 Історики стверджують, що після розбійницького нападу на Київ Андрія Боголюбського Київська держава дещо похитнулася, розпавшись на кілька удільних князівств: Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Тмутаракань, Волинь, Галичину, Турово-Пінськ.
Доречно згадати, що ще в 1026 році Ярослав Мудрий і його брат Мстислав вели міжусобну боротьбу між багатьма синами Володимира Хрестителя, що точилась не один десяток років, призупинили після зустрічі і переговорів у Демидові, в урочищі Городець. Ця дата вважається датою заснування Демидова, бо перша письмова згадка про село – 1026 рік. Місце Городця збереглося, але не в первісному вигляді. У 1960-их роках цей курган на півночі Демидова, за яким починається пойма річечки Кізка між селами Демидів і Козаровичі, був бездумно і безжально знищений декількома екскаваторами, які вантажили землю на КамАЗи і вивозили цей ґрунт на потреби, які виникали у зв’язку з будівництвом Київської ГЕС. Зараз це місце занедбане, захламлене. І коли часом доводиться нам, демидівцям, зустрічаючи у себе розумних, допитливих і небайдужих людей, згадати ці історичні факти, показати це місце, то стає соромно й гірко, що ми так по-варварськи ставимось до своєї прадавньої історії.
Під час нападу Боголюбського на Київське князівство Чернігівщина потерпала від набігів половців. Чернігівським князям доводилося вести проти них постійну боротьбу. Саме один із них – Ігор Новгород-Сіверський зібрав велике військо і повів його на половців 1185 року. Після запеклої боротьби Ігор потрапив у полон. Розповідь про ці події стала сюжетом геніального епосу «Слово о полку Ігоревім». Створений цей твір автором, ім’я якого не дійшло до нас. Літературознавці та історики за останні півтори сотні літ висували декілька версій авторства. Їхні дослідження доводять те, що цей шедевр створювався у Києві, Вишгороді, Межигір’ї.
На початку ХІІІ століття в літописах вже з’являється назва наших земель як Україна. Тож тепер і ми будемо звертатись до цієї назви. В цей час боротьба між князями висунула яскраву особистість князя Данила Романовича Галицького. Це був князь Волинсько-Галицької землі, політичний діяч, дипломат і полководець. Саме при розквіті його князювання на територію України почали нападати татаро-монголи. Це були монголо-тюрські орди, які вийшли з Монголії на початку ХІІІ століття. Підкоривши сусідні народи, 1222 року татари вдерлись в причорноморські степи. 1223 року князь Данило бере участь у битві з татарами на річці Калка, де багато князів полягло. Після перемоги азіати повернулися на свої землі. А 1238 року чорною хмарою посунули під проводом хана Батия на всю Східну Європу, ставлячи собі за мету дійти «до останнього моря». Вони спустошили Переяславщину, Чірнігівщину і 6 грудня 1240 року після запеклих боїв на підступах до Києва зайняли його.
За декілька тижнів до цього точились смертельні схватки на одному з таких підступів, який звався Маслай. Це древнє місто, що існувало на той час як північний оборонний рубіж Києва. У багатьох історичних джерелах йдеться про це місто, що розташоване було на території нашого Вишгородського району. Між сучасними селами Козаровичі (північ), Демидів (захід), Лютіж (південь) та Бірками (схід), зниклими в 1964 році під водами Київського водосховища.
На Холмі, на високому правому березі Ірпеня, піднімався Маслай-град, де теж, як стверджують історики, був монастир з багатьма церквами. Над самим Білим виром (урочище над Ірпенем, що розташоване на західній стороні Маслая), як передають перекази моїх односельців-бірківців, стояв найкращий і найбільший маслайський храм, з якого під час наступу ординців захисники Маслая зняли мідні дзвони і спустили їх в урвище, затопивши в ірпінських водах. Із покоління в покоління передавали бірківці своїм дітям перекази про те, як з висоти Білого виру стрибнула у воду молода жінка з малим сином на руках, щоб не потрапити в полон до загарбників.
Так, наприклад, Тетяна Петрівна Дзюба (1954 р. н.) від своєї бабусі Костюченко Якилини Яківни (1900-1995 рр.) чула такі розповіді. Якилині Яківні про Маслай розповідала її мати Дзюба Одарка Оникіївна, що прожила 103 роки, а Одарці розповідала її мати, що прожила 105 років. Таким чином, щоб розкрутити клубочок до ХІІІ століття, ще залишається 6-8 поколінь людей, які могли бути живими свідками тих трагічних подій для Київської Руси.
У Бірках і в ХХ столітті жили люди, яких по-вуличному звали Маслаї: Сапон Тетяна Романівна (1890 р. н.), баба Маслайка, її чоловік Сапон Мина, їхні діти Родіон Маслаїв та Ївга Маслайчина. А пра-пра-правнуки маслаївців живуть сьогодні у Демидові, Лютежі, Старих Петрівцях, переселені сюди у 1958-64 рр. із Бірок, села, яке було засноване декількома уцілілими маслаївцями після навали татаро-монголів у низині на схід Холма, там, де Ірпінь впадав у Дніпро. Бо відбудувати зітерте з лиця землі місто було вже неможливо.
Тетяна ж Петрівна Дзюба дитиною так близько до серця сприйняла бабусині розповіді, що у 1967 році, школяркою, написала поему «Трагедія Маслай-града», де так виклала найтрагічніший момент поеми:
Взяла дитя своє на руки,
Поцілувала у чоло.
Така печаль і стільки муки,
Й страждання у очах було.
Враз сина високо зняла
І підвела над головою,
На небо глянула, взяла
Й ще ближче стала над водою.
І відірвала враз від себе,
Й кинула в воду свого сина.
Заголосили трави й небо,
Покрила жертву хвиля синя.
Ще крок до краю підійшла,
До річки ближче, щоб почути.
Й Марію річка узяла,
Щоб більш ніколи не вернути.
Територія Маслай-града в описах ученого французького походження Домініка П’єра де ля Фліза, що у 1849-54 рр. як державний службовець обійшов усю Київську губернію з метою створення медико-географічного опису державних маєтностей Київської губернії, дається під назвою Холм, так само називає його і Л. Похилевич у своїх широко відомих дослідженнях, виданих 1864 року, та інші вчені.
Бірківці ж дещо спростили це слово і вимовляли Хом, на Хому, за Хомом. На цьому місці, скільки й пам’ятають старожили-бірківці, жили наші люди, обробляли там землю, знаходячи деякі старовинні предмети та їхні фрагменти.
А розповіли ми вам про це, щоб по аналогії з Маслаєм можна було судити і про Межигір’я, де теж у цей час уже був монастир, і його доля могла бути такою ж. Зрештою, у першій половині XVII століття, коли Україна була під владою Польщі, це місце у своїх документах тодішні поляки записували як Самуельпіль.
Отже, остаточне завоювання Києва монголо-татарами призвело до зруйнування міста, десятків менших містечок, яким був Маслай, десятків монастирів, церков на Київщині і по всій Україні, були перетворені на пустелі, де каменя на камені не залишилось. Князі і військо вибиті, міста спалені, народ розійшовся по лісах Полісся, Білорусії. Найзначніші родини відійшли в князівство Литовське. Перебуваючи там не одне десятиліття, українці споріднилися із вельможними литовськими родинами, на землях яких жили.
На початку 1320-их років умовили князя литовського Гедиміна допомогти у визволенні їхньої землі від татаро-монголів. У 1320 році литовське військо, з’єднане з українським, вигнало з Києва татар, перемігши їх у трьох битвах. Головною вважається битва на Ірпені, яка відбулась у районі Демидова. Посередині відстані між селом та Ірпенем і сьогодні справа дороги на Київ можна помітити залишки кургану, в якому, очевидно, поховані жертви цієї битви, в тому числі й татарські князі Тимур і Давлат.
Понад 200 років після монгольської навали пройшло, поки князівство Київське спиналося на ноги. У 1470 році воєвода Київський і Слуцький продовжував відновлювати церкви і монастирі, які сплюндрувала Батиєва орда.
Недовго багатіли культові місця у мирі та затишку. 1482 року особливо болючим для Київщини був напад кримського війська під проводом Менглі-Гірея. Знову горіли церкви, руйнувались монастирські будівлі. Відомо, що Межигірський монастир був спалений вщент. Межигірські ченці знайшли собі притулок в селі Петрівці. Ігуменами у Межигір’ї в кінці XV на початку XVI століття були Адріан, Воніфатій, Автоном і Сильвестр. Відбудова Межигірської обителі почалася на початку XVI століття. Хоча відомо, що в останні роки XV століття у Межигір’ї відбудовано дерев’яний храм, освячений на честь святого Миколая. У цей час монастирська братія отримувала медову данину із сіл: Вишгород, Петровське, Товстий Ліс (на Житомирщині), Оране і Варемля.
12 березня 1523 року на челобитну Межигірського ігумена Михайла Щербини, Сігізмунд І – король і великий литовський князь, дав грамоту, якою закріпив за монастирем всі ті землі, що були за ним до розору Менглі-Гіреєм, звільнив обитель від податків. В документі також говорилось про особливу опіку Сігізмунда над монастирем.
До 1555 року за ігумена Онуфрія Межигірська обитель розбудовується. В документах знаходимо: «В лето от рождения сына Божого Ісуса Христа 1555 сталося совершение храму Преображения Господа в Межигорском монастыре престол великий Преображения Господа нашего Ісуса Христа и святого чудотворца Николы и святых верховных апостолов Петра и Павла».
Отже, головним собором був Спасо-Преображенський, що й розміщувався в центрі монастирської території. Миколаївська церква була трапезною, а святих апостолів Петра і Павла – надбрамною. В цей же час будуються чернечі келії, господарські будівлі і огорожа навколо монастиря. Усе це зводилось із дерева. Кам’яне будівництво розпочнеться лише у другій половині XVII століття. На цей час площа монастиря складала 4 га. В описі Київського замку 1552 року є відомості про те, що жителі села Петрівці Опанас Семибокович та Гаврило Малишкевич дають монастирю відповідно чотири і два відерця меду. В документах за 1571 р. вже згадуються пасіки, млин біля монастиря, боброві гони, рибні лови, виноградник і сади.
Частими в цей час були прояви свавілля польських магнатів, місцевої шляхти. Наприклад, Київський підвоєвода Євстафій Ружинський з озброєним загоном напав на Межигірський монастир, пограбував і захватив Межигірські землі. Ченці звернулись зі скаргою до Київського воєводи князя Костянтина Острозького і короля.
В 1577 і 1580 роках король Степан Баторій, відповідаючи на листи Межигірського ігумена Онуфрія, видає Межигірській обителі на безмитний проїзд по суходолу і через Дніпро.
При цьому ж ігумені Онуфрії в монастирі закладається печерна церква святого Онуфрія. Оборонцем православної церкви на Україні завжди залишався Київський воєвода Костянтин Острозький. Тому до нього після смерті ігумена Онуфрія звертається новий ігумен Межигірської обителі Йосип Бобрович-Копоть в 1586, 1587 рр. з клопотанням про підтвердження прав монастиря на земельні володіння, озера, медову данину. В 1592 р. князь Острозький одержав від короля Сігізмунда грамоту, яка дозволяла князю самому вирішувати, кому надавати вищі посади в православних церквах на Україні. У 1595 році, наприклад, ігуменом Межигірського монастиря К. Острозький призначив відомого церковного діяча Йосипа Герасимовича.
8 жовтня 1596 р. у Бересті відбувся церковний собор, на якому більшість вищих ієрархів православної церкви на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою прийняли унію, метою якої було поліпшення важкого стану православної церкви, зрівняння її статусу з католицькою церквою, її правами і привілеями.
Новим ігуменом Межигірської обителі став один із подвижників православної церкви Афанасій. Він виховувався при дворі князя Костянтина Острозького. Ігумен Афанасій розпочав активну діяльність з відродження й розбудови монастиря. У всіх церквах були поновлені ікони. У 1610 році Афанасій добився виняткового привілею – ставропігії від Константинопольського патріарха. Згідно зі ставропігією монастир звільнявся від залежності перед Київським митрополитом, який за тодішнього польського панування в Україні був уніатом і підпорядковувався безпосередньо Константинопольському патріарху. До 1613 р. ігумен Афанасій відродив славу Межигірського монастиря. 3 травня 1613 р. Афанасій помер. Його наступником став ієромонах Гедеон.
Закінчуючи цю частину розповіді про Межигірський монастир, хочу викласти думки, що не дають спокою вже багато років підряд. Чому ж ми так живемо, маючи таку славну історію? «І тут, і всюди – скрізь погано!» – ще в середині ХІХ століття сказав про життя українців Т. Г. Шевченко, підсумовуючи більш як тисячолітню історію розвитку України.
Без Шевченка живемо вже 156 років – і «скрізь погано» «на нашій, не своїй землі». Століттями гноблять нас якщо не литовці, то поляки, то московити, німці, австрійці, угорці – важко всіх перелічити. Та найстрашніше гноблення на цілковите знищення Української держави і українців розпочалося у ХХ столітті новітніми гнобителями, тими, хто звався «саветскімі» і на 1/6 частині світу замахнулись будувати комунізм – чортзна- що. Цинічно, облудно, безжально знищуючи на Соловках та в десятках інших гулагоживодернях цвіт української нації, викосили і загребли в сиру землю найрозумніших, найпорядніших, найдостойніших… А залишились ми «Часто ниці й байдужі, підлі і продажні!» Адже чим пояснити цей стан нашого життя за 25-річний термін нашої самостійності? Вже обрали п’ятого президента. І що? Багатого, щоб не крав, англомовного, щоб не соромно було перед світом. А як Верховна Рада була коритом для деяких можновладців при «проффесорі», так і зараз. А з нас, простих людей, роблять манкуртів, сліпих, глухих, досі чужомовних, бажаючих тільки кендюхи набивати ковбасами. І яке нам, «постсовєцкім» українцям, бидлу, до того, що робиться і робитиметься в Межигір’ї? Що з цим святим місцем буде завтра?
Зітерли з лиця землі в Україні до 5000 сіл будівництвами ГЕСів – мовчимо!
Будували чорнобильського монстра – кричали «ура». Знищили трьома голодоморами протягом ХХ століття мільйони людей – боялися про це говорити навіть пошепки…
Мовчимо, як нас б’ють, упосліджують, принижують, обкрадають. Московити з другокатерининських часів і до сьогодні крадуть нашу історію, приписали все великодостойне, що досягли праукраїнці ще тоді, коли фінські племена, від яких пішли московити, сиділи в безіменних болотах, все переписали в свою історію.
Продовжують це робити і сьогодні, знову знищуючи у війні цвіт нашої нації. З’єднуються села, викидаються із топонімічних багатств України важливі історичні назви, такі як Маслай, Межигір’я, Валки, Старосілля. Знищили села, заливши водою, а там, цілком очевидно, за новими історичними дослідженнями, народилася свята княгиня Ольга.
Тож доки будемо мовчати, братове?
Валентина ОСИПОВА, Демидів
|
