільниці й одну дільницю для ремонту та будівництва доріг. Наш технічний парк складав 34 одиниці – 14 вантажівок, шість тракторів, десять шляхових механізмів та чотири інших авто. За короткий час капітально відремонтували та збудували склади, залізничну естакаду для вивантаження щебеневих матеріалів, прирейкову бітумну базу, новий асфальтобетонний завод у Демидові потужністю 250 тонн за зміну. Побудували адміністративно-побутовий корпус з ремонтними майстернями для дорожньобудівельної техніки на 50 одиниць. Отак поступово зростала потужність господарства, а разом з тим ставилися нові завдання у розбудові мережі доріг та вимоги до їхнього експлуатаційного стану. Пригадую випадок, характерний для того часу. Побудувавши базу, дістали красиву облицювальну плитку, і виклали нею фасад. А тоді ж строго було не те, що з декором, а навіть, щоб зайвого стільця у кабінеті не стояло. І от побачив цю «прикрасу» Василь Харитонович Моторний (мій керівник з області), жахнувся і велів відбити плитку. Я не послухався. І в цей день до нас завітали гості з міністерства. Чиновникам показали цю плитку, вона їм сподобалася і мене, разом з плиткою, залишили у спокої. До речі, ця плитка й досі тримається на місці. – Якими темпами будували дороги? – Щорічно в середньому наше управління вводило в експлуатацію новозбудованих та капітально відремонтованих 10-12 кілометрів доріг. А середній ремонт, поверхневу обробку покриття робили на 50-70 км. Це при тому, що завод постачав 10-12 тисяч тонн асфальтобетону. Трапився цікавий випадок стосовно темпів. Одного разу я опинився на межі нашого району – там завширшки чотири метри дорога із каменю. Я подумав, що така дорога не годиться. І почали не поспішаючи її розбирати, робити насип і таке інше. Та випадково дізнаємося з паном Моторним, що за місяць по цій дорозі має їхати перший секретар Компартії України Володимир Щербицький! Ми днювали і ночували на тій дорозі. Усі роботи виконувалися у стахановських темпах. Іноді і сам був не радий, що так не вчасно затіяв ремонт цієї дороги. Але впоралися, за місяць виконавши річний план, і Володимир Щербицький проїхав у справах новою дорогою. Ми ще тоді і знак кордону району встановили… Тому і не дивно, що наш колектив неодноразово займав перші місця в соціалістичних змаганнях, нагороджувався почесними грамотами та грошовими винагородами. Крім робіт на обслуговуваних дорогах, значні обсяги послуг надавали іншим організаціям, зокрема, сільським радам. Це давало можливість поліпшувати матеріально-технічну базу, зберігати стабільний колектив фахівців. – Але, щоб так працювати, потрібно чимось стимулювати працівників? – Знаєте, у своїй діяльності я керувався принципами партнерства. Тож у нас був прекрасний колектив. Багато тих хлопців, яких я набрав до своїх майстерень, згодом стали не тільки фахівцями, а й працювали на керівник посадах. Можливо нескромно прозвучить, але мене довго не відпускали на пенсію. Лише у 70 років пішов. А такі чудові стосунки склалися тому, що мав свою окрему позицію щодо виробничої діяльності – це створення належних умов праці, оздоровлення працівників та вирішення їх житлових проблем. За фінансової підтримки обласного управління нам щорічно виділяли не менше десяти путівок у відомчі санаторії. Для працівників побудували 36-квартирний житловий будинок у Вишгороді, а також індивідуальні житлові будинки для багатодітних сімей, молодих спеціалістів у Вишгороді, Димері, Глібівці. Тим самим на 100% ліквідували чергу з отримання житла. І зараз, коли йду Вишгородом, зі мною вітаються вже діти й онуки тих моїх хлопців, які колись отримали власне житло. Приємно все ж таки! – Я знаю, що нещодавно про Вас згадували у Фастові… –Так, була така історія. Працюючи вже тут, у Вишгородському районі, поїхав я у Фастів провідати рідню, друзів. Проїжджаючи однією із вулиць, побачив напівзруйнований будинок костьолу. Споруда дуже красива, але давно використовувалася не за призначенням. Розговорився з одним із друзів я за цей костьол і він сказав, що місто хоче його знести. Я його попросив не робити цього (а це було в його силах), огородити парканом і придивлятися, щоб не виносили звідти нічого. Так воно і сталося. І от минуло більше сорока років з того часу. Нещодавно знайшлися спонсори, які до 100-річчя з дня відкриття цього костьолу відреставрували споруду. І десь вони дізналися, що це я у свій час попросив не руйнувати його. Мене знайшли і запросили на свято, подарували книгу з історією цього костьолу, у якій вписано і моє ім’я. Знаєте, мені б хотілося, щоб і наша організація, яка тепер називається «Вишгородське дорожньо-експлуатаційне управління», протягом всього часу, незалежно від назви і складу колективу, працювала над виконанням завдань, забезпечувала безперебійний і безаварійний рух транспорту та безпечне пересування пішоходів нашими дорогами.
Ольга ПЕТРЮК Фото Олександра КОВАЛЕНКА | |
| Переглядів: 617 | Додав: komashkov | |