Останній номер газети
Головна » 2014 Лютий 21 » Молодість, опалена війною
13:11 Молодість, опалена війною | |
 25 років тому колони бронетранспортерів, автомашин, танків почали свій останній маршрут по каменистим шляхам Афганістану. Радянські солдати вдихали останній ковток афганського повітря, змішаного з гірким пилом та запахом бензину… За ці роки багато чого змінялося: абревіатура СРСР назавжди зникла з карти світу, Кабул зруйновано американцями… Але живуть люди, для кого слова Джелалабад, Кундуз, Кандагар – не пустий звук. Ще живі батьки, які не дочекались синів, а разом з ними й онуків. Живі вдови та сироти тих, кого ховали в цинкових трунах. Історикам ще належить осмислити досвід Афганістану, жорстокий та неоднозначний. Як і належить зрозуміти радянських солдатів, які чесно виконали свій військовий та інтернаціональний обов’язок, їх біль та страждання… Пекло Афгану пройшло понад 600 тисяч радянських військовослужбовців. Так звані незворотні людські втрати склали за «афганську війну» 14 453 особи. Україні афганська війна коштувала 3360 життів молодих здорових хлопців. Ще 3560 українців повернулись додому каліками. Свою високу ціну заплатила і Київщина: 132 загиблих, 300 інвалідів. А скільки тисяч зламаних доль – хто їх рахував? Двоє воїнів, які призивались з Вишгородського району, повернулись до рідних домівок у цинку. Це лейтенант Олександр Сінчук, 1963 року народження з Вишгорода. Олександр командував підрозділом бійців спецпризначення якому було доручено слідкувати за пересуванням душманського каравану з американською зброєю. У районі кишлаку Маногай розвідники потрапили в оточення моджахедів. У ході бою Олександра було поранено в ногу. Оскільки самостійно рухатись він не міг, то віддав розпорядження солдатам відступати за валуни, а сам залишився прикривати відступаючих. Коли на вертольотах прибула підмога, Саша ще був живий, але стікав кров’ю. 24 лютого 1986 року від отриманих у бою ран лейтенант Олександр Сінчук помер у шпиталі. Указом Президії Верховної ради СРСР за мужність, відвагу та героїзм, проявлений в бою з ворогом, лейтенанта Сінчука посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Загинув і молодший сержант із села Раківка Вишгородського району Анатолій Чайка, 1962 року народження. Він проходив службу у Кандагарі механіком-водієм БМП у взводі супроводження. У травні 1984 року його взвод отримав наказ наздогнати загін душманів. У районі кишлаку Рамазан колона бронемашин вступила в бій. Уже після успішного бою із-за скелі пролунав несподіваний постріл з гранатомету. Екіпаж Чайки загинув. За успішне виконання службових обов’язків, мужність, відвагу та героїзм, проявлені в бою з ворогом, молодшого сержанта Анатолія Чайку посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Нещодавно у Національному музеї-заповіднику «Битва за Київ в 1943 році» відкрито виставку, присвячену 25-й річниці виводу радянських військ з Афганістану. У вітринах виставлено особисті речі, фото, нагороди та листи тих, хто з честю виконав свій військовий обов’язок в Афганістані. У двох вітринах експонуються фотографії молодих, красивих хлопців, які вже ніколи не посивіють. Це ті, хто призивався з Київської області і загинув у горах Афганістану. Кажуть, смерть завжди обирає кращих. Може й так. Там, в Афганістані, полягли справді кращі з того покоління, яке ми звикли називати мирним. У холі музею ми розмістили оригінальні фотографії з Афганістану, які нам надали в Українській спілці ветеранів Афганістану. Десять чорно-білих фотографій часів афганської війни нікого не залишать байдужими. Поряд виставили картини художників студії військових художників ім. Грекова, на яких показано фрагменти бою та подвигу воїнів-інтернаціоналістів. У Кабулі служили і жінки. Документи, нагороди та фотографії однієї – нашої односельчанки Людмили Федорівни Батюти експонуються на виставці. Вона працювала старшою операційною сестрою у військовому шпиталі. А поряд з речами та нагородами лежать листи. Один з них – лист з військової частини Ніні Федорівні, матері іншого героя, Олександра Белана з Броварів. Молодший сержант Белан у липні 1980 року в складі розвідвзводу прочісував гірську дорогу у районі кишлаку Шамоуддин. Було помічено засідку «духів». Командир розвідників прийняв рішення вступити в бій. Щоб відволікти увагу моджахедів від основних сил підрозділу, декілька розвідників під командуванням молодшого сержанта Белана прийняли вогонь на себе. Під шквальним вогнем «духів» хлопці були приречені на загибель, але дали змогу закріпитися на висоті своїм бойовим побратимам. За проявлені мужність і героїзм при виконанні бойового завдання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 січня 1981 року молодшого сержанта Белана посмертно було нагороджено орденом Червоної Зірки. Ось що пишуть матері героя солдати його частини: «Вы должны гордиться своим сыном. Он погиб за будущее без войн, пожаров и горя матерей. Благодаря его самоотверженным действиям многие матери смогут встретить со службы своих сыновей. Для многих матерей со всех уголков нашей страны он стал сыном. О нем с благодарностью будут помнить, и в его память будут ложиться цветы к пам’ятникам 23 февраля и 9 мая». Іще лист. Почерк майже дитячий. Звісно, хлопцю, що писав його не було й 20 років. Він написав матері вірші: «…Ты проводила, мать, единственного сына на службу в пограничные войска. Быть может этого ты не хотела. Но это долг, пойми сама. Священный долг всех сыновей, чьи матери тихонько ночью плачут, желая возвращенья сыновьям. Но такова их доля. Не все они придут домой, одни умрут на поле боя, другие – на граничной полосе…» Це вірші Сергія Басова, росіянина, що переїхав з батьками на проживання до Броварського району. Першим місцем його служби став кордон в Узбекистані, а потім його перевели до групи прикордонників, що дислокувались у місті Ташкурган. Звідти й прийшла матері сумна звістка, а згодом і листи від командування та побратимів з військової частини. 23 вересня 1983 року взвод прикордонників переслідував банду душманів. У гірський ущелині взвод попав у засідку. Сергій особисто знешкодив з гранатомету декілька точок «духів». Але й сам був тяжко поранений. По закінченні бою товариші доставили Сергія до шпиталю. Але він вже втратив багато крові. 27 вересня 1983 року Сергій помер. За мужність, стійкість та відвагу в бою, рядового Сергія Басова посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.. Лише декілька доль, лише крапля в морі сліз та болю… Пройшло багато часу, 25 років, та афганська війна, як і Велика Вітчизняна, і сьогодні тримає нас під прицілом. Хлопці, як і їх діди, не раз дивились в очі смерті, втрачали друзів, пройшли перевірку на міцність, але не зрадили, чесно виконували накази й були вірні військовій присязі. Запрошуємо всіх бажаючих ознайомитись з виставкою «Молодість, опалена війною», присвяченою 25-й річниці виведення військ з Афганістану, яка експонуватиметься у музеї до 1 березня. Ольга СУБАЧ, завідувач відділом експозиції Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році»
| |
| Переглядів: 577 | Додав: komashkov | |