Головна » 2013 » Жовтень » 5 » Стежками народних месників
10:34
Стежками народних месників
(Продовження. Початок у №38 за 21.9.2013 р., №39 28.9.2013 р.

Із спогадів комісара Першого Бородянського партизанського загону Григорія Степановича Куцана.

...Йшов важкий 1943 рік. Партизанський загін, яким командував Віктор Петрович Данилюк, отаборився у глухомані Катюжанського лісу. Кожної ночі звідси виходили народні месники на бойові завдання. Фашисти, що наводнили навколишні села, добре відчували грізну силу партизанів. 

...Після виконання бойових операцій у табір поверталися партизани. Лише групи, яку очолював Олександр Шефатов, не було.

– Що могло трапитися? – хвилювався командир загону. – Невже напоролися  у Лісовичах на засідку.

– Не хочеться цьому вірити. Адже Шефатов досвідчений хлопець, – розмірковували бійці загону.

І справді, у нічні мандри ходити Олександру доводилося не раз. Обминаючи ворожі заслони, його група часто зустрічала «гостинцями» фашистів, що пересувалися по дорозі Іванків-Димер до Лютізького плацдарму. Але на цей раз хороброму командиру дійсно не поталанило.

Густий туман стелився по землі і за декілька кроків нічого не було видно. Опівночі партизани дійшли до Лісовичів. Пробралися до центру села. Навкруги панувала тиша. Зупинились.

– Сплять, гади! – прошепотів Григорій Скотаренко, підраховуючи ворожі автомашини.

І тут Шефатов допустив фатальну помилку. 

– Зайдемо до хати, – запропонував він. І не чекаючи згоди товаришів, попрямував до хвіртки. Не встиг відкрити її, як раптом почулося:

– Хальт!

І одночасно гримнув постріл. Поранений командир упав на землю. Довкола озвалися ворожі автомати, у небо злетіли сигнальні ракети.

Прориваючись крізь шквал вогню, вступаючи в запеклі поєдинки з карателями, партизани не залишили свого командира, що стікав кров’ю. Час від часу міняли напрями, щоб уникнути переслідування, несли його понад 15 кілометрів. Здавалося, що сили ось-ось зрадять. Важка ноша утруднювала відхід. Кулі не дозволяли підвести голову. Але кожний думав: за всяку ціну врятуємо життя командира. А Шефатов уже не раз втрачав свідомість.

Першою зустріла розвідників партизанка Ангеліна Лакіза. Цілу ніч вона не спала.

– Чує моє серце, з ним сталася біда, – говорила дівчина. І всі зрозуміли: це вона про Сашка, про свого коханого.

Зачувши тріск сушняка, Ангеліна вибігла назустріч.

– Що з ним? – зойкнула і прожогом підбігла до саморобних носилок.

– Ангеліно! – простогнав Олександр, зустрівшись з переляканими очима своєї любої. – Пече, ох як пече!
Ангеліна мало не впала. Тоненькі плечі здригнулися.

– Заспокойся, не плач, – розгублено прошепотів партизан, немов почуваючи себе винним перед коханою.

– Не буду, Сашенько, не буду! – скривила вона вуста у вимушеній посмішці, ніжно гладячи його скуйовджений чуб і безкровні щоки.

Тільки термінова операція могла врятувати Олександру життя. Потрібен був лікар. Але де ж його взяти?

– Треба викрасти хірурга з німецького госпіталю. Другого виходу немає, – почувся голос політрука. 

Госпіталь фашистів знаходився в приміщенні Катюжанської школи.

Негайно було послано групу партизанів на незвичайне завдання. Коли вже догоряв день, у табір привезли лікаря.

– Пізно, – сумно похитав головою командир.

Голова Шефатова ще лежала на руках у Ангеліни, котра, плачучи промовляла:

– Саша! Сашенько! Любий мій! Прокинься, благаю тебе!

...Поховали Олександра Шефатова усім загоном з партизанськими почестями у Катюжанському лісі. Біля дорогої могили партизани поклялися помститися ворогові за смерть свого улюбленця. І вони виконали священну клятву.

Гарячі бої партизанів із поліцаями були під Руднею-Димерською. Поліцаї забрали партизанських коней і ті оголосили їм нещадну війну.

Улітку 1943 року німці якось дізнались, що партизанський загін буде переходити у Бородянські ліси, ближче до залізниці і організували засідку, перекривши дорогу Димер–Іванків. Але партизани перехитрили ворогів. Щоб збити їх зі сліду, партизани створили видимість, що їхній напрямок – убік хутора Трость. Біля урочища «Бичаче» змушені були причаїтися, тому що могли нарватися на другу засідку, до того ж на пошуки народних месників було кинуто підрозділ фашистів, які нишпорили по навколишніх лісах. Лише надвечір німці змушені були зняти облогу, бо все-таки страшно боялися партизанського лісу.

...Сільські хлопці, які неподалік пасли корів, уже збиралися гнати худобу додому. Раптом з верболозу вийшов партизан.

– Стій, хто такі?  

– Та ми сільські, пастухи.

Довелося хлопцям затриматись до сутінок, поки весь загін не рушив на            Дудки. Тут партизани знищили старосту-зрадника, роздали селянам зерно, зібране для потреб німцям. А далі – Абрамівка і рейд у Бородянському лісі.

Тяжко було жителям Катюжанки під час окупації. Постійний страх перед вивезенням до Німеччини, тяжкі роботи на лісозаготівлях, голод і холод. Лютували і німецькі прислужники – поліцаї, серед яких були і місцеві, які в будь-який час могли розправитися з кожним. Але діставалося і їм.

На лівому березі Дніпра діяв партизанський загін «Перемога», який організували брати Науменки. Але час від часу загін перебирався і на правий берег. Так партизанами цього загону був виведений з ладу лісопильний завод, що знаходився в районі хутора Трость. Завод по переробці деревини, що використовували німці для своїх потреб, був спалений, виведений з ладу паровик. Заглянули партизани і в Катюжанку.

Зі спогадів Володимира ТихоновичаАнтоненка, колишнього вчителя Катюжанської школи, учасника Великої Вітчизняної війни.

«Це було навесні 1943 року. Будинок поліції знаходився у приміщенні нинішньої медамбулаторії, а сільська управа – у будинку нинішньої сільської ради.

Біля містка коло сільського ставка стояла стара-престара верба, велика й розлога. Вона вже доживала свого віку, аж дупло утворилось у стовбурі та таке, що в ньому могло вміститися 2-3 чоловіка.

У селі поліцаїв саме не було, поїхали в Димер, а залишився лише один, черговий, який у цей час сидів в управі. Два партизанські розвідники зайшли у село і розмістились у дуплі дерева. Слідом за розвідниками зайшли і партизани, яким ставилось завдання будь що взнати пароль, розгромити поліцейський патруль біля лісопильні. Коли поліцай з вікна управи побачив партизанів, він бігом кинувся до будинку поліції, щоб повідомити про наліт партизанів. Не встиг добігти, як з верби вийшли месники.

– Стій! Хто такий? – грізно запитали його.

–Осадчий Михайло Тимофійович, – у відповідь.

– Іуда ти, а не Тимофійович! Який пароль на сьогодні?

Злякано зиркаючи довкола очима, зрадник назвав пароль.

– Де поліція зараз?

– Частина у Трості на лісозаготівлях, а решта – у Димері.

– Збирайся з нами!

І лісом вирушили на Трость. Там був своєрідний трудовий табір, куди зганяли людей з кіньми та возами, змушували вивозити ліс, переробляли його, виготовляли шпали для залізниць. Наглядачами тут були поліцаї.

Коли вже підходили до Трості, їх зупинив окрик:

– Стій! Хто йде?.

– Катюжанська поліція!

– Пароль!?

Після названого паролю поліцай заспокоївся і підпустив «поліцаїв» ближче. Не гаючи часу, партизани роззброїли вартового і рушили до караульного приміщення. Грізний окрик «Встати, гади!» підкинув з тапчанів переляканих поліцаїв, які спросоння не могли второпати, що сталось. Прозріння так і не настало, бо їх тут же розстріляли. Просився Осадчий, щоб простили, щоб узяли з собою у партизани, та не пожаліли зрадника народні месники і розстріляли разом із поліцаями.

Пізніше партизани дізналися, що один поліцай чудом залишився живим, бо пиячив у одного зі своїх дружків на хуторі, а коли зчинилась стрілянина, городами зумів утекти. 

Розповідають, що ще двох поліцаїв було поранено і вони змушені були звернутися до сільської фельдшерки. Одному з них вона «допомогла», перев’язавши його і дала укол, після чого він через день помер. Є думка, що вона також якимсь чином була зв’язана з партизанами. Фельдшерка була душевною людиною, підбадьорювала людей, у розмовах обережно настроювала жителів Катюжанки допомагати партизанам. 

Восени 1943 року на північ від Києва точилися запеклі бої за розширення Лютізького плацдарму. Червона армія переможно наступала. Боям за Лютіж і Ясногородку командування надавало особливої ваги, бо це був своєрідний трамплін для визволення від фашистів столиці України.

Володимир БУБИР, 
с. Катюжанка

Переглядів: 972 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus