Останній номер газети
Головна » 2013 » Серпень » 3 » Музика – невід’ємна частина життя
11:02 Музика – невід’ємна частина життя | |
 Фронтмен групи «D’Black» Володимир Аветисян отримав у дар від видатного англійського музиканта Еріка Клептона гітару з автографом, а також офіційний триб’ют. З успіхом пройшло турне Іспанією, Великобританією, Китаєм. Минулої п’ятниці на співочому полі у Вишгороді почути блюзову феєрію мали змогу жителі та гості міста. Напередодні концерту зі співаком, гітаристом, бізнесменом та меценатом Володимиром Аветисяном поспілкувався кореспондент «Слова»: – Раді вітати Вас на древній Вишгородської землі. Яке загальне враження? – Я не вперше в Україні. І був не тільки в Києві. У Донецьку, наприклад. Знаєте, я не відчуваю, що я приїхав за кордон. Багато хто розмовляє російською, та й українська досить близька і зрозуміла. Люди такі ж привітні. Навіть при перетині кордону митники усміхнені та доброзичливі. Навіть якось не звично бачити – зазвичай форма і статус зобов’язує бути суворим, а самі з усмішками, з жартами. Якби не потрібно було показувати паспорт, то переїзд з однієї держави в іншу і не помітив би. – Ви бізнесмен, топ-менеджер, працювали в будівництві, енергетиці, машинобудуванні. У Самарі реалізуєте проект з будівництва спортивного комплексу. І раптом – шоу-бізнес, фронтмен групи «D’Black». Як це все поєднується в одній людині? – Поєднується легко. Ви людина делікатна, не поставили питання, яке мені часто задають: «Що це? Хобі таке у вас?». Я завжди кажу: «Ви приходьте на шоу, подивитесь, а потім самі вирішите – хобі чи ні». Я вважаю, що в бізнесі найцікавіший проект, який можна було собі уявити – реформування російської енергетичної системи – я завершив. Подібного проекту, складного за масштабністю, глобальністю, та ефективністю, важко ще десь знайти. А оскільки за натурою я максималіст, знайшов себе в музиці. Все інше, в тому числі й участь у житті рідного мені міста Самара – в основному на громадських засадах. Я займаю кілька суспільних посад, які зобов’язують мене вести певну діяльність, не більше того. – Самарська група «D’Black» – єдиний офіційний російський триб’ют Еріка Клептона. Чому саме Клептон? – Насправді на це питання немає відповіді. Якщо ви запитаєте у Клептона: «чому Клептон?», він вам теж не відповість. В нашому шоу пісні багатьох композиторів, але Клептон – це світова спадщина блюз-року і, що найцікавіше, – він привніс в культуру блюзу британську традицію. Так званий брит-блюз. – Свого часу ви закінчували музичну школу, була у вас в житті така дилема – музика або промисловість. Що вплинуло на кінцевий вибір? – Питання в точку. Коли я вже навчався на четвертому курсі Куйбишевського будівельного інституту, ми створили студентську музичну групу, виконали перший у місті концерт пісень «Бітлз». Бітлів переспівували, як чули з вінілових платівок. Крім того, нам не дозволяли включати в програму світлові ефекти. Ми самі зробили дабл-трек, тобто доріжку голосів, наклали на це свої голоси і таким чином створювали ефект платівки. Якось приїхала в Самару одна з дуже відомих, у той час, радянських груп зі своїм концертом. Наш виступ був напередодні їхнього. Було дуже багато народу і абсолютно випадково відомі музиканти потрапили на наш концерт. Після виступу до нас підійшов їх керівник та запропонував мені і бас-гітаристу відправитися з ними в тур Радянським Союзом. Але це вже був передвипускний курс інституту і ми сказали, що якби на рік раніше була така пропозиція, може й ризикнули, але не зараз. Таким чином і був зроблений вибір на користь навчання і промисловості. Можливо, якби я тоді погодився – зараз не грав би у «D’Black». – Які творчі плани у групи? – Це доволі складне питання. У кожного напрямку в музиці є свої шанувальники. Сьогодні величезний простір шоу-бізнесу поглинула поп-музика. Але це не моє. Вирішуючи глобальні питання, немає бажання займатися дріб’язком. Композитори, які нам пропонували свої твори, та й ми самі, не створили чогось, що можна поставити в один рівень з Клептоном, Муром, іншими видатними музикантами. Тому ми робимо офіційний триб’ют. Але якщо буде гідна, так би мовити, вітчизняна пропозиція, ми повернемося до цього питання. – Тобто, в принципі, третьорозрядна музика вас не цікавить. Якщо будувати то... – …То будувати. Це, як у Булгакова, коли доктор Воланд сказав, що осетрина не може бути другої свіжості. Вона або свіжа, або ні. Тому, незважаючи ні на що, ми шукаємо свій шлях і хочемо здобути свого слухача, спираючись на той матеріал, який у нас є. Сьогодні, я вважаю, у нас унікальний склад – 11 чоловік на сцені. До того ж талановитих, віртуозних музикантів. Ми можемо грати будь-яку музику. У нас два клавішники, три гітаристи, мідна група включає саксофон, трубу, тромбон. Наш саксофоніст грає на всіх духових інструментах. Тобто, створюємо родзинку, яка дійсно буде цікава. Зараз наша група інтернаціональна. Не тому, що там грає двоє вірмен, татарин і росіяни, а тому, що з нами на шоу – фантастичний французький саксофоніст, в третій частині нашого концерту на сцену вийдуть дві француженки і одна американка. Якщо говорити про Моніку Грін, яка з нами вже виступала в турі по Росії, їй не потрібно було навчатись блюзу, вона народилася з цим почуттям, тому що воно всередині неї.  – Багато хто з рок-виконавців, наприклад Андрій Макаревич з «Оркестром креольського танго» або «Папоротником», пробують себе в інших жанрах, експериментують, співаючи, скажімо, шансон найвищого рівня. Не думали проводити експерименти подібного роду? – Ми маємо залишатися вір ними собі, хоча я дуже близько товаришую з тим же Женею Моргулісом і дуже люблю його творчість. Якщо говорити загалом, це дуже складна історія – радянський, будемо називати, рок. Ви ж знаєте, що були і є всесвітньо визнані композитори класичної музики, у нас чудові виконавці у всіх категоріях оперного мистецтва. Починаючи від басів і закінчуючи тенорами. Виконавцям класики аплодує весь світ. Але у нас немає і не було жодного значущого і прийнятого рештою світу, так би мовити фатального, рок-ансамблю або виконавця. – Не тільки року, взагалі популярної музики... – Саме так. І є, напевно, об’єктивні причини і досить багато суб’єктивних. Що правда, досить складно прославитись у Британії, якщо співаєш російською мовою. Пам’ятаєте про «залізну завісу»? Ми рок-н-ролл отримували «з-за бугра». Наші виконавці там нікому не були цікаві. Якщо ви за кордоном, не важливо де – в Нью-Йорку, Лондоні, де інде, будете співати російською, до вас прийдуть лише вихідці з СНД. Цікава річ трапилася в Китаї. Коли ми приїхали туди з концертом – отримали два результати. По-перше, наш директор знайшов там собі дружину, а друге – радник з культури в російському посольстві порадив: «Ви в Пекіні так здорово виступили, все здорово було, публіка вас добре приймала. Але було 50 відсотків росіян, 50 китайців. Не чекайте емоцій, коли ви поїдете вже в тур по Китаю. Вони інтроверти, завжди в собі. Навіть якщо їм подобається, вони ніколи в житті цього не покажуть». Але після наступного концерту ми зрозуміли – або він пожартував над нами, або чогось не знає. Ми ще жодного акорду не зіграли, а публіка вже кричала і на цьому рівні проходили всі концерти. – А публіка молода була? – В основному це молодь. І звичайно ж вони, китайці, дуже дисциплінований народ. При цьому висловлюють свої емоції так, як, мабуть, тільки іспанці, справді гаряче. Але це з власного досвіду гастрольних турів. Коли це все на одній хвилі – відчуваеш задоволення від зробленого. Тому у своїй творчості ми не поспішаємо. Як вирішили йти своєю дорогою, нехай дещо емпіричним шляхом, але робити якісь незворотні кроки в бік шоубізнесу ми встигнемо завжди. – Ви маєте велику колекцію гітар… – Це правда, є така «хвороба». Пристрасть до колекціонування у мене з дитинства. Малим я колекціонував марки, монети та значки. Зараз моя колекція поєднує в собі найкраще, що основні виробники гітар на сьогоднішній день змайстрували, починаючи з 1954 року. Частина інструментів колись належала і використовувалася найвідомішими гітаристами світу. Можна зробити дуже цікаву і пізнавальну виставку для тих, хто захоплюється гітарною музикою. Тому, що є просто рідкісні інструменти, які існують в одному екземплярі, а є ті, що дійсно пов’язані з видатними особистостями. Наприклад, басгітара з тонкими струнами. Пол Маккартні свого часу записував альбом в Америці та запросив одного з бас-гітаристів до роботи в студії. Коли вони закінчили, музикант попросив Пола розписатися на гітарі. Той взяв маркер, став розписуватися, ну і, як часто буває на лакованих поверхнях, маркер зникав. Він розписується, а текст зникає. Після декількох спроб Пол каже: «Вибач, я не можу». Тут підходить його дружина Лінда, дає викрутку і каже: «А ти надряпай». Пол відповів: «Ви що, я не буду псувати інструмент, не можу». Лінда сказала: «Дряпай!» і він надряпав свій підпис. Ця гітара є в моїй колекції. Історій дуже багато, вони дійсно унікальні та цікаві. – Музика – це як порив душі або щось тимчасове, щоб чимось зайнятися поки ... – Повірте, мені є чим зайнятися. Коли я працював заступником голови правління РАТ «ЄЕС», у мене часу вистачало на все. Хоча, якби Ви мені зателефонували і спитали, чи можу я Вас прийняти, я сказав би, що найближчим часом, у графіку, днів через десять. Ось зараз у мене немає такого режиму роботи. А часу ні на що не вистачає. Хочете вірте, хочете ні. Музика не просто раптом прийшла до мене сьогодні. Я нею захоплювався завжди. З 15 років я грав у групі. Я дуже люблю і добре знаю класичну музику. Дружу з багатьма великим сучасниками – співаками, диригентами, їжджу й закордон на вистави, концерти, і дуже приємно бачити вихідців з СНД, які скрізь – номер один у світі. Тому музика для мене це – невід’ємна частина життя.
Розмову вів Володимир ПОТАПОВ, «Слово» | |
| Переглядів: 699 | Додав: komashkov | |