Головна » 2014 » Лютий » 8 » Трагедія Димерської єврейської общини
11:40
Трагедія Димерської єврейської общини
З незапам’ятних часів представники різних народів проживали разом на благодатній димерській землі. 
 
Значну частину серед них становили євреї. За свідченням відомого краєзнавця Лаврентія Похилевича, у 1887 році у складі населення православних обох статей було 1773 жителі, а євреїв 624. На південний захід від Димера 1853 року була створена єврейська землеробська колонія під назвою Рикун. У ній на кінець XIX століття в 40 будинках проживало 198 колоністів. За однією із версій, назва поселення походить від прізвища першого власника земельної ділянки. Православне населення було прихожанами Димерської церкви Косьми і Даміана, євреї відвідували синагогу у Димері. У Димері також було і одне з єврейських кладовищ. Напередодні нацистської окупації місце компактного проживання димерських євреїв між вулицями Леніна і Косарєва мало народну назву «єврейський квартал», а в Рикуні був колгосп імені Шолом Алейхема.
 
Уже в перші дні окупації в лісі за лікарнею було розстріляно більше 70 димерців: комуністів, комсомольців, керівників підприємств, активістів. Серед розстріляних були і євреї. Знищення димерських євреїв було частиною програми нацистського «ендльозунга» (остаточного розв’язання «єврейського питання»), тобто поголовного винищення 18 мільйонів євреїв, які на той час   проживали у світі. 
 
З 24 вересня кілька ночей підряд небо у бік Києва було залите червоним сяйвом. Як дізнались пізніше, то горів Хрещатик. Базаром поповзли чутки, що то справа рук євреїв. Потім чутки стали тривожнішими – усіх євреїв незабаром будуть кудись вивозити. Врешті з’явився наказ – всім димерським євреям зібрати речі, документи, харчі та приготуватись до від’їзду на Київ. Селян, які мали коня з возом, зобов’язали везти односельців до Лук’янівки.  Спєвак Рива Михайлівна, 1925 р.н., у 2001 році розповідала: «У нас в сім’ї було п’ятеро дітей. Двох братів призвали в армію у 1941-му, вони пропали безвісти. До війни по вулиці Пеховка (центральна вулиця єврейських помешкань) жило 25-30 сімей євреїв. Після війни живими залишились із перелічених сімей я, Димерець Рива та Горнопольська. Із початком війни мене разом з чоловіком евакуювали до міста Куйбишева, де він проходив військову службу. Прощалася перед від’їздом з батьками «до зустрічі», а виявилося – назавжди. Уже після визволення сусідка, яка везла її батьків до Бабиного Яру, розповіла, що батько Михель, знесилений від катувань, помер дорогою на возі, а матір Черну німці кудись повели. Сама сусідка ледве вирвалася – не хотіли німці залишати свідків, переконала їх, що їй наказано ще привезти партію євреїв. Переповіла Рива Михайлівна ще історію, що трапились у Димері:  «Якось по вулиці Косарєва окупанти закопали у землю по шию бабусю Перлю та її чоловіка Аврума. Людям, які проходили повз них, наказували плювати на нещасних, а тих, хто відмовлявся, били прикладом по голові. До кінця 1941 року євреїв було винищено, а тоді з’явився новий наказ про виявлення осіб, що перебували у шлюбі з євреями, дітей від таких шлюбів та осіб, що були на половину чи на чверть носіями єврейської крові. У 1942 році справа від Будинку культури, на місці сучасного (2001 р.) танцювального майданчика німці розстріляли двох жінок-українок та їх дітей. Одна з них була Яновська Марія Михайлівна, дружина директора школи Яновського Володимира Федоровича, який був євреєм.  Друга Фабрицька, чоловік-єврей якої воював у Червоній армії».
 
Марченко (Дмитренко) Марія Яківна, 1929 р. н., пам’ятає, що у Рикуні євреїв не розстрілювали – їх близько 25 чоловік відправили у Київ, лише одну жінку, аптекаря, вивезли у Димерський ліс. Савенок Ольга Микитівна, 1928 р. н., згадує про відомий їй факт розстрілу трьох євреїв на аеродромі. Жадобко Василь Юхимович, 1925 р. н., стверджує, що на аеродромі у ровах (канавах – авт.) для труб проводились масові розстріли. «У канавах лежали голі, розстріляні поліцаями, – розповідає він, – розстрілювали і за єврейським кладовищем, та зараз це місце переоране, нічого нема». 
 
За період окупації димерська єврейська община була повністю знищена. Цілий народ, який протягом століть проживав поряд тепер пішов у небуття. Тема димерського єврейства залишалася б ненаписаною сторінкою історії, якби у 2001 році нею не зацікавилась Нейман Тетяна Сергіівна, дійсний член Малої академії наук, учениця 11 класу Димерської ЗОШ №1. Протягом року вона ознайомлювалась з науковою, художньою літературою, присвяченою Холокосту, збирала документи, фотографії, проводила зустрічі та записувала спогади старожилів. Її підсумком стала робота «Трагедія димерської єврейської общини у XX столітті». Ось кілька уривків з дослідницької частини роботи.
 
«Я, Гаврилов Микола Петрович, народився 1922 р. у Димері в родині селянина. У 1941 році закінчив 10 класів. Перебував на окупованій території. Після звільнення Димера у 1943 році був мобілізований до Червоної армії. За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни та вісьмома медалями, за роботу – медаллю «Ветеран праці», отримав звання «Відмінник народної освіти». Хочу поділитись спогадами про тих моїх земляків-євреїв, з кими пройшло моє довоєнне життя.
 
До війни в Димері мешкало чимало єврейських сімей. Більшість євреїв були похилого віку, але багато було і молодих. Діти вчилися у школі, старші працювали в установах району. Дехто (наприклад, Михель Димерець та Янкель Родинський) працювали у місцевому колгоспі – перший столяром, другий ковалем. Старі займались кустарним ремеслом – шили чоботи, одяг. Усі євреї Димера мешкали у власних будинках. Яша Рувинський працював у редакції місцевої районної газети «Шляхом колективним», а його дружина Марія була дитячим лікарем. У війну багато хто з євреїв евакуювався… Коли до Димера зайшли німці, вони в першу чергу розправились з євреями. З Рикуня на підводах привезли старих євреїв і дітей, у Димері на підводи повантажили сім’ю Рувинських (усіх, окрім Яші) та Черну Димерець, яка не могла ходити. Дружина Яші Марія була з новонародженою дитиною. Усіх їх відвезли до Києва і там розстріляли». 
 
«Я, Мандро Галина Іванівна, народилася 1915 року, постійно мешкаю в Димері, під час війни також жила в Димері. В усіх єврейських сім’ях було багато дітей.  Поліцаї вивозили кудись євреїв – подейкували, що під село Рикунь, де була поливна система із ставком, і начебто людей туди вкидали живими. Пам’ятаю ще, як єврейська жінка, яка працювала в лікарні, народила дитину і пішла з нею додому, а по дорозі їй повідомили, що її чоловіка  німці вже вбили. Вона попросилась до Івана Давиденка, який впустив її до хати, але сусідка Давиденка виказала жінку. Прийшли поліцаї з німцями, забрали її і розстріляли. Імені цієї жінки я не пам’ятаю». 
 
«Я, Дудченко Анастасія Гаврилівна, народилася 1922 року і увесь час мешкаю в Димері, у роки війни перебувала в Димері, працювала у лісі. Мою сестру Галину забрали до Німеччини, а ми з матір’ю залишились удвох. Пам’ятаю, по Катюжанському шляху (нині вулиця Шевченка) мешкала українська родина, яка сховала хлопчика-єврея. Димерські поліцаї про це дізнались і виказали німцям, хлопчика забрали і розстріляли. Родину, прізвища якої я не пам’ятаю, не зачепили». 
 
До визволення Димера у листопаді 1943 року єврейська община перестала існувати і вже не відродилася. Нині в селищі проживають нечисленні нащадки тих, хто вижив у часи Холокосту. У вересні 2011 року на димерському єврейському кладовищі відкрито пам’ятний знак із написом українською, на івриті та англійською мовами наступного змісту: «Цей камінь встановлений в пам’ять євреїв Димера, закатованих нацистськими військами за часів Холокосту у вересні 1941 року». Цікаво, що  приймав участь у відкритті пам’ятного знаку  Джонатан Рикун (Jonathan J. Rikoon), громадянин США, представник комісії по збереженню американської спадщини за кордоном, прізвище якого співпадає із назвою населеного пункту Рикунь (на фото крайній праворуч).
 
Григорій АЛЄКСЄЄНКО, краєзнавець
Категорія: Димерська громада | Переглядів: 776 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus