Останній номер газети
Головна » 2013 Листопад 2 » З річницею визволення, Димере
12:11 З річницею визволення, Димере | |
 Початок наступу планувався на 3 листопада 1943 р. з тим, щоб у ході триденних боїв визволити Київ, а на заході вийти до річки Здвиж.
Потужне угрупування радянських військ, націлене на Київ, знаходилось у районі села Лютіж, а північніше від с. Ясногородки до с. Пилява стояли близько 10 стрілецьких дивізій, підсилених 59 танковим полком та 129 і 150 танковими бригадами 60 Армії. Безпосередньо на визволення Димера був направлений удар 121 стрілецької дивізії та 75 гвардійської стрілецької дивізії. Дещо північніше вела наступ 112 стрілецька дивізія. Їх завдання – визволити Димер.
Слово ветерану 121 стрілецької дивізії І.Ф. Рябухіну: «У ніч на 3 листопада ніхто не міг зімкнути очей, тривожились, готувались, чекали. Командири з годинниками на долоні і з піднятою рукою відраховували останні секунди… Вогонь! І ніби розкололась земля. Небо розкреслили снаряди «катюш». Вирував вогонь небаченої сили. А що відбувалось у нацистів? Весь простір у вогні, у диму, у вибухах. Противник подавлений... Уперед пішли самохідки, танки, за ними, вистрибнувши з окопів, піхота. Вогонь раптово затих. З’явилися штурмовики. Летіли так низько, що, здавалось, колесами чіплялись за верхів’я лоз. До обіду наші війська прорвали оборону ворога…»
18-річним юнаком на початку 1943 р. потрапив на передову, нині інженер-підполковник у відставці, визволитель Димера М.О. Лазарєв: «Після артпідготовки я з першими бійцями нашої піхоти рушив у напрямі ворожих окопів. Оглядаючи зруйновані бліндажі і траншеї, ми знаходили контужених загарбників. У бліндажах були залишені офіцерські піджаки з нагородами, багато попадалось книг А. Гітлера «Майн кампф»…
Залпом «катюш» були спалені будівлі довоєнного кавалерійського клубу, що знаходився на правому березі річки Пеховки навпроти стадіону. Загорілось декілька хат по вулиці Урицького та в інших місцях Димера.
Першими до Димера увійшли розвідники під командуванням гвардії сержанта Пономарьова Веніаміна Олександровича. Офіційно він перший з визволителів, хто загинув при визволенні Димера 3 листопада 1943 р. Із належними військовими почестями його було захоронено у центрі селища, у парку біля школи.
Через багато років, 6 травня 1965 р., на могилу сина приїхала мати Пономарьова Настасія Андріївна. Вона промовила: «Ось я і приїхала до тебе, сину…»
На ранок 4 листопада, у четвер, під час повторного штурму Димер було визволено. За даними облдержархіву під час відступу окупанти забрали з собою 19 жителів селища. Їхні імена не встановлені. Подальша їхня доля невідома.
Ворог відійшов назад і міцно окопався на висотах по лінії х. Вовчкове (Вергльове) – с. Рикунь – с. Литвинівка. Цього дня 1-й артдивізіон 200-го гвардійського легкоартилерійського полку отримав завдання переміститись на нові позиції у районі с. Кам’янка. Під час переміщення розвідники на шосе Димер – Вовчкове помітили колону ворожих танків. Командир дивізіону гвардії капітан Ф. Д. Селіванов дав команду розгорнути батареї і відкрити вогонь прямою наводкою. Артилеристам вдалося підбити два німецьких танки: отримавши пряме влучання снарядів у бензобаки, вони загорілись. Інші машини, відстрілюючись, відійшли.
У 2009 році на місці бою знайдено останки двох червоноармійців та медаль «За бойові заслуги» №476119. За номером нагороди встановлено ім’я власника – Фомченко Захар Тарасович, старший сержант, санінструктор 7 стрілецької роти 141 стрілецької дивізії.
Захар Тарасович виносив з поля бою пораненого бійця. Снаряд, що розірвався поряд, засипав обох землею навіки… На перепоховання приїздила онука Фомченка З.Т., Галина Володимирівна Амфітеатрова (нині в її родині зберігається димерська земля з місця загибелі бійців)...
Два дні йшли тяжкі бої. Особливо напружена боротьба розгорілась в околицях колгоспу імені Шолом-Алейхема.
Лінію оборони по Дніпру нацисти назвали «східним валом» і щиро вірили в те, що прорвати її неможливо. Артилерійські склади були розміщені в районі стадіону, на димерському кладовищі та в інших місцях.
Відступивши з позицій, німці не мали наміру залишати все це Радянській Армії. 6-го листопада ворожі бомбардувальники прилетіли знищити свої склади та сконцентровані в районі плацдарму радянські війська.
...25 зенітний дивізіон резерву Ставки Головнокомандуючого почав розгортатись на північно-східній околиці. Сержант Ванюшкін Андрій Семенович вже був готовий подати команду «Вогонь!», як раптом потужний вибух німецької бомби враз знищив всю обслугу і саму зенітку...
Місцеві жителі захоронили загиблих, доглядали за могилою. До 65 – річчя Перемоги пошуковці встановили імена зенітників, а на кошти підприємця Ніни Піддубної упорядковане місце поховання.
За даними облдержархіву, під час цього бомбардування загинуло 23 жителя селища. 114 сімей залишилось після визволення без даху над головою.
Своїми спогадами ділиться жителька Димера Леонова Наталія Пилипівна: «3-го листопада під вечір заговорили міномети, стали рватись міни, але падали так, що ні одну хату не зачепили, тільки страшно гуло і земля стугоніла. Німці так і заворушились: бігають, коней запрягають. Але наші більше не били. Німці трохи притихли, а тоді давай хати палить: запалили хату Дяченка Мефодія, де стояла офіцерська кухня, а потім клуню Ісаюків, де їхній склад був. Не стало видно від пожарищ, почали німці тікати: одні на возах сиділи, другі за воза держались, бігли гуськом напівроздягнені. А нам було весело, сиділи на воротах, як горобці, утрьох, доки нас не зігнали наші мами. Вони думали, що нас уже нема в живих, доки не почули наш сміх і не загнали нас в окоп. Випустили нас уранці, як уже зайшли наші…»
Нацисти пішли у наступ. Командир роти нарахував 18 танків і 9 «Фердинандів». І тут верхом на коні з’явився командир полку підполковник Бударін М.П. Він особисто хотів з’ясувати становище, виїхав на пагорб і побачивши танки, розвернув коня. З танка його теж помітили і кулеметна черга влучила в командира.
Пораненого командира бійці привезли до Димера. Але госпіталю ще не було, він затримувався на переправі через Дніпро. Тому пораненого розмістили у хаті по нинішній вулиці Свердлова №1 на хуторі, де залишався вузол зв’язку дивізії. Господиня, Марія Артемівна Майсюра, поверх закривавлених бинтів пов’язала чисту хустку ( ні ліків, ні бинтів не було – авт.) та стала готувати відвар з трав. З чашкою води біля пораненого в живіт присіла її дочка Наталія Пилипівна Леонова. На все життя Наталії Пилипівні запам’яталось його жартівливе: «Эх, нам бы дожить бы до свадьбы-женитьбы и обнять любимую свою!». Хоронили Бударіна М. П. через три дні, 9-го листопада, з військовим оркестром, салютом, у присутності великої кількості людей.
По війні його наречена Олена Захарівна Московець двічі відвідувала могилу, дякувала димерцям за шану і пам’ять, подарувала Наталії Пилипівні фотографію Бударіна М. П. із своїм підписом на звороті.
Приміщень не вистачало, тому поставили дві великі палатки. Лікарів і сестер не вистачало, тому до роботи залучали місцевих жителів. Так потрапила до госпіталю Марія Кирилівна Томко у свої 13 років. Разом з подружками допомагала лікарям доглядати за хворими: перев’язувала поранених, підносила воду, годували важкопоранених, писала листи за проханням бійців...
Фронт котився на захід, невдовзі госпіталь перебазувався ближче до передової, поранених вивезли у тил.
...Галина Сергіївна Аврамчук (Пальченко) згадувала, що під час визволення Димера німці відходили вулицею Пугачова у бік села Литвинівка, а під час бомбардувань ховались до її хати. Німців набивалось так багато, що ніде було сховатись.
Коли до Димера увійшли партизани, Галина Сергіївна допомагала відновити радянську владу у селищі. Розпочали роботу з відправлення всіх осіб чоловічої статі, які підходили по віку та перебували у Димері, на фронт. Після цього було зроблено перепис усіх жителів селища. На той час у Димері мешкало 5450 осіб. Потім налагодили відправлення на фронт одягу та продуктів харчування; збирали гроші – позику – для фронту. Багатші давали по 1000 рублів, бідніші по 500, але ніхто не залишався осторонь. Було Галині Сергіївні на той час 17 років...
У 80-річного жителя Димера Михайла Степановича Провотаря особливі спогади про визволення: «Стояла наша стара хата на вулиці Пугачова, жили в ній німці, а ми в землянці. Як почали німці бомбити, кинувся я до Глібівки. Там мене і поранило, знайшли добрі люди на третю добу – а в мені п’ять осколків. Якось вижив. Два осколки так і осталось до сьогодні.» Михайла Степановича можна часто побачити у парку біля пам’ятника визволителям Димера, де перепоховані Бударін М.П. і Пономарьов В.О.
Григорій Алєксєєнко,
краєзнавець
| |
| Категорія: Димерська громада | Переглядів: 541 | Додав: komashkov | |