Напередодні Міжнародного жіночого дня про таїну душі і ніжні струни серця поспілкувалися із почесною громадянкою Вишгорода, поетесою Ольгою Дяченко. 
Жіноча душа незбагненна. Чого хоче жінка – ніхто не може аргументовано відповісти. У кожного своє бачення і трактування жіночих першопочатків. Наша співрозмовниця відшукує в душі й озвучує серцем витоки любові у рідному слові.
–­ Ольго Андріївно, коли ж народилися перші поетичні рядки?
– У школі улюбленим предметом була література. Я багато читала, намагалася у творах роздумувати про прочитане. До слова, вважаю мудрі книжки першими помічниками формування світогляду, життєвої мудрості. На одному з уроків учителька запропонувала мені спробувати описати певну ситуацію поетичними рядками. А в моїх Зарубенцях вирішили в колгоспі розводили кролів. Вони ж порили ями і втекли. Оце й був сюжет мого першого вірша у 13 років (мені 13-й минало!) (Сміється).
– Продовжіть мій роздум. Що малює усмішку на обличчі?
– Приємно спілкуватися з добрими людьми (на злих, мудро зауважила моя знайома, не варто витрачати ні хвилини – добра енергетика зникне, а негативу і так вистачає від новин із радіо й телевізора). Співрозмовника відчуваю душею. Якщо очі випромінюють тепло, людяність, то виникає взаємна симпатія. Намагаюся бути відвертою і щирою із співрозмовником, озиватися іноді жартівливим дотепом. Адже українці – природжені гумористи.
– На Вашу думку, що найцінніше в людях?
– Відвертість, щирість, толерантність. Нинішній світ надто жорстокий. І створили його хомо сапієнс (людина розумна). Та не завжди епітет розумна виправдовує нерозумні прояви тваринних інстинктів. І світ добрішим стане, коли на найвищому щаблі розвитку цивілізації стане обрана Богом Людина – творець добрих справ і носій добрих помислів. Гарний вислів: «Краса врятує світ». Творімо добро!
– Щоб бути добрішими і толерантнішими…
– Перш за все, має бути національна програма творення патріотичної нації, об’єднаної спільною метою – мати незалежну, вільну, багату країну зі своїми звичаями, традиціями, неповторною історією і наймелодійнішою мовою. Змалечку плекати молоде пагіння в любові до рідної землі, маминої колискової. Осмислення себе невід’ємною частинкою великого народу народжує виплекані серцем мої рядочки віршів. Болить минуле і майбутнє, тривожне сьогодення.
– Кожна людина творить свій міф. У що вірите Ви?
– Плекаю у душі багато невимовленого. Намагаюся уникати агресії, хоча не можу байдуже сприймати нинішні події в країні. Проте, сподіваюся, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати…». Озвався біль в мені словами Кобзаря. Як би хотілося, щоб усі злі постаті з казок і життя були тільки міфічними.
– Ви учитель за фахом. Який життєвий урок запам’ятався?
– Після закінчення педучилища рік учителювала в Киргизії. На одному з уроків був відсутній мій п’ятикласник. Раптом він заходить і дарує мені букетик підсніжників.
…Неначе квіти з України
Приніс маленький мій киргиз.
Сміюсь і плачу до дитини,
П’ятірку ставлю за сюрприз.
І щовесни, як в ріднім краї
Підсніжник ніжний розцвіта,
Кажу: «Спасибі, Тажибаю!»
За неповторні ті літа.
Тоді відчула, наскільки я дитя рідної України, чебрецевої стежинки до батьківської хати.
– Чи можете свою творчість асоціювати з підсніжником?
– Ніжну квітку поезії намагаюся зігріти любов’ю, уберегти від холодів і незгод. Завжди в слові прагнула світла, чутливого відлуння небайдужого серця.
– Що таке кохання у Вашому розумінні?
– Це святе почуття. Коли ти вмієш до глибини душі відчути іншу людину. Коли твоя душа знайшла відгук у його. Коли вас поєднує не лише спільна стежка, а й ниточка серця. 
У педучилищі пам’ятаю прохання подруг написати декілька рядків відповідей на листи від їх наречених. Коли ми зустрілися через 20 років після закінчення, дехто приніс написані на серветках і клаптиках паперу чотири віршованих рядки (сміється). 
– Що потрібно людині для щастя?
– Критерій щастя для кожного свій. Я мріяла стати вчителем і мати дружну родину. Керувалася життєвими орієнтирами. У нас була маленька хата і четверо діток, але вона була затишним гніздечком. Батькові руки підтримували стелю нашого майбуття. Мамині очі любові виховали та вберегли нас від усього лихого у ті важкі часи. Кожен обирає свій шлях у житті. Зараз дуже практичний світ, і багато хто обирає кар’єру чи присвячують себе науці або мистецтву. Якщо шлях обраний свідомо, людина знайде своє щастя. 
– Чи щасливі Ви нині?
– Звичайно! Люблю місто, яке прихистило мою родину, маю багато друзів, щиро радію за внуків і їх маленькі перемоги. На горах цих моя душа співає…
– Як Вам вдалося зберегти добрі стосунки із багатьма колегами?
– «Ми не лукавили з тобою…». Намагалася обходити гострі кути. Гірко, що терплячість, доброзичливість іноді бувають знецінені. Ніколи, вважаю, не варто шукати в темних закутках душі тільки сірі фарби. Непривабливим світ ми творимо самі.
– У Вас великий життєвий досвід, але про що жалкуєте?
– «Не стелилась доля килимами». І троянди, і їхні колючки… Кожен свій життєвий період по-новому переосмислюєш. Те, що я можу сказати зараз з висоти своїх літ, тоді, коли я переживала певну подію, сприймала інакше. Молодість така нестримна, що ти відчайдушно біжиш у завірюсі назустріч сонечку. Але часто тебе обвіває холодом, і головне – вистояти і зберегти світло в душі. 
Сторінки смутку, радості й печалі перегортаю мовчки в самоті. Проте даремно відшукувати жарини в попелі. Димом застелило спогади, терном заросло минуле.
– У Ваших поезіях і мед, і полин. Чим це обумовлено?
– У житті переплелось мереживо позахмарного захвату і приземлене відчуття «осіннього зів’ялого листка у срібному келиху любові». І коли «перебродило молоде вино», самотина нанизує із зболеного серця рядочки-зойки:
А повний місяць зависав над яром.
У серці щемко знову оживе:
Тобі не пара, я тобі не пара,
Тебе коханим інша назове.
Вино холодне, і вуста гарячі,
І кожне слово – музика п’янка.
Вже стільки літ, посивілий юначе,
Липнева ніч сплітає нам вінка.
Та іншим роздаровує щедроти.
З тобою ж тепло серед лютих зим.
Як прозвучить моя остання нота, 
Зійди над яром місяцем ясним.
– Пригадайте найкращий день у житті.
– Коли народилася внучка Марійка. 
Ще такої осені, здається, 
Не було у радості й красі,
Бо до мене внученька сміється
Квіткою у вранішній росі.
Я щаслива, бо у мене «сонце на порозі – внученька весну свою веде». Підростає онучок Ярослав (щоб був Мудрий!). Це найбільша радість. Я співала їм колискові, складала віршики, тримала маленькі долоньки в своїй і передавала тепло та любов бабусиного незрадливого серця.
– Як Ви ставитесь до феміністичного руху?
– Критично ставлюся. Вважаю, що природа мудро розпорядилася. Із власного досвіду можу сказати, що жінка завжди намагалася мати родину, де була берегинею. Чоловік є захисником родини. Тим не менш розумію, що у кожного покоління є свої виклики і орієнтири у житті. Я не можу стверджувати, що еталон мого мислення може бути прийнятним для всіх жінок. 
– Ваше життя пов’язане зі словом. Що б Ви порадили читати кожній жінці?
– За смаки не сперечаються. Шкода, що нині книжка, як джерело духовності, втратила сенс. Тендітна аура жінки має наповнюватися світлими кольорами любові. А що прагне душа – відчує розумом. Я дуже люблю поезію Ліни Костенко, де «не сказане лишилось несказанним».
– Ольго Андріївно, як Ви назвали б власну автобіографічну книжку?
– Все починається з любові. Є такі рядочки в одному з моїх віршів. Вони з пахучих левад, барвінкових стежок, калинового намиста та неспокійного серця.
– А коли, по-Вашому, жінка найкрасивіша?
– Найкраща жінка у любові. Вона цвіте, і очі випромінюють радість. Щаслива жінка – закохана жінка. А у що вона закохана: у світ, родину, мистецтво, науку, у єдиного – це вибір кожної. 

Розмову вела Христина БАРАНОВСЬКА, Слово»