Останній номер газети
Головна » 2014 » Листопад » 8 » Спогади. Роздуми. Публіцистика Роки 1969-1989
10:40 Спогади. Роздуми. Публіцистика Роки 1969-1989 | |
 Найгірший різновид лінощів — лінощі розуму, і хоч думку цю висловив Лев Толстой уже й давненько, та, на жаль, вона актуальною є й понині.
Так уже склалося, що час від часу у мене відбуваються розмови з людьми різних переконань і різної політичної орієнтації. Дуже втішає те, що з кожним роком усе більше й більше моїх співвітчизників прозріває і демонструє здатність до розсудливої, я б навіть сказав, кваліфікованої і виваженої оцінки як реалій нашого минулого життя, так і життя теперішнього.
Не хочу приховувати того, що мені надзвичайно симпатичні люди, для яких Україна як Вітчизна є поняттям священним. І як же буває тяжко на душі, коли спілкуєшся з людиною, котра не розуміє, що відбувається у суспільстві. Більше того, і не прагне зрозуміти. І жодні аргументи на її світогляд не мають бодай найменшого впливу. Така людина затямила собі одне: в СССР, при комуністичній владі, їй жилося краще ніж тепер. Наскільки краще і за рахунок чого – цій людині байдуже.
А в мене після подібних розмов постають у пам’яті епізоди з власного «світлого» минулого, що є спільним для усіх людей мого покоління. Особливо ж тих, чиї батьки, так само як і мої, були совєцькими кріпосними селянами.
Рік 1946-й. Мама наша виробила за рік 300 (триста) трудоднів. Восени нарахували на трудодень по 40 (сорок) грамів пшениці. Пішла мама на колгоспний двір, їй відважили дванадцять кілограмів зерна. Повернувшись додому, сіла на ослін і гірко плаче. А нас у неї було троє малих дітей. Один Господь знає, як ми дожили до весни і не померли з голоду. Як потепліло, їли траву. Коли ж мамі виповнилося шістдесят сім років, їй призначили пенсію — аж вісім совєцьких рублів. Хоч плач, хоч скач. А коли ми, босі і у латаних штанцях, приходили до школи, то над входом щодня читали «наочну агітацію»: «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство». Пізніше (я на той час уже закінчив школу) слова «товаришу Сталіну» замінили на слова «рідній партії».
Подібних епізодів можна навести безліч. І коли хтось з моїх опонентів дивується, чому я не бажаю повертатися у «світле» минуле, адже «радянська влада дала тобі освіту, вивела в люди», відповідаю наступне.
Освіту я здобув не завдяки, а всупереч радянській владі. Бо вона, влада, у 1933 році зробила все, щоб знищити моїх майбутніх батька й маму. Не вийшло. У 1946 році та ж сама влада вирішила вже знищити і маму мою, і мене разом з молодшими сестрами. Знову не вдалося, дякуючи Божому промислу. Закріпачити у колгоспі теж не вдалося, бо я на «відмінно» закінчив школу і мені просто змушені були видати довідку, що давала право на вступ до технікуму. Тому, звертаючись до своїх ровесників-пенсіонерів, закликаю усіх: не лінуйтеся мислити, не тужіть за тим, що вже відійшло у вічність; не нарікайте на Бога, який з великої своєї ласки подарував нам, українцям, власну Українську державу, втрачену колись через нерозсудливість наших предків.
Не кляніть Кравчука, Шушкевича і Єльцина за Біловезьку угоду. Вони ж бо виконували Божу волю, навіть якщо й самі того не усвідомлювали. Не живіть з головами, повернутими назад, бо у такий спосіб важко рухатися вперед. Читайте Біблію, книгу Божої мудрості. З неї дізнаєтеся, що свого часу Господь вивів свій улюблений народ (юдеїв) з єгипетського рабства. Але він же й жорстоко карав тих представників улюбленого народу, які нарікали на Мойсея, котрий водив свій народ по Синайській пустелі і був лише знаряддям Божої волі.
Крім того, ви побачите пряму аналогію між біблійними подіями і нашим сьогоденням. Не знаю, як велося вам, панове, але мене особисто пік сором пекельний за те, що у кінці двадцятого століття, і то не десь у Африці, а у центрі Європи моя улюблена Батьківщина була колонією. Напевно ж, увесь народ наш український спокутував цим уярмленням якісь давні гріхи наших предків. Але Отець наш небесний зглянувся над нами і вивів із московського полону. І за це всім нам треба дякувати Богові, а не нарікати на Нього. Бо й нині, як і в біблійні часи, Господь і нас карає за невдячність стихійними лихами і крупними аваріями на шахтах. І, зверніть увагу, якраз у тих регіонах, де найбільше культивуються сепаратистські настрої.
Хтось може запитати: що ж нам робити? І чи є вихід із нинішнього злиденного становища? Відповідаю однозначно — є! А що робити, так тут і думати немає над чим. Усе дуже просто: шанувати Бога і жити за Його заповідями; любити Богом дану нам Батьківщину; шанувати прабатьківську мову.
Пригадуєте, як говорив Тарас Шевченко?
Ну що б, здавалося, слова,
Слова та голос, більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує.
Знать од Бога
І голос той
І ті слова.
Насамкінець мушу зробити одне суттєве застереження, написавши фразу: «се дуже просто» я ніскільки не легковажив і не кривив душею.Бо то є моє абсолютне переконання. Мене легко зрозуміють люди, які мають досвід християнської науки і моралі. Тим же, хто такого досвіду не має, застерігаю, що жити за Божими заповідями якщо й непросто і нелегко, зате приємно, аби тільки було щире прагнення до цього.
Володимир ЛЯХ,
Вишгород, 6 травня 2000 року
Друкуючи окремі уривки з невиданої книги Володимира Ляха, редакція має надію, що, можливо, знайдеться меценат, який посприяє її виданню у повному обсязі (всього 272 сторінки).
| |
| Переглядів: 434 | Додав: komashkov | |