Останній номер газети
Головна » 2013 Лютий 16 » Відлуння чужої війни
11:35 Відлуння чужої війни | |
 Як і належить ветеранам, чоловіки завітали до офісу редакції в камуфляжній формі, виблискуючи бойовими нагородами. Перше спільне, що впало у вічі – в обох серед численних нагород, очевидно найцінніші для обох медалі «За бойові заслуги». На грудях Павла Скорохода ще й медаль «За відвагу» – свідчення того, що ці люди були безпосередніми учасниками бойових дій. – Пам’ятаєте фільм «Дев’ята рота» Федора Бондарчука? – розпочинаю розмову з двома колишніми «афганцями» Павлом Скороходом та його тезкою Павлом Грабовським після того, як всі зручно розмістилися за склянкою чаю. – Це питання ви поставили, для того, щоб хоч якось зануритися у події афганської війни? – запитанням на запитання відповідає один із Павлів і починає свою розповідь. – Відсотків на тридцять – правда… – Чому на третину, – дивуюся, – адже фільм відзнято дуже правдиво… – Людині, що воювала у мотострілецьких військах просто очі ріжуть неточності . Навіть у грі акторів. Лише один приклад. Перший, що спадає на думку. Один із офіцерів вигукує: «Зараз по противнику працюватиме «Град». Тікаймо!» Чи щось подібне. Далі показують руйнівну силу від роботи системи залпового вогню. Вибухи, практично, поряд… Так от, в зоні застосування установок типу «Град» нічого живого не залишається взагалі. Втікати й ховатися безглуздо… Це я знаю точно, бо на власні очі бачив наслідки такого обстрілу… – Та й проводи в армію, і перші дні служби в розпусті та перелюбі, теж не викликають довіри. У мене все було інакше, а втім, у кожного свій Афганістан, – з легкою лукавинкою в сірих очах додає прапорщик запасу Павло Скороход, – головне, що змальовані у кінофільмі бої та факт загибелі роти, що брала участь у військовій операції радянської армії «Магістраль», а це понад 120 чоловік, зображені досить точно. – У них іншого вибору не було! – додає до слів товариша Павло Грабовський. – Затиснутий у лещата загін душманів-смертників не мав ні найменшої змоги відступити, тому відчайдушно штурмував наші позиції. А хлопці наші – росіяни, узбеки, українці, казахи, грузини, як могли, так і оборонялися, утримуючи вигідні позиції, бо їх втратити було рівноцінно безславній смерті. Хоча й обов’язок перед Батьківщиною, і сама слава тут ні до чого… Адже, як виявилося згодом, і Батьківщина у кожного різна, і славу кожен розуміє по-своєму. І тоді, і зараз важко, зрештою, розібратися на чийому боці була правда і хто її боронив… Було щось незрозуміло в той непростий час. Згадуючи тяжкі військові будні, чоловіки десь хитрувато посміхаються, десь з сумом опускають очі, ніби щось в око потрапило, ненароком протирають його… – А взагалі, дякувати Богу, що повернулися живими та здоровими. Сім’ї маємо. Діти підростають. Скоро й онуки будуть. Хоч не легко нині й у цивільному житті, але ж це не війна! – майже в один голос переходять на іншу тему чоловіки. – Замовлень стало чомусь менше, хоча і зима, бідкається нинішній підприємець Павло Грабовський, господар станції автотехобслуговування. – Дороги наші геть нікудишні. Ями, наче провалля в Афганістані. Прямо посеред дороги. Ратиці валяються… – Які ратиці? – не второпали ми… – Та чорти ж ними так бігали, що й ноги поламали. Тепер от ратиці і валяються, – жартує Павло Скороход, який зараз працює водієм. – А в цілому, жити стало краще. Жити стало веселіше! Щоб там не казали, а ділянки під забудову, принаймні в нашій ветеранській організації Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану, всі отримали. На забудову, сподіваюся, гроші теж знайдуться… Було б здоров’я у мене і в родини! Все інше – справа наживна. І хліб, і до хліба шматок сала з лососевою ікрою! Аби мирно було і спокій панував у суспільстві… Зрештою, я не можу себе назвати максималістом. Живу за принципом – маю все, що мені потрібно, а якщо чогось не маю, значить воно мені не треба! Товаришів, щоправда шкода. Не дожили… А жити так хотілося і хочеться… Тоді, як і тепер. Гірко стає іноді. За що загинули? Зараз виходить, що ні за що, не з своєї волі і не на своїй землі. Чужа то була для нас війна. Українці люди мирні. Їм би хліб вирощувати, міста зводити, дітей виховувати, а вій на – то чужа справа. І нехай вона залишається мертвим відлунням в пам’яті кожного з нас і нею опаленого воїнаінтернаціоналіста, де б вона його не зачепила... Потрібно свято пам’ятати всіх полеглих громадян України, які загинули у війнах на чужих землях…
Марина ПОГОРЄЛОВА, Юрій ГОРОВИЙ, «Слово» фото Олександра КОВАЛЕНКА | |
| Переглядів: 527 | Додав: komashkov | |