Останній номер газети
Головна » 2014 Листопад 15 » Спогади. Роздуми. Публіцистика
11:07 Спогади. Роздуми. Публіцистика | |
 Це здається неймовірним, але я чітко пам’ятаю, як мене немовлям купали у ночвах. Наді мною усміхнене лагідне мамине обличчя. Тильною стороною середнього пальця правої руки мама проводить по моїх губах, а я намагаюся упіймати з пальця, – чи то язиком, чи губами – крапельку води, в якій мене купали. Я не знаю, скільки мені тоді було від народження – місяць, два чи три. Не знаю також, чи міг я тоді щось думати. Але точно знаю, що в ті хвилини я переживав невимовне блаженство.
Подальше раннє дитинство майже до п’ятирічного віку згадується лише окремими невиразними фрагментами.
Деякі епізоди мого тодішнього буття мені стали відомі з розповідей батьків. Зокрема і випадок, який у моїй пам’яті не зафіксувався. За словами мами, мені було вже місяців п’ять, а може й шість. Ми в той час своєї хати не мали, а квартирували в чужій хаті, господинею якої була Настя на вуличне прізвисько Шльомиха, і жила вона у більшій половині хати, через сіни від нас. Батько наш був на роботі, а мама займалася пранням. Коли закінчилася у хаті вода, мама всадовила мене на ліжку, обіклала подушками і пояснила мені, що через подушки перелазити не можна, бо впаду і буде дуже боляче. Оскільки іграшок у мене не було, то мама дала мені низку зчеплених між собою англійських булавок (у нас їх називали шпильками), щоб я ними бавився, а сама вхопила відра і побігла до колодязя по воду. Колодязь у нас був один на всю вулицю і знаходився від нас метрів за сто. Коли мама повернулася додому з водою і побачила, що я сиджу собі на ліжку, так як вона мені й звеліла, вона підійшла до мене, щоб похвалити мене за те, що я був слухняною дитиною і погладити по голівці. І тут вона помітила, що в разку залишилася лише половина шпильок.
– А де ж ділася інша половина низки? – запитала мама, дивлячись на мене і не припускаючи навіть думки про те, що почує від мене пояснення.
Але сталося якесь диво. За словами мами, я увесь напружився і повільно вимовив: «Настя взяла». Не буду переповідати, як мама виясняла стосунки з Настею. Зазначу лише, що перші мої слова маму не стільки порадували, скільки здивували і навіть трохи налякали, бо ж вона знала, що в такому віці діти ще не починають говорити. Очевидно мене на такий неординарний вчинок спровокувала незвичайна ситуація. Щоправда, після цього епізоду кілька місяців я не вимовив жодного слова. Перші самостійні кроки по долівці я зробив у восьмимісячному віці. А говорити усе і відразу, кажуть, почав у десять місяців. Але сам я цих подробиць не запам’ятав і довідався про них від мами, уже ставши дорослою людиною.
У грудні 1938 року мама народила мені відразу двох сестричок – Катерину і Раїсу, яких зазвичай називали Катькою і Райкою. Так само як і мене від народження і все життя у моїй батьківській родині називали Володькою.
Очевидно у період, що передував народженню моїх сестер, а також поки вони були зовсім малими, можливо, протягом року від їх народження, я жив у баби Насті, маминої матері, яку всі численні онуки називали бабусею, а сусіди звали бабою Чепелихою або Чепелькою.
Думаю, що було саме так тому, що в пам’яті зринають фрагменти тогочасного мого існування, пов’язані з оточенням саме бабиної родини. На той час при бабусі залишалося лише двоє її неодружених дітей: син Іван, старший від мене на вісімнадцять років, і дочка Олександра, яку всі, а в тому числі і я малим, називали Шурою. Бо хоч і була вона старша від мене на одинадцять років і доводилась мені тіткою, але тоді вона була ще школяркою і мене за порушення субординації ніхто не картав. Було все це між моїми двома і чотирма роками.
Найяскравіше і найвиразніше у пам’яті зберігся такий епізод, який, найвірогідніше, припадає на літо 1939 року.
Тітка моя Шура пішла в сад, що знаходився в кінці городу на відстані метрів із шістдесят від двору. До саду вела стежка посередині городу, обабіч якої росло безліч різних квітів. Очевидно, я заважав бабусі поратися у дворі і, можливо, вона порадила мені догнати Шуру і йти знею в сад, що я слухняно й зробив. Та коли я майже вже наздогнав тітку, несподівано спіткнувся і впав на кущ нагідок, зламавши його вщент. Шура допомогла мені піднятися з землі, промовивши: «Що ж ти оце наробив?» А потім, побачивши, що з двору до місця події поспішають бабуся, сказала мені: «Оно бабуся йдуть сюди. Ховайся швиденько, а то битимуть». Я швиденько присів за якимось кущем інших квітів і сиджу, затамувавши подих. Коли бабуся підійшли до зламаного куща, то ніби в розпачі, ударили руками бо поли і промовили: «Матінко моя рідна! Хто ж це так понівечив нагідки?»
– Не знаю, – каже Шура.
– Це, мабуть, той шибеник малий знову завдав мені шкоди. А де він дівся? Я зараз поб’ю на ньому оцього дубця! Де цей паливода? – обурювались бабуся. Дубцем у її руці була галузка з куща нагідок. Отак промовляючи, вони обидві роззиралися на всі боки, шукаючи паливоду і шибеника.
Мені в моєму сховку було трішечки страшнувато, а в той же час і смішно. Як же ж так, – я їх бачу, а вони мене ні. Тим часом, бабуся вже жалібним голосом бідкалася: «Де ж це наша дитина?». Тут я вже не витримав, – шкода бабусі стало. Вийшов я зі своєї схованки і кажу: «Бабусю! Та ось же я!»
– Ну, слава Богу! Знайшовся нарешті! А я вже боялася, що тебе цигани вкрали. Як би я виправдовувалася перед твоєю мамою, – бабуся лагідно пригорнули мене до себе, цьомнули в голівку, а потім звеліли: «Ступай із Шурою в сад, та більше не ламай мені квітів». На цьому конфлікт було вичерпано. Що було до того, і що було потім – у пам’яті не збереглось.
Нагадаю, що ми жили в різних селах. Бабуся жила в Омельнику, а ми з мамою і батьком жили в сусідньому селі Камбурліївці.
Відстань між селами була не дуже велика, і бабуся час від часу приходили до нас у гості. Кожні її відвідини були для нас маленьким святом. А що ще цікаво, супроводжувались одним і тим самим ритуалом: зайшовши до хати і привітавшись з усіма ще від порога, бабуся питали: «А де ж мій онучок?». Питання це звучало навіть тоді, коли я стояв зовсім поруч. «Та ось же я!» – озиваюся.
«Ану постав в кочерги мою конячку». Я брав у бабусі її незмінну ковіньку і, виконуючи свій почесний обов’язок, урочисто ставив її у кочерги, себто у куток між простінком і піччю, де у кожній сільській хаті стояли рогачі і кочерга, а саме це місце скрізь називалося «кочергами». Погостювавши, бабуся збиралася додому. Я подавав їм «конячку», а бабуся кожного разу однаково говорила: «Ну прощавайте!» І кожного разу однаково мама відказувала: «Щасливо!» І кожного разу однаково, саме у цей момент у мами починало тремтіти підборіддя, а на очах з’являлися сльози. Кінчиком (ріжком) хустки мама мовчки втирала сльозу і на цьому ритуал завершувався. Ми ще кілька хвилин стояли край двору, дивлячись услід нашій гості, а потім поверталися у буденність. І щоби поставити умовну крапку на спогадах про бабусю, зазначу ще одну характерну її рису. При всій своїй мініатюрності: маленькому зрості і вродженій худорлявій статурі, а ще з огляду на доволі поважний вік, бабуся була досить активною й енергійною людиною. Усе село знало про те, що кращого рибалки за бабу Чепельку у селі не було.
Через село Омельник протікала річечка під назвою Сухий Омельник, яка улітку перетворювалась на звичайний ручай, який легко можна було перестрибнути навіть не замочивши ніг. Так от, баба Чепелька, моя бабуся, завжди якимось чином знала, де і коли треба ловити раків, а де і коли – рибу.
Коли мені було років чотирнадцять, мені бабусею було виявлено честь разом з нею ловити раків. Нагадаю, що бабусі на той час було вже близько вісімдесяти літ. Того разу ми вловили раків трохи більше відра. Мені улов здавався пристойним, але бабуся була майже в розпачі. Скрушно хитаючи головою, бабуся кілька разів повторили одну й ту саму фразу: «Все! Перевелися у нас раки». Більше після цього мені разом з бабусею рибалити не доводилось. А річечка текла собі далі, аж поки не впадала в Дніпро.
Але я непомітно для себе, дещо відхилився від принципу послідовної розповіді про власне дитинство. І не гарантую, що подібних відхилень вдасться уникнути у подальших спогадах. Якийсь відрізок дитячого життя мого залишився у пам’яті розмитим, невиразним.
Володимир Лях
Далі буде
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 424 | Додав: komashkov | |