Останній номер газети
Головна » 2014 » Січень » 25 » Несправджені надії
12:08 Несправджені надії | |
 Творча спадщина Тараса Шевченка – геніального українського народного поета, художника, мислителя – увійшла до скарбниці найцінніших надбань світової культури. Його безсмертні твори перекладено мовами народів багатьох країн світу. Більшість шевченкознавців основну увагу приділяють творчості поета, акцентуючи на роках кріпацтва, заслання. Але він, окрім усієї своєї геніальності, був ще й хлопцем, і реальним чоловіком. Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Однак лиха недоля переслідувала його все життя, не даючи йому щастя жити у шлюбі, у любові з дружиною, про яку мріяв. Хто надихав Шевченка на ту творчість його? Яка Беатріче водила рукою поета? У біографії Шевченка про любов, цю значну сторону людського існування, а тим більше поетичного існування, майже замовчується. У тому, кого і як любив творець – один із ключів до його творчої спадщини, до розуміння головних його сюжетів, до розгадки його соціальних, політичних, життєвих ідеалів. І особливо це вірно у відношенні до Тараса Шевченка, що палко кохав у житті і кохав не «пристрастю», не ради «нервового піднесення», а кохав, шукаючи в любові той великий зв`язок із суспільством, поєднання з людськістю, розв’язки самотності, особистої і громадської, які роблять любов наймогутнішим, найповнішим виразом внутрішнього єства людини. Не служниці, не наймички, а княжна, дочка колишнього віце-короля Саксонії, вельможі князя Миколи Рєпніна, Варвара, правнучка гетьмана українського, готова була на все для Шевченка, безмірно його кохаючи. Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не взявши до уваги того, що талановиту людину не можна втримати у певних рамках, які інколи бувають гіршими за кайдани. Коли Тарасові було 29 років, у його життя увійшла гарна і дуже молода, але одружена і мати двох дітей – Ганна Закревська. Шевченко і Ганна зустрілися, так би мовити, серед шумного балу. Це був пишний бал, повний радісного гомону й молодої романтики кохання. Шевченко «довго сидів біля неї і все просив на пам’ятку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена її сукня. Молода жінка жартувала і, жартуючи, відмовляла. Тарас Григорович одначе умудрився і відірвав одну». Часто згадував Шевченко про цей банкет. Але раювання святого диво-кохання мусило припинитися. Ганна у листі до Тараса пише: «...я розраховую на твердість Вашого характеру і думаю, що Ви виконаєте моє прохання не для мене...». Це прохання було, очевидно, небезпідставне – Ганна зазнавала осуду від чоловіка і родини. Про Ганну він вже міг тільки мріяти, і перед ним стояв її недосяжний образ. А в серці росла гіркість і гнів, бо Шевченкове Свято чорнобриве, його Спокій – його єдина вже не його, її очі, до того сині, що аж чорними здаються, може бачити лише нелюб; і обійняти лиш старий, грубий і багатий муж. Ганна, дружина одного з найбагатших поміщиків Полтавщини і теж нащадка гетьмана Кирила Розумовського, трохи не зробила того кроку, що значно пізніше вчинила (також Ганна) Анна Кареніна. Але Шевченко знав, що між ним і Ганною лежить соціальна прірва, та знав також, що українська мати занадто любить своїх дітей (а в Закревської тоді їх було двоє), щоб стати предтечею Анни Кареніної. Образ Ганни завжди стоїть перед Шевченком єдиний, бо всі ті інші – це ж лише втілення його власної мрії про неї, про Ганну, яка мала прийти, яка прийшла і яка відібрала спокій назавжди, стала недосяжним ідеалом, з яким згодом порівнював кожну іншу дівчину, яку пізнавав і яка не витримувала порівняння. Тому так легко розходився з кожною іншою, без крихітки жалю і без жодної туги. Бо «колишнє святе диво» і було, власне, єдиним дивом – красою, і всі інші, хоч які сильні його захоплення, блідли в порівнянні з ним. Він пам’ятатиме її довгі-довгі роки до самої смерті. «А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помолившись, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!» Все ж Шевченко мріяв одружитися, але для нього це була мрія про просту дівчину з рідних країв і щоб він, старий, подобався їй. Коли із Петербурга Тарас їхав на рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену, затримався на кілька днів у Москві, де відвідав родину Максимовичів. Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував автограф одного з найкращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати». Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет в одному з листів навіть вислав їй своє перше фото. Ось кілька фраз із листа Тараса до Марії. «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і «не забуваєте моєї просьби». «Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкаве письмо... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас і заховаться». Уже на Україні Шевченко після відвідування Максимовичів пише поему «Марія». І Варвара Рєпніна і Марія Максимович мріяли назватися Тарасовою дружиною. Вони не тільки ронили «одну сльозу», читаючи його натхненні твори, а й пішли б за ним і на Сибір. У червні 1860 року Шевченко знайомиться з наймичкою, колишньою кріпачкою 20-літньою Ликерою Полусмаковою. Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович – вона полонить душу поета, пробуджуючи знову надію знайти милу серцю дружину. Поет, присвячує своїй коханій вірш «Ликері»: «Моя ти люфо! Усміхнись І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені.» Молода, свіжа, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані Ликера зачарувала його. Ця зовнішність приховувала звичайне самолюбство, лінощі, жадобу до подарунків. Але закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання. Нареченій шили посаг, а Шевченко старанно готувався до весілля, до сімейного життя. Навіть сповіщає свого родича Варфоломія, що прийде до нього в гості з жінкою-сиротою і наймичкою. Та не судилося. Розрив трапився через дріб’язкову сварку. Втрачене вже неможливо було повернути, не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству. Тарас, який особливо вмів розважати жінок, після невдачі у сватанні з Ликерою взагалі почав недружелюбно ставитися до них. У душі поетовій поселяються біль і смуток за втраченими ілюзіями, адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович у вірші присвяченому Ликері. Підготував Олексій СЛОБІДСЬКИЙ, «Слово»
| |
| Переглядів: 537 | Додав: komashkov | |