Останній номер газети
Головна » 2014 » Лютий » 15 » Розмова про службу і солдатську дружбу
11:31 Розмова про службу і солдатську дружбу | |
 Вплив війни в Афганістані на наше суспільство виявився доволі сильним. Мені здається, що, не в останню чергу, завдяки їй розвалився і Радянський Союз. Але історія кожної доленосної події складається з невеличких життєвих історій тих, хто брав у ній участь. Розмову з нашим земляком із Пірново Олександром Галаганом, який служив в Обмеженому контингенті радянських військ в Демократичній Республіці Афганістан з осені 1984 по весну 1986 року ми почали по телефону. Людина скромна, він не одразу погодився на інтерв’ю. Довелося їхати у Пірново і відривати його від роботи. Роззнайомилися-розговорилися, тож слово гвардії сержанту ВДВ у запасі Олександру Галагану: – Родом я з Чернігівщини, смт Олішевка. Призвали в армію у квітні 1984 року. З Чернігова поїздом на Київ, далі – літаком до Узбекистану, в Ташкент, а звідти бортовими «Уралами» – на Фергану. Команда майже двісті чоловік з України прибула у навчальний центр ВДВ. Із дому їхали тепло вдягненими, а там довелося верхній одяг знімати – спекотно. Так потрапив я у «теплі краї». – Чим займалися у навчальному центрі? – Нашу команду розподілили на різні спеціальності. Мене навчали користуватись 82-мм мінометом БМ-37. Підготовка була доволі суворою. На місяць виходили у гірський табір, який розташовувався приблизно у 20 кілометрах від «учебки». Отам було дуже важко. Якщо б не здоров’я молодої вісімнадцятирічної людини, навіть не знаю як і витримав би. Наголос робився на відпрацюванні навичок та вміння вести бойові дії у гірській місцевості. Підйом, сніданок – і понеслися… Міномети розібрали на складові – і в гори. Стрільби з різних видів зброї, марш-кидки, підготовка вогневих позицій, таке інше. Готували до стрибків з парашутами. Протягом навчання ми стрибали три рази. Перший раз з «кукурузника», потім з Ан-12. Кожного ранку – крос один кілометр, раз на тиждень – 3-5 км, раз на місяць у повній викладці – 7-10 км. Інколи й у протигазах. Тобто, готували, так би мовити, по-дорослому. – Як склалася доля після Фергани? – Через півроку, по закінченні навчання, нас посадили на Ан-24 і в Афганістан, на Баграм. Після висадки на аеродромі до нас підходили офіцери зі списками прізвищ, набирали команди і забирали з собою. Куди, чим будемо займатися – ніхто не знав. Нас залишилося семеро з усієї команди. Підходить до нас сержант: «Всім – курити, зараз буде «вертушка» (вертоліт.– ред.) і полетимо далі». Так я опинився в селищі Анава в Пандшерській ущелині на річці Пандшер. Мене зарахували до мінометного взводу 2-го десантного батальйону 345-го окремого повітряно-десантного полку з місцем дислокації в Анаві. Наш батальйон охороняв дорогу в Пандшерській ущелині. Всього загальна чисельність угрупування в Анаві сягала майже 500 осіб, але насправді за вирахуванням хворих, поранених, людей з підрозділів бойового та тилового забезпечення, механіків і водіїв при техніці, резерву для постів залишалося не так і багато. Частина наша була багатонаціональною. Десь по 30 відсотків – росіяни, українці та білоруси. Ще 10 – таджики. Але останніх здебільшого використовували як перекладачів при штабах. На це були різні причини. Не буду вдаватись. Звичайна чисельність солдатів на постах становила 12-15 чоловік. А постів на гірських вершинах Пандшеру було вісімнадцять. З 3-го по 17-ий. При цьому в цифровий ряд потрапляли і пости з приставкою «А» – 7А, 8А, 12А. Парні порядкові номери були присвоєні постам на північних вершинах ущелини, непарні номери постів – на південних схилах. Цими постами прикривали ущелину від кишлаку Дехи-Нау, розташованого біля входу в ущелину з боку Чарикарскої долини і вздовж 12 кілометрів у глибину. До складу постів входили кулеметники, мінометники, снайпери, сапери. Тобто усі спеціальності, що потрібні для прикриття дороги та самооборони. Частиною постів батальйон міг контролювати ущелину Шутуль, найбільш зручний і короткий шлях для виходу бандформувань до Салангу для проведення засідок і мінування на головній дорозі Афганістану. З часом мене призначили заступником командира взводу та присвоїли сержанта. Але переважну більшість часу у нас штатного командира взводу не було, тому командував взводом я. – Як облаштовувалися на постах, чим займалися у вільний час? – Пости займали площу розміром приблизно 60 на 60 метрів десь на вершині гори. Для обладнання йшло все, що можна. Насамперед, камені, що збирали навколо і викладали ними відкриті вогневі точки, будови, захисні стінки від куль. Окопи у скельному ґрунті буквально видовбували вибухівкою. З часом окопи перекривали колодами, посилювали камінням. Бункери для житла, приготування і прийому їжі, для лазні, для боєприпасів виносили і облаштовували на схилах у бік ущелини, тобто у найбільш безпечні при нападі або обстрілі місця. На багатьох постах слідом за їдальнею і лазнею відразу обладнали спортмістечко. Тут у хід йшло все, що потрапляло під руку. Обов’язково робилася поперечина, а штангу частіше робили, прикріпивши траки гусениць танків до металевої труби. З їжею проблем не було. Навіть було більше, ніж достатньо. Але найбільша цінність на посту – вода. Більше половини постів були «безводні». Стояли настільки високо і далеко, що самі гарнізони цих постів носити воду із струмка або річки не могли. Вся надія була на вертолітників, які з різним ступенем регулярності літали і вже з майданчика Анави доставляли вантажі на вершини. Іноді через негоди, низькі хмари, сильний вітер «вертушок» довго не було, і тоді пости починали економити на всьому. Берегли комплекти АКБ для радіостанцій, економили і воду. А для постів, що мали можливість посилати групи за водою вниз, це перетворювалося у тяжку, а часом і небезпечну роботу. Коли я прилетів у Фергану в «учебку», у мене з собою був фотоапарат. І в Афганістані ми фотографувалися. Але майже всі фотографії і плівки, на жаль, відібрали. Час такий був. Усе, що пов’язано з Афганом – таємниця. Пізніше з цим стало легше. Та й ми якось про це тоді не думали, а зараз – жалкую. – Що частіше згадуєте про службу в Афганістані? – Звісно – друзів. Особливо проблемною у нас була 15-та застава. Не дуже вдало розташована. Нижня застава прикрити її з боку ущелини Абдара і кишлаку Кар не могла. А верхня застава могла прикривати тільки з виносних позицій, куди «духи» не допускали вогнем із сусідніх схилів хребта. Напад на цю заставу стався у грудні 1985 року. Увечері її весь особовий склад зібрався в бункері-їдальні. Почався обстріл з безвідкатної гармати, мінометів, стрілецької зброї, РПГ. Звідки вівся обстріл – не зрозуміли, і наші били наосліп з Анави артилерією по заздалегідь пристрілених ділянках навколо застави. Але чомусь не було зв’язку з постом, придушити вогонь супротивника теж не змогли. Розвідвзвод батальйону і особовий склад для можливої заміни поранених на БТРах висунувся до підніжжя хребта, на якому розташована 15-та застава і почав підйом. Із настанням темряви противник припинив вогонь і відійшов. Як потім з’ясувалося, командир поста лейтенант Ігор Мокросноп загинув, радіостанція розбита. Вцілів один – Юра Ципляєв. Поранених вивели і винесли вниз до БТРа і далі в медпункт батальйону. Тіла загиблих вранці забрала «вертушка». З Юрою ми дружили до самого «дембеля». Усюди разом – і на посту, і на відпочинку. Навіть там, у горах, ми знаходили можливість відпочити, зібратися за дружнім столом. Та й способи виготовлення всіляких напоїв ми знали. У цьому допомагала навіть військова техніка. Наприклад – задні люки десантного відсіку БМП. Там є ємності, в яких дозрівала брага. Солдатська кмітливість і тут виручала. Протягом служби всяке бувало… Пам’ять про друзів, про важку солдатську працю, короткі миті відпочинку залишаються зі мною й досі. Напевно тому, що все пов’язане з Афганістаном – служба на заставах і солдатська дружба, назавжди збереглася у головах і серцях усіх, хто пройшов через ту війну. Те, що дається без труднощів і переживань, – у пам’яті не залишається. Єдине хочу. Після звільнення не вдалося більше зустрітися з Юрою Ципляєвим. Він з Росії. І в мене, на жаль, навіть адреси не залишилося. Дуже хотілося б побачитися… Підготував Володимир ПОТАПОВ, «Слово».
| |
| Переглядів: 492 | Додав: komashkov | |