Головна » 2013 » Серпень » 17 » Паралелями вічності
10:55
Паралелями вічності
Існують поняття, котрі важко порівнювати. Добро і зло, наприклад, або час і простір, чи життя та безсмертя. Вони є нібито паралельні. Однак, ці поняття не можуть існувати роз’єднано. Тобто, одне поза межами іншого, бо насправді вони єдині. 

Власне з цієї глибоко філософської сентенції і розпочалося знайомство з Людиною. Цікавою і всебічною, якій вдалося протягом життя поєднати в собі всю людську багатогранність. 

– Мені сімдесят п’ять, – спокійно повідомляє наш земляк Іван Григорович Бурдак. Людина з великої літери. Теоретик-академік і, водночас, виробничник-практик і управлінець. Університетський викладач-професор та старанний учень великого і змістовного майстра – людського життя. – Саме час озирнутися і збагнути, чим саме поповнювати вічність. 

– А поповнення суттєве, – думалося мені з огляду на цілий стос опублікованих наукових праць та прозових художніх книг, збірок чудових поезій, що не могли всі акуратно розташуватися на столі перед нами. – Лише півтисячі наукових публікацій, більше шістидесяти наукових праць, тридцять сім книг художньої літератури, збірки поезій для дітей та дорослих. Не випадково він став членом міжрегіональної спілки письменників України та членом міжнародного співтовариства письменницьких спілок. Такого доробку вистачить для почесної біографії будь-якого маститого письменника чи науковця. 

Час для життя не вибирають, як і Батьківщину. На долю Івана Григоровича випав саме непевний час розвитку, становлення та занепаду колишньої радянської системи. Але він його використав сповна для розвитку не ідеологічних надбань комунізму, а для вдосконалення цивілізаційних завоювань епохи. Як колись Ломоносов, Менделєєв, Мечников. Народився в далекому селі Лемешівка, Яготинського району 12 серпня 1938 року. Після закінчення сільськогосподарської академії у 1960 році розпочав трудову діяльність інженером-технологом лісової промисловості в Архангельській області (Росія). Працював майстром, начальником цеху, головним інженером, директором. У 1965 році повернувся в Україну. Здобувши необхідний виробничий досвід, розпочав наукову діяльність, і вже у 1981 році здобув ступінь кандидата економічних наук, а в 1990 році доктора економічних наук, став професором двох вищих навчальних закладів – Державної академії житлово-комунального господарства та Кременчуцького університету інформаційних технологій, економіки і менеджменту. 

Цікаво, що Іван Григорович один з перших в країні фундаторів і очільників нині відомого Союзу промисловців і підприємців України, адже він у 1992 році став його першим віце-президентом та генеральним директором, котрого згодом змінив на цій посаді майбутній Президент України Леонід Кучма. У 1992 році обраний дійсним членом Української академії наук. Має багатьох учнів – послідовників у науково-економічному і практичному розвитку суспільства в перехідний період, переходу економіки на інноваційно-інвестиційну модель розвитку, на основі ресурсозбереження, запровадження альтернативних видів енергії та удосконалення державної системи управління та регулювання економікою. 

– Вам вдалося досягти гармонії у власному житті? – запитую ювіляра. 

– Гадаю, що так. Адже попри нелегкі часи я працював з користю для людей, України і загальнолюдського прогресу. Очолював підприємства лісової промисловості, займав посади генерального директора виробничого об’єднання «Укрорглістехмонтаж», президента першої в Україні транснаціональної корпорації «Інтеренергоресурс», генерального директора української Асоціації промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку «Україна». Заснував і довгий час очолював центр економічного прогнозування «Експрес-економіка», котрий нині трансформувався в інститут економічного прогнозування і програмування Української академії наук.

Під час роботи першим заступником голови Вишгородського райвиконкому (1973-1980 рр.) активно співпрацював з дирекцією Каскаду Середньодніпровських ГЕС та ГАЕС. А. Мілютін та С. Поташник завжди прислухалися до моїх порад з приводу розвитку науково-технічних надбань. 

– Вас не бентежить, що багато людей з числа жителів нині затоплених сіл вам, м’яко кажучи, не вдячні саме за участь у реалізації проекту розбудови мережі водосховищ на Дніпрі? 

– Я з розумінням ставлюся до подібних звинувачень, але й вимагаю розуміння становища, що складалося тоді. Як економіст, я мав усвідомлювати шкоду від регулярних затоплень столиці України – Києва, зокрема Подолу. Страждали тисячі людей, промислова база, устаткування, сировина тощо. На землях, що нині забрало водосховище при однакових трудових та сировинних витратах отримували в кращому разі лише половину урожаю, що збирали на Черкащині, Полтавщині, Кіровоградщині. Хіба задля покращення загального становища (адже і людей місцевих не образили – переселили на упорядковані місця, всім надали житло або кошти, працевлаштували) не варто було будувати каскад на той час сучасних гідроелектростанцій і захисних споруд?! Може хтось і не знає, але якби не було водосховища, наслідки Чорнобильської катастрофи були б ще катастрофічнішими. Хтось може й осуджує маршала Жукова за невиправдані жертви під час Великої Вітчизняної війни. Подібні речі викликають у мене розуміння і скорботу, як у всіх, але прогрес не можна зупинити, попри бажання, навіть більшості, а перемога, на жаль, не обходиться без пролиття безвинної крові. 

У короткому нарисі я не перерахував значну кількість досягнень та здобутків сьогоднішнього ювіляра. Однак, мені здається, що на основній перемозі варто зупинитися окремо. Після ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Іван Григорович важко захворів. Боротьба з підступною, тяжкою хворобою триває і сьогодні. 

Однак це не завадило Івану Бурдаку і надалі, вже після виходу на заслужений відпочинок, проводити велику громадську і просвітницьку роботу, стати кавалером орденів «За заслуги», «За мужність», ряду інших нагород. Українська православна церква відзначила 

Івана Григоровича орденами Іллі Муромця та Агапіта Печерського. Він – лауреат премії УАН та кавалер двох міжнародних відзнак – Золотих медалей Платона за видатні досягнення у прогресі суспільства, зокрема, в науковій та літературній галузях. Івана Григоровича я застав за написанням третьої книги трилогії про дітей війни «Блуд» і ще, зі здивуванням, дізнався, що він не має власної машини, будинку, лікується у звичайних клініках. 

– У власній машині потреби не було і немає. Квартирою у Вишгороді задоволений. Вона у багатоповерхівці, збудованій за моєї участі, тут живуть ще 48 сімей. Про власний будинок, машину й інші модні зараз побутові блага думати не доводилося. Не було коли, бо будували країну цілими містами. Вишгород тому приклад. Та й зараз не до того, – говорить Іван Григорович, – є інше завдання – поєднати коротке людське життя з вічністю, хоча б теоретично, адже прийнято вважати, що ці поняття паралельні… 

Юрій ГОРОВИЙ, 
член спілки журналістів України
Переглядів: 560 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus