Головна » 2014 » Листопад » 1 » Таким він хлопцем був…
10:20
Таким він хлопцем був…
Сім’ю Василя Заїки, принаймні у Пірново, добре знають багато місцевих мешканців. Дільничним інспектором він був. 
 
Справеливий, доброзичливий... Знайомі щиро співчували після випадку, пов’язаного зі зникненням зброї на його дільниці. Вболівали, що саме через цей злощасний випадок старшого лейтенанта розжалували в сержанти, але дільничним залишили. Втручання громади захистило міліціонера від неминучого, на той час, звільнення. Службовим становищем у часи «розвинутого соціалізму» не користувався. Мав сім’ю. Дружину, доньку красуню. Не пив, не курив, дбав про сім’ю та житло, що дісталося від батька, лікаря-фронтовика Олександра Трифонова, у всьому намагався його наслідувати: розважливістю та розумом, прагненням допомогти кожному селянинові.
 
Донці Ользі, щоправда, вважав не поталанило з заміжжям. Тільки й встигли, що разом двох синів народити – Дмитра та Анатолія. За кілька років після одруження «суджений» Ольги просто зник, залишивши жінку з двома дітьми у старенькій приватній, переданій у спадок Ользі хатині у Пірново.
 
– Люди праві, коли стверджують, що горе без добра не буває. Адже хлопці росли, як з джерельної води. Високі, статні, хазяйновиті і духовні, – розповідає Ольга Василівна, – не ховалися ні від роботи вдома, ні в громадському житті. Анатолій після школи вступив до Київського коледжу зв’язку. Успішно закінчив його, отримав звання спеціаліста 3-го класу. І… щире бажання навчатися далі. Однак, прийшла повістка з військомату. Пішов служити в десант. Відслужив, як і належить, означений термін. Повернувся, заходився лагодити стареньку хату. Електропроводку хотів замінити. Захопився технікою. Склав мотоцикл. Разом зі старшим Дмитром утеплили до зими стареньке дерев’яне обій­стя. 
 
Зимувати, щоправда, не довелоя. Убили молодшого Анатолія «брати наші» по крові і за християнською вірою. У 21 рік від народження. Під час обстрілу «градом» з російського боку кордону з Україною.
 
– Навіть з нареченою мене не познайомив, – бідкається мати, – бо не зустрів він її. Говорив, що жінка має бути дійсно жінкою. І хлопець має обирати собі половинку раз і на все життя. Не судилося. Залишилися ми вдвох з Дмитром. Добре, що хоч люди навколо. Допомагають, як можуть. Хоч зараз такі часи, що особливо не допоможеш, самому б не вмерти. Я і так дивуюся голові сільської ради Сергію Книжникову, що зібрав необхідні кошти та організував поїздку лікарнями та моргами сходу України у пошуках тіла Анатолія. Організував гідні похорони, панахиду. Хотілося б сказати спасибі і сільському депутататові Володимиру Бровку, місцевим жителям- Олегу Головіну, товаришам Анатолія Івану Ключко та Роману Македону.
 
– Бажання висловити подяку зрозуміле, – дивлячись у засмучені, але щирі сірі очі ще молодої жінки, звертаюся з запитанням, заради відповіді на яке я і приїхав до Ольги Василівни, – чим ще може допомогти влада, зокрема, депутати районної ради, представники райдержадміністрації? Можливо волонтери, які перебрали на себе багато функцій держави і меценатів?
 
– Та чим ви допоможете?! Відволіктися хотілося б якось від самотності і всього цього жахіття. Свого часу Анатолій обіцяв звозити мене у санаторій до моря. Не судилося… Обіцяної державою компенсації я ще не отримала, тому просто немає за що…
 
На цьому й попрощалися з Ольгою Василівною Савченко. Чудовою жінкою, яка у своїй скорботі, мужності і відданості чимось нагадує багатостраждальну Україну.
 
Юрій ГОРОВИЙ, «Слово»
Фото автара
Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 407 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus