Останній номер газети
Головна » 2013 » Жовтень » 5 » Стежками народних месників
10:34 Стежками народних месників | |
 (Продовження. Початок у №38 за 21.9.2013 р., №39 28.9.2013 р.) Із спогадів комісара Першого Бородянського партизанського загону Григорія Степановича Куцана. ...Йшов важкий 1943 рік. Партизанський загін, яким командував Віктор Петрович Данилюк, отаборився у глухомані Катюжанського лісу. Кожної ночі звідси виходили народні месники на бойові завдання. Фашисти, що наводнили навколишні села, добре відчували грізну силу партизанів. ...Після виконання бойових операцій у табір поверталися партизани. Лише групи, яку очолював Олександр Шефатов, не було. – Що могло трапитися? – хвилювався командир загону. – Невже напоролися у Лісовичах на засідку. – Не хочеться цьому вірити. Адже Шефатов досвідчений хлопець, – розмірковували бійці загону. І справді, у нічні мандри ходити Олександру доводилося не раз. Обминаючи ворожі заслони, його група часто зустрічала «гостинцями» фашистів, що пересувалися по дорозі Іванків-Димер до Лютізького плацдарму. Але на цей раз хороброму командиру дійсно не поталанило. Густий туман стелився по землі і за декілька кроків нічого не було видно. Опівночі партизани дійшли до Лісовичів. Пробралися до центру села. Навкруги панувала тиша. Зупинились. – Сплять, гади! – прошепотів Григорій Скотаренко, підраховуючи ворожі автомашини. І тут Шефатов допустив фатальну помилку. – Зайдемо до хати, – запропонував він. І не чекаючи згоди товаришів, попрямував до хвіртки. Не встиг відкрити її, як раптом почулося: – Хальт! І одночасно гримнув постріл. Поранений командир упав на землю. Довкола озвалися ворожі автомати, у небо злетіли сигнальні ракети. Прориваючись крізь шквал вогню, вступаючи в запеклі поєдинки з карателями, партизани не залишили свого командира, що стікав кров’ю. Час від часу міняли напрями, щоб уникнути переслідування, несли його понад 15 кілометрів. Здавалося, що сили ось-ось зрадять. Важка ноша утруднювала відхід. Кулі не дозволяли підвести голову. Але кожний думав: за всяку ціну врятуємо життя командира. А Шефатов уже не раз втрачав свідомість. Першою зустріла розвідників партизанка Ангеліна Лакіза. Цілу ніч вона не спала. – Чує моє серце, з ним сталася біда, – говорила дівчина. І всі зрозуміли: це вона про Сашка, про свого коханого. Зачувши тріск сушняка, Ангеліна вибігла назустріч. – Що з ним? – зойкнула і прожогом підбігла до саморобних носилок. – Ангеліно! – простогнав Олександр, зустрівшись з переляканими очима своєї любої. – Пече, ох як пече! Ангеліна мало не впала. Тоненькі плечі здригнулися. – Заспокойся, не плач, – розгублено прошепотів партизан, немов почуваючи себе винним перед коханою. – Не буду, Сашенько, не буду! – скривила вона вуста у вимушеній посмішці, ніжно гладячи його скуйовджений чуб і безкровні щоки. Тільки термінова операція могла врятувати Олександру життя. Потрібен був лікар. Але де ж його взяти? – Треба викрасти хірурга з німецького госпіталю. Другого виходу немає, – почувся голос політрука. Госпіталь фашистів знаходився в приміщенні Катюжанської школи. Негайно було послано групу партизанів на незвичайне завдання. Коли вже догоряв день, у табір привезли лікаря. – Пізно, – сумно похитав головою командир. Голова Шефатова ще лежала на руках у Ангеліни, котра, плачучи промовляла: – Саша! Сашенько! Любий мій! Прокинься, благаю тебе! ...Поховали Олександра Шефатова усім загоном з партизанськими почестями у Катюжанському лісі. Біля дорогої могили партизани поклялися помститися ворогові за смерть свого улюбленця. І вони виконали священну клятву. Гарячі бої партизанів із поліцаями були під Руднею-Димерською. Поліцаї забрали партизанських коней і ті оголосили їм нещадну війну. Улітку 1943 року німці якось дізнались, що партизанський загін буде переходити у Бородянські ліси, ближче до залізниці і організували засідку, перекривши дорогу Димер–Іванків. Але партизани перехитрили ворогів. Щоб збити їх зі сліду, партизани створили видимість, що їхній напрямок – убік хутора Трость. Біля урочища «Бичаче» змушені були причаїтися, тому що могли нарватися на другу засідку, до того ж на пошуки народних месників було кинуто підрозділ фашистів, які нишпорили по навколишніх лісах. Лише надвечір німці змушені були зняти облогу, бо все-таки страшно боялися партизанського лісу. ...Сільські хлопці, які неподалік пасли корів, уже збиралися гнати худобу додому. Раптом з верболозу вийшов партизан. – Стій, хто такі? – Та ми сільські, пастухи. Довелося хлопцям затриматись до сутінок, поки весь загін не рушив на Дудки. Тут партизани знищили старосту-зрадника, роздали селянам зерно, зібране для потреб німцям. А далі – Абрамівка і рейд у Бородянському лісі. Тяжко було жителям Катюжанки під час окупації. Постійний страх перед вивезенням до Німеччини, тяжкі роботи на лісозаготівлях, голод і холод. Лютували і німецькі прислужники – поліцаї, серед яких були і місцеві, які в будь-який час могли розправитися з кожним. Але діставалося і їм. На лівому березі Дніпра діяв партизанський загін «Перемога», який організували брати Науменки. Але час від часу загін перебирався і на правий берег. Так партизанами цього загону був виведений з ладу лісопильний завод, що знаходився в районі хутора Трость. Завод по переробці деревини, що використовували німці для своїх потреб, був спалений, виведений з ладу паровик. Заглянули партизани і в Катюжанку. Зі спогадів Володимира ТихоновичаАнтоненка, колишнього вчителя Катюжанської школи, учасника Великої Вітчизняної війни. «Це було навесні 1943 року. Будинок поліції знаходився у приміщенні нинішньої медамбулаторії, а сільська управа – у будинку нинішньої сільської ради. Біля містка коло сільського ставка стояла стара-престара верба, велика й розлога. Вона вже доживала свого віку, аж дупло утворилось у стовбурі та таке, що в ньому могло вміститися 2-3 чоловіка. У селі поліцаїв саме не було, поїхали в Димер, а залишився лише один, черговий, який у цей час сидів в управі. Два партизанські розвідники зайшли у село і розмістились у дуплі дерева. Слідом за розвідниками зайшли і партизани, яким ставилось завдання будь що взнати пароль, розгромити поліцейський патруль біля лісопильні. Коли поліцай з вікна управи побачив партизанів, він бігом кинувся до будинку поліції, щоб повідомити про наліт партизанів. Не встиг добігти, як з верби вийшли месники. – Стій! Хто такий? – грізно запитали його. –Осадчий Михайло Тимофійович, – у відповідь. – Іуда ти, а не Тимофійович! Який пароль на сьогодні? Злякано зиркаючи довкола очима, зрадник назвав пароль. – Де поліція зараз? – Частина у Трості на лісозаготівлях, а решта – у Димері. – Збирайся з нами! І лісом вирушили на Трость. Там був своєрідний трудовий табір, куди зганяли людей з кіньми та возами, змушували вивозити ліс, переробляли його, виготовляли шпали для залізниць. Наглядачами тут були поліцаї. Коли вже підходили до Трості, їх зупинив окрик: – Стій! Хто йде?. – Катюжанська поліція! – Пароль!? Після названого паролю поліцай заспокоївся і підпустив «поліцаїв» ближче. Не гаючи часу, партизани роззброїли вартового і рушили до караульного приміщення. Грізний окрик «Встати, гади!» підкинув з тапчанів переляканих поліцаїв, які спросоння не могли второпати, що сталось. Прозріння так і не настало, бо їх тут же розстріляли. Просився Осадчий, щоб простили, щоб узяли з собою у партизани, та не пожаліли зрадника народні месники і розстріляли разом із поліцаями. Пізніше партизани дізналися, що один поліцай чудом залишився живим, бо пиячив у одного зі своїх дружків на хуторі, а коли зчинилась стрілянина, городами зумів утекти. Розповідають, що ще двох поліцаїв було поранено і вони змушені були звернутися до сільської фельдшерки. Одному з них вона «допомогла», перев’язавши його і дала укол, після чого він через день помер. Є думка, що вона також якимсь чином була зв’язана з партизанами. Фельдшерка була душевною людиною, підбадьорювала людей, у розмовах обережно настроювала жителів Катюжанки допомагати партизанам. Восени 1943 року на північ від Києва точилися запеклі бої за розширення Лютізького плацдарму. Червона армія переможно наступала. Боям за Лютіж і Ясногородку командування надавало особливої ваги, бо це був своєрідний трамплін для визволення від фашистів столиці України. Володимир БУБИР, с. Катюжанка | |
| Переглядів: 961 | Додав: komashkov | |