Головна » 2013 » Січень » 19 » Музичний октет родини Олійників
12:15
Музичний октет родини Олійників
Жити наповну, встигали усюди, одночасно охоплювати багато справ, працювати з любов’ю і при цьому щиро посміхатися – саме так можна охарактеризувати життя мешканки села Гута Межигірська Валентини Олійник. Уявіть тендітну жінку, яка вдома – любляча дружина, дбайлива матуся шістьох дітей і вправна господиня, а на роботі – ідейний натхненник та керівник кількох творчих ансамблів, ентузіаст й організатор культурного життя для односельчан. Особливо вражає те, що вистачає часу й для себе: на зустріч Валентина Станіславівна приїхала прямо зі столичного книжного ринку «Петрівка», де придбала кілька цікавих новинок.

– У нас вдома, і на батьківщині зібрані великі бібліотеки, – розпочинає розмову пані Валентина. – Сьогодні докупила кілька книг авторів, яких читаю із задоволенням. Це не художня література, а психологія. Написана для пересічного читача доступною мовою. Черпаю звідси дуже корисні речі, що потім стають в нагоді, допомагають у спілкуванні дійти взаєморозуміння, знайти підхід до іншої людини. Крім книг колекціонуємо духові музичні інструменти. Це моє хобі. Вже зібрана чимала колекція. 

– Ви сказали на Вашій батьківщині?.. 

– Так. Родом ми із Хмельниччини. У 2007 році Лютізький сільський голова Тамара Савенок запросила нашу родину виступити на місцевому святі. Нам дуже сподобався Лютіж – мальовничий і гарний, люди творчі та дружні. І того ж року ми переїхали до Гути Межигірської. На першому етапі нам дуже допомогали влаштуватися Тамара Григорівна і нові сусіди-односельці. 

– Розкажіть про свою незвичайну родину. Крім того, що Ви – «Мати-героїня», так ще й усі шестеро дітей музиканти... 

– 1 жовтня 2012 року мені присвоїли це почесне звання. Щодо музикантів – все сталося само собою. Ми з чоловіком Михайлом не ставили за мету надати всім дітям музичне виховання. Це вибір дітей. У чоловіка є музична освіта, грає на баяні, у мене – театральна. Я організатор свят і обрядів. Співати й грати на музичних інструментах навчилася сама. А діти просто росли та вбирали в себе музичну атмосферу. 

На початку дев’яностих самі розумієте, як жилося. Ми з чоловіком, крім основної роботи, підробляли, співаючи на святах і весіллях. І навіть був такий період, коли ми зі старшими дітьми Іванкою та Михайлом виступали таким собі квартетом. Люди спеціально приходили саме «на нас». Потім молодші діти копіювали старших, виявляючи бажання навчатися музиці. Усі починали із сопілок – це найелементарніше. 

Але мати лише талант – замало. Необхідно працювати та любити свою справу. Ось тоді ти досягнеш успіху в своїй роботі. Зараз моїй старшій дочці Іванці 25 років. Вона закінчила Київське вище музичне училище ім. Р. Глієра, грає на саксофоні, працює у філармонії та відомому ансамблі «Фрідом Джаз». Двадцятитрирічний Михайло – джазовий піаніст, створив власний гурт «Гарячі шкварки», активно займається аранжуванням та співпрацею з іншими музикантами. Дев’ятнадцятирічний Тарас – грає на фаготі, а сімнадцятирічна Анастасія обрала своїм головним інструментом віолончель. Усі троє – студенти того ж училища. Молодші дев’ятирічні Остап і Олеся навчаються у Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. М. Лисенка, опановуючи саксофон і трубу. 

До речі, я заснувала сімейний ансамбль «Воскресіння». Однак, на жаль, збираємося усі разом нечасто, здебільшого на свята. Тому наш склад і кількість періодично змінюється. Це не проблема, адже діти володіють грою на кількох інструментах. Хлопці співають непогано, мабуть, від батька взяли – свого часу він співав у церковному хорі Володимирського собору в Києві. Таким чином я їх залучаю до концертів, сольних чи гуртових виступів на наші місцеві свята. 

Хочу сказати, що наша сім’я стала такою тому, що ми ніколи не ставили на перше місце матеріальні цінності. Мета була одна – діти. Ми не поїхали заробляти гроші за кордон, хоча була можливість. Ми не втратили зв’язок з дітьми – це головне. 

– Крім всього, Ви встигаєте активно працювати над організацією культурного життя Гути Межигірської… 

– У цьому полягають мої робочі обов’язки, як художнього керівника місцевого клубу. Почнемо з фольклорного ансамблю «Бабине літо», який у січні наступного року відзначатиме п’ять років зі свого заснування і першого виступу. В ансамблі співає 17 учасників, віком від 38 до 72 років. Хоча за назвою можна здогадатися про вікову категорію, це люди старшого віку. Виступаючи на сцені, вони ніби переживають другу молодість, сповнюються новими силами. Це помітно за блиском в очах та енергетикою, що вони випромінюють. Ми репетируємо двічі на тиждень. У репертуарі козацькі та народні пісні, уривки з класичного театрального репертуару, наприклад, «За двома зайцями». Виступаємо часто, запрошують з усього Вишгородського району. Гастролюють всі з задоволенням, хоча кожен має господарство та домашні клопоти. Але все це відходить на другий план, коли мова йде про «Бабине літо». На початку «кар’єри» ансамблю було важкувато – не мали ані костюмів, ані репертуару. За майже п’ять років ситуація змінилася. За допомогою сільської ради у нас з’явилися чудові концертні костюми: блузи замовили в Івано-Франківську, а дизайн капелюшків у вигляді соняшників придумала одна з учасниць ансамблю Тетяна Васильєва. 

Задіяні у нас і діти. Малеча займається в ансамблі «Зернятко». Його склад періодично змінюється – під час шкільних канікул чи свят дітей звозять до бабусь-дідусів і дитячий колектив готується до своїх виступів. Часто буває, що бабуся зайнята у «Бабиному літі», а онука – у «Зернятці». Ті, хто дорослішає, переходять до театрального гурту «Будьмо», створеного нещодавно. У ньому підлітки зайняті постановками казок, вертепів, пізнають нове, їм цікаво. Це нагода для дитини відкрити чи розвинути свої таланти. А віднедавна організували у селі ще й церковний хор. Хоч поки самої церкви ще не побудували, хор є! Сподіваюся, поки вивчимо пісні, вже й храм буде. 

– За яку б справу Ви не взялися – усе у вас виходить. Крім того Ви дуже енергійна людина! Відкрийте секрет своєї успішності «на всіх фронтах». 

– Я оптиміст. Вірю в краще та постійно шукаю шляхи творчого розвитку. З таким життєвим кредо, як бачите, не пропадеш. Звичайно, бувають і труднощі. Але їх треба долати. Зараз шукаємо спонсорів – дітям потрібні власні музичні інструменти. Якісна віолончель коштує близько трьох тисяч умовних одиниць. Приблизно така ж ціна фаготу, що теж потрібен. На наші з чоловіком зарплати ми інструменти, на превеликий жаль, не купимо. Тому дуже сподіваюсь на допомогу небайдужих людей. І вірю, що діти матимуть власні музичні інструменти. 

Ольга ПЕТРЮК, «Слово» 
Фото з архіву Валентини Олійник
Переглядів: 535 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus