Головна » 2019 » Січень » 31 » Не летять ластівки у Зарубинці
17:56
Не летять ластівки у Зарубинці

Село Зарубинці – одне з найдавніших поселень в Україні, де впродовж віків жили наші пращури, сьогодні стерте з географічної мапи. За часів Київської Русі неподалік урочища стояло літописне місто Заруб, недалеко від якого знаходився Зарубський (Трахтемирівський) монастир. В ХV-ХVII століттях він був шпиталем-притулком для козаків. До утворення водосховища на цьому місці існувало село Зарубинці. Під час Коліївщини через село проходив повстанський отаман Микита Швачка. На території, яка не була затопленою, зберігся цвинтар, тут встановлено пам’ятний хрест, на якому написано: 
Зарубинці – село, Зарубенська долина
В минуле відійшли, розтанули в імлі. 
Могила братська, пращурів могили 
Усе було на цій малій землі. 
І горе у війну, як двічі виселяли, 
Четверте горе з Канева прийшло. 
Все зруйнували, і села не стало, 
Немов його ніколи й не було. 
Тож хрест оцей на згадку про минуле, 
Розбиту школу, знищені сади, 
Щоб наша пам’ять не заснула, 
Щоб ми верталися сюди. 
Уклін вам, пращурів могили! 
Рідні Зарубенці – простіть! 
Забути все немає сили, 
До вас завжди будем летіть.

У першій половині 1970-х жителів села всупереч їх волі назавжди було виселено з власних домівок. Після цього село перестало існувати. Про нього лишається лише пам’ять його останніх мешканців, яку вони усіляко бережуть і намагаються передати своїм дітям. Історія українського села Зарубинці має глибоке коріння. Тут вперше у 1899 році українським археологом Вікентієм Хвойкою було відкрито археологічну культуру, яка стала відома в науці як Зарубинецька.
Першовідкривач Зарубинецької культури В. Хвойка виявив могильник з тілоспаленням поблизу Зарубинців. Від цього могильника дістали пізніше свою назву подібні пам’ятки зазначеної вище території. Крім Зарубинецького могильника, В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров’ї – Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки, Кийлів.
На правому березі Дніпра, на вершині Батуриної, або Зарубиної гори, в кінці XIX століття В. Хвойка дослідив відомий ранньослов’янський могильник (II століття до нашої ери – II століття нашої ери). На рівні надзаплавної тераси поруч із могильником у підніжжі та на вершині гори Малої Гірки в 1961-1962 роках досліджені поселення Зарубинецької культури, виявлено середньодніпровську, багатоваликову, білогрудівську кераміку, матеріали чорноліської культури та поодинокі екземпляри середини І тисячоліття нашої ери. На лівому березі Дніпра, при впадінні ріки Трубіж навпроти Батуриної гори – стародавнє городище. За два кілометри на північний захід від села на мисі високого правого берега Дніпра навпроти пристані «Переяслав-Хмельницький» – слов’янське городище VII-ХІІІ століть нашої ери. Місцеве населення його називає Городками зарубськими, або стародавніми містами Сурми, Труби, Зарубом. Зберігся вал висотою 2-4 метри. В 1959-1960 роках на городищі досліджено житла зарубинецької культури, слов’янські VIII-ІХ століть та давньоруські ХІ-ХIII століть.
Важливе значення для вивчення Зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940-1941 рр. У післявоєнні роки вивченню пам’яток зарубинецької культури значну увагу приділяли археологи України, Росії, Білорусії. У Середньому Придніпров’ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях Канева, поблизу сіл Сахнівка, Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка.
Пам’ятки раннього, а також пізнього етапів Зарубинецької культури поширені на території Середнього та Верхнього Придніпров’я. Північною межею зарубинецької культури є притоки Дніпра – Прип’ять, Сож, Десна, південною – Рось, Тясмин. Зарубинецькі матеріали засвідчені також на середній та верхній течії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров’ї в комплексах пізньоскіфських городищ, що свідчать про проникнення цієї культури на південь.
На території Середнього Придніпров’я відомо більше 90 поселень і понад 20 могильників зарубинецької культури. Дослідники відкривають нові пам’ятки, отже, загальна кількість їх більша зафіксованої археологами.
Поселення в с. Лютежі розташоване на піщаному підвищенні заплави Дніпра, поблизу гирла р. Ірпінь. Досліджувалось у 1962-1964 рр. Тут виявлено залишки 15 горнів, в яких із місцевої болотної руди видобувалося залізо, понад 400 неглибоких ям діаметром 1-2 м, що служили для випалу деревного вугілля, необхідного у залізоробному процесі, і три наземних житла. В ямах і культурному шарі знайдено залізний шлак, уламки посуду, кістки домашніх тварин, нечисленні металеві вироби. Посуд представлений лощеними мисками, горщиками та кухлями з невеликими ручками, кухонними горшками та конічними кришками з центральною ручкою. Із знарядь праці знайдено залізні шила, уламки серпів, проколки, зубила, глиняні прясла, точильні камені. Трапилася очкова фібула першої половини II ст. н.е.
У Київському історичному музеї зберігається 11 чорнолощених мисок, горщиків та кухлів, 11 бронзових фібул, 8 шпильок, 4 браслети. Цікавою особливістю розміщення зарубинецьких поселень, яка відбиває соціальний устрій зарубинецького суспільства, є розташування поселень гніздами. Одне з таких гнізд (на Середньому Подніпров’ї) виявлене на території сучасного Києва, друге — поблизу Канева. В межах Києва відомі зарубинецькі поселення на горах Юрковиці, Киселівці, на Печерську, Лук’янівці, в районі Львівської площі, на берегах Либеді та в гирлі цієї річки — в районі колишнього с. Корчуватого, на Оболоні, в гирлі річки Віти та ін.
Розквіт культури припадає на ІІ-І ст. до нашої ери. Саме в цей період набувають поширення характерні для зарубинецької культури форми лощеного посуду, місцеві фібули середньолатенської конструкції, масові поселення типу городищ. Налагоджуються торгові зв’язки з грецькими античними містами Північного Причорномор’я, насамперед з Ольвією. Зарубинецькі племена закріплюються на Середньому Подніпров’ї, а також Верхньому Подніпров’ї та Прип’яті, поступово просуваючись далі на північний схід — по Десні і Сожу, на південь і захід.
Заключний етап розвитку зарубинецької культури охоплює І ст. н.е. Йому властиві нові риси: основним місцем проживання стають низові поселення, виникають і набувають поширення нові форми посуду — гострореберні лощені горшки й миски, місце середньолатенських фібул займають фібули пізньолатенської конструкції. Зменшується, а потім і зникає античний імпорт. Ці зміни, ймовірно, пов’язані із просуванням на південь населення більш північних районів, що привело до появи пам’яток так званого київського типу, синхронних черняхівській культурі. Що ж до територій Верхнього Дніпра та Десни, то пам’ятки пізньозарубинецького типу існують там ще довго.
Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувалися на мисах річок, у ярах або на понадзаплавних терасах. Їхня площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі були притаманні заглиблені в землю житла, що мали площу 18-20 кв.м. При спорудженні використовували техніку дерев’яно-каркасного будівництва. Двосхилі дахи покривали соломою, очеретом або жердинами. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.
Населення Зарубинецької культури вело осілий спосіб життя. У вжитку в них було залізо, яке вони самі ж і видобували. Серед знарядь праці, виготовлених із цього матеріалу, були знайдені серпи і коси, шо свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Окрім того, вони вирощували й розводили корів, свиней, коней, дрібну рогату худобу.
Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників, на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10-20%. Вінця груболіпних горщиків та корчаг нерідко прикрашені пальчастими вдавленнями чи насічками. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану (хроповату) поверхню корпусу. 
Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому додатково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце – пласке або ж із кільцевим піддоном. Їм дещо поступаються кухлі – невеликі горщики з петельчастою ручкою.
Ювелірні вироби виготовляли з бронзи. Із льону та коноплі автохтони* Зарубинецької культури виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького верстака.
Для Зарубинецької культури були характерні грунтові безкурганні поховання. Могильники представлені «полями поховань» без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топографічних умовах. Найбільшими з досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі зарубинецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами могили. Рештки кремації зсипалися в невеликі ями прямокутних чи овальних форм або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.
Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду. Наприклад, у Верхньому Подніпров’ї відомі лише ямні (безурнові) трупоспалення, часто із залишками поховального вогнища. У Середньому Подніпров’ї та на Поліссі, окрім ямних, трапляються урнові поховання (близько 10%). Останки небіжчиків тут, як правило, чисті, без вугілля та попелу. 
Вікентій Хвойка та ряд інших дослідників вважали представників Зарубинецької культури населенням слов’янським, місцевим за своїм походженням. На думку Хвойки, вони становили собою проміжну ланку між пам’ятками скіфської доби та черняхівської культури. Проте західноєвропейські вчені вважали зарубинецькі пам’ятки приналежними до германських племен. Французький вчений Дешеле вважав Зарубинці кельтською пам’яткою. Сьогодні більшість вчених поділяє точку зору Вікентія Хвойки про приналежність Зарубинецької культури до місцевих давньослов’янських племен. Вважається, що Зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу правобережної лісостепової смуги України та елементи прип’ятсько-поліської і латенської культур. Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен. Їх пов’язують зі слов’янами, германцями, бантами. Проте дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких пам’яток із київською культурою ІІІ-V ст. н.е. та культурами ранньосередньовічних слов’ян V-VІІ ст. – пеньківською і колочинською – дають підстави вважати Зарубинецьку культуру ранньослов’янською.
Радянською державою реалізувалися величні за своїми інженерними масштабами та задумами проекти. Одним із них було будівництво руко­творних морів – водосховищ Дніпровського каскаду. У Переяслав-Хмельницькому районі внаслідок утворення Канівського водосховища (середина 1970-х рр.) було знищено більше десяти сіл, їх мешканці переселилися з обжитих місць та назавжди втратили свою малу батьківщину. Одним з таких сіл, на високому правому березі Дніпра, були Зарубинці.
Доля Зарубинців символічно й промовисто демонструє варварське ставлення влади до України, її культури, історії, природи, людей тощо. Інтуїтивне розуміння сакрального значення своєї малої батьківщини, шанобливе ставлення до власного історичного коріння, а також прагнення врятувати та донести до нащадків пам’ять про свій рід надихнули місцеву жительку, бібліотекаря за фахом Софію Сорокову (Коробку) написати фундаментальну книгу «Не летять ластівки у Зарубинці». Зібрати подібний масив джерел з історії рідного краю, опрацювати його та подати у вигляді книги, зорієнтованої на нащадків – це справжній громадянський вчинок, великий труд та виключна моральна відповідальність перед пам’яттю предків. У книзі зібрано цінні історичні відомості: документи, спогади, етнографічний та фольклорний матеріал, статистичні дані, фотографії. Книжка – справжній літопис, на сторінках якого закарбовано історію зарубинського роду.
Доля цієї древньої землі – наче доля усієї України. Вона позначена величчю князівських та козацьких часів, а також трагічною палітрою подій нової доби. Село, що вижило під час голодомору та відродилося після Другої світової війни, коли, перебуваючи в епіцентрі битви за Букринський плацдарм, було майже вщент зруйноване, припинило своє існування вже у мирний час.
Трагедія Зарубенців ще й у тому, що це літописне село до цієї пори залишилося... незатопленим. Чи це був прорахунок інженерів, які визначали на місцевості рівень затоплення, чи тодішня влада свідомо вирішила під шумок поховати велетенський пласт української історії – тепер уже ніхто не розкаже. Отак і стоїть колишнє квітуче село понівеченим, сплюндрованим бульдозерами, зарослим травою, деревами, чагарником, чекаючи, поки рідну землю провідають автохтони, які бережливо зберігають тисячолітню пам’ять предків...

Підготував Лаврентій КРАВЕЦЬ
Фото з особистого архіву Ольги Дяченко

* Давньогрецьке значення цього поняття означало «люди, які живуть тут від початку роду людського».

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 340 | Додав: slovo
comments powered by Disqus