Перші справжні армії на території України-Руси створили київські князі Аскольд і Дір, Олег, Ігор і Святослав – це ті могутні постаті, що нашу історію з тісних закутків вивели у широкий світ, пустили прадавні українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю й Балканських гір. Розгляд воїнства Русі (не Росії) можна почати з косака №1 Х століття Київського князя Святослава Завойовника (козак, косак – захисник роду). «На державних раутах Святослав відрізнявся хіба що чистотою свого одягу, одинокою окрасою у нього була золота сережка у вусі... Був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, що означало значний рід...». М. Грушевський, «Історія України», том 1, розділ 8.
Володимирового батька, Київського князя Святослава у наші часи називають не інакше як «чистий запорожець на Київському столі». А його загибель на острові Хортиця наводить на думку про тотемність цієї постаті в козацькому русі в Україні.
Князь Святослав Ігорович (?–972 рр.) – літописний, цілком описаний і вивчений державний і військовий діяч України в середньовіччі. І весь устрій його війська, традиції і набутки цілком відповідають вже історично знайомим нам і існуючим зразкам козацького побуту, військового устрою тощо. Історичні начерки про нього нам являють повний образ, аналогічний українському козаку. Святослав Завойовник у дитинстві виховувався у нашому місті (селі), бо Вишгород був градом княгині Ольги (її віном). Грався у «війни» з місцевою дітворою в вишгородських ярах і лісах. Малим хлопцем, за традицією, кинув спис у справжній битві (правда, спис упав біля ніг свого коня). Але справа не в тім. Після цього розпочалась кровопролитна битва. Дорослим виглядав як справжній запорожець: довгі вуса, голена борода, оселедець на бритій голові. Безстрашний воїн, котрий у всіх битвах перемагав ворогів, блискучий полководець, запальний, мужній і діяльний. Викликав у греків захоплення своєю відвагою і наводив жах на ворогів жорстокістю. Йдучи на чергову битву прорікав: «Іду на Ви!». Загинув після війни з Візантією на Хортиці. Ядром його війська були скандинавські варяги, лицарі заковані в залізо, з обсічними мечами, зв’язані бойовим братерством, відважні і на все готові. Ці люди дали зразок війська, що знало сувору дисципліну – найважливіше з усіх військових чеснот. За їх прикладом почалась творитись і дружина, лицарське прибічне військо князів.
Святослав Ігорович (? -972 рр.), Київський князь з 945 року (після загибелі князя Ігоря від древлянських платників податків). Самостійно правив із 60-х років Х століття, син князя Ігоря і Ольги, батько Ярополка, Олега і Володимира (Великого).
В 965-67 рр. розгромив Волзьку Болгарію, Хозарський каганат. Підкорив в’ятичів, ясів (осетинів), касогів (черкесів). 968-969 рр. – похід на Дунайську Болгарію і спроба закріпитися там. У союзі з Болгарією почав війну з Візантійською імперією (969-971 рр.), яка закінчилася Доростольською обороною – облога 23.IV – 22.VII, в м. Доростолі (тепер Сілістра, Болгарія) – 30 тисячного війська Святослава 45-тисячним візантійським військом, очоленим імператором Іоаном Цімісхієм. 23.VII.971 року Святослав підписав мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель (поразка?).
Після повернення Святослава з візантійського походу від берегів Візантії через Чорне море до низу Дніпра Святослав вибирає подальший шлях на Київ по Дніпру через Запоріжжя. А варяг, один із командирів війська, Свенельд противиться князеві, пропонує йти на Київ суходолом, минаючи косацьке Запоріжжя. Свенельд залишає Святослава напризволяще. А сам тікає до Києва в обхід Запоріжжя.
У результаті Святослав загине від печенізької стріли, а варяг-християнин Свенельд добереться до Києва. Святослав, поранений печенігами, але не скорений, залишить Запоріжжю  своє загартоване рідновірське косацьке тіло. Місце загибелі – скеля Чорна в північно-західній частині острова Хортиця – тепер там стоїть обеліск із свідченням про цю подію. Його похоронять із князівськими почестями у Вознесенівському урочищі – тепер Вознесенівський парк Запоріжжя – там і споруджено величну скульптуру Святослава.
Великий князь Святослав Хоробрий воював із ворогами Русі-України: як із юдеями Хозарського каганату, так і з візантійськими християнами. Святослав вже тоді мудро передбачав сумні наслідки християнізації нашого народу – роз’єднання, яким до цього часу тяжкохвора сучасна Україна. Перед битвою із 100-тисячним візантійським військом Святослав звернувся до свого 10-тисячного війська зі словами: «Так не посоромимо землі Руської, краще ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають...». На що воїни відповіли: «Де твоя голова ляже, там і ми голови покладемо». Дружина Святослава перемагала доти, поки трималася Рідної віри. Знищуючи церкви, розсадники чужовір’я, Святослав викликав неприязнь з боку християнізованої частини війська. Він сам став жертвою роз’єднання війська. Святослав Хоробрий створював велику державу, що простягалася між трьома морями: Балтійським, Каспійським і Чорним. Загибель Святослава і державний переворот, здійснений його позашлюбним сином Володимиром (байстрюк від ключниці княгині Ольги Малуші) на догоду Константинополю припинив творення могутньої слов’янської держави. У результаті цієї «операції» дикун, багатожонець Володимир одержав чергову жону – сестру візантійського імператора Анну, а в процесі християнізації винищив більше половини рідновірського українського населення країни. Рідна українська національна віра (РУНВіра) — українська національна абсолютно монотеїстична віра, яка прагне зберегти рідну культуру, мову, звичаї і обряди українсько-руських земель. РУНВіра критикує поклоніння іншим святиням (Єрусалим, Вифлеєм, Йордан), бо український народ має свої святині  – Дніпро, Київ, Хортиця та ін. Одним із понять вчення є духовна незалежність, котра є священною і покликана обороняти національну свідомість. Учення спрямоване на українців, яким цікавий стародавній світогляд власного народу, які прагнуть відзначати рідні свята, жити за рідними багатолітніми звичаями та обрядами, котрі своїм корінням сягають ще дохристиянських часів. 
А тепер про деякі літописні казуси. Дата шлюбу дівиці Ольги з Ігорем Рюриковичем – 903 рік. Ользі було 10 років, як вона могла у цьому віці кермувати човном, перевозячи через Дніпро в Любечі князя і його воїнів, і як міг Святослав охмуритись  цією пігалицею, а потім ще й родити княжат? Ігорю було 29. Виникають питання: за літописами Святослав народився в 942 році – через 39 років Ольжиного шлюбного життя – тоді, як він міг мати повнолітніх синів у 970 році, коли йому самому могло бути тільки 28? Ігор був спадкоємцем династії Рюриковичів у нас. Тут можна здогадатись до такого – ніяких літописних документів того часу не існує. Грамота на Русі-Україні з’явилась пізніше, а Нестор Літописець описував ці події 200-350 років потому, роздумуючи про народні оповіді тих часів.
 За істориком Татіщевим, Святослав народився у 920 році (тоді, як він міг бути дитиною під час древлянського повстання 946 року, як це подають Іпатіївський, Воскресенський, Софійський і Тверський літописи? Святослав став князем 945 року (тоді навіщо було йому регенство Ольги, якщо він вже мав 25 років?). Все це здогадки, припущення. А причина цього – намагання правлячих кіл приховати справжній перебіг подій у своїх корисливих цілях.
Ярослав мав трьох синів: Володимира, Ярополка і Олега. Останнім часом мусується припущення, що Святославу було не три роки, коли древляни вбили Ігоря, а 25, але Ольга узурпувала владу й прийняла хрещення. Лише в 962 році Святослав, внаслідок військового перевороту, взяв владу в свої руки й поруйнував християнські церкви.
На місці Володимирового капища тепер знайдені залишки зруйнованої церкви, яку будувала Ольга. Поки що незаперечним є лише те, що обставини «Хрещення Русі» є настільки багато в чому надумані, що ще довго лишатимуться загадкою для істориків і народу.
Для прикладу, в «Слові про похід Ігоря» протягом поеми згадуються тільки імена рунвірських богів. Хоча цей твір написаний не менше як на 200 років пізніше хрещення, яке буцімто відбулось 988 року. Де ж християнська атрибутика і антураж? 
Деякі характерні моменти із життя Володимира (сина Святослава). Володимир (святий, хреститель Русі) пішов на Полоцьк, Рогніду згвалтував на очах родини, а потім убив її батька, князя Рогволода і його двох синів та свого рідного брата Ярополка, який був нареченим Рогніди. Рогніда намагалася вбити Володимира, коли той спав, але він прокинувся. Володимир хотів негайно вбити жінку (Рогніда стала першою жоною Володимира), але син захистив матір. Рогніду було заслано в монастир. У Києві є вулиця Рогнединська – як пам’ять про цю жертву князя Володимира.
 Про Ольгу, матір Святослава. Згідно з дослідженнями Олександра Олеся, Ольга була простою сільською дівкою з романтичним світосприйняттям, із села Пехова (Полісся) і займалася переправою людей через Дніпро, можливо, в районі Любеча. Ольгу пізніше канонізували, визнали святою і вважали «світочем християнства». Однак у народі склався інший образ княгині – підступної, злої жінки, яка прославилась кривавими знищеннями людей (древлян). Але ж вона була насамперед жінкою, і її варварський норов прорізався під впливом великого горя – трагедії, пов’язаної із розтерзанням древлянами її чоловіка. Недаремно в народному іменослові це ім’я майже вісім століть було відсутнє. Його почала надавати своїм дітям переважно християнізована верхівка уже змосковщеного суспільства ХІХ ст. Московське суспільство татаро-монгольського походження намагалось стати більш слов’янським.   
Про загибель Святослава у «Повісті минулих літ» написано: «І вийшов Святослав до порогів, і не можна було їх пройти, бо вже почало нести кригу. Зупинився він зимувати у Білобережжі. Та не стало у них харчів. І був голод великий, платили по пів-гривні за коня, щоб ним харчуватись. Тут і перезимував Святослав. У літо 972 року, коли настала весна, поплив Святослав через пороги. І напав на нього Куря, князь печенізький. Убили Святослава. Узяли його і зробили чашу із черепа, обкувавши його. І пили із черепа печеніги... А всіх літ князювання Святослава було 28». 
Державницька діяльність Святослава, сина його Володимира і онука Ярослава Володимировича зміцнила Київську державу в економіці, у військовій справі. Тому підтвердження «Правда Ярослава» – тодішня конституція.
 Звістки про перемоги київських князів розходилися по всьому світу. «Німці і венедці, греки і морава співають славу Святославові», – оповідає «Слово о полку Ігоревім».
У війнах твориться відчуття солідарності, відповідальності за долю рідної країни і патріотизм. «Не осоромимо землі Руської!» – це гасло з часів Святослава завжди лунало в княжій Україні. Святослав своїх братів-суперників не вбивав!
У 2005 році у Запоріжжі на території Вознесенівського парку відбулося урочисте відкриття пам’ятника князю Святославу Ігоровичу (скульптор Вячеслав Кликов). У 2006 році у Білгороді (Росія), з нагоди 1040-ї річниці розгрому Хозарського каганату, урочисто відкрито пам’ятник князю Святославу – полководцю цієї великої битви. Велична постать на коні, який топче хазарина, встановлена на 13-метровому постаменті. 
А чи з’явиться у нас воля і бажання, щоб пам’ятник герою минулої епохи, знаменитому місцевому уродженцю і земляку вишгородців, нашому князю Святославу Ігоровичу був споруджений на своїй батьківщині, у Вишгороді! Це ж витоки нашої держави, а Святослав – гідний приклад для наших можновладців і патріотів.

 Анатолій МИСЬКО, краєзнавець,  почесний громадянин Вишгорода