Останній номер газети
Головна » 2013 Грудень 1 » Козацький розгром на Ірпені
12:47 Козацький розгром на Ірпені | |
 Немає в історії України такої дати, яка б не була тісно пов’язана з Вишгородщиною. У кожному столітті цей поліський край перебував в епіцентрі подій. Не є винятком і часи Хмельниччини. Звісно, на території району не було грандіозних битв зі шляхтою на кшталт, як під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Тут розгорталися менші за масштабом, але надзвичайно драматичні воєнні дії. Року Божого 1651, а це третій рік війни з Польщею, Богдан Хмельницький громив ясновельможне панство аж на Тернопіллі. Стривожений невдачами польський король Ян-Казимір зажадав від шляхти Великого Литовського князівства активніше протистояти поширенню повстання в козацькій Україні. Литовсько-білоруському війську ставилося завдання нанести удар з Білорусі на Київ. Український північний фронт тримався на корпусах полковників Максима Небаби, Антона Ждановича та Филона Гаркуші. Три корпуси – це серйозна сила, але полковники діяли порізно, тому їх поодинці перемелював литовський князь Януш Радзивілл. Що заважало їм об’єднатися? Амбіції. Тямущі, хоробрі командувачі, але кожен бачив себе Олександром Македонським. По-друге, ніхто не хотів ділитися здобиччю. Як не наказував Хмельницький не грабувати – все залишалося по-старому. Між Ждановичем і Гаркушею навіть виникла сварка за 8000 голів худоби з панських маєтків. Козацькі обози ломилися від трофеїв. Здобич дуже впливала на маневреність, чим і користувався противник. Першим загинув у безнадійному бою полковник Максим Небаба під Лоєвим (нині Гомельської області). Як писали поляки, на вбитому полковнику був жупан атласний, коштовний панцир, поверху лосина шкіра із золотими ґудзиками і шнурком, шабля в коштовній оправі, перстень на пальці, хрест золотий і 7000 злотих у золотих монетах. Коштовності були у кожного козака – це факт. Будемо відвертими – мародерство і грабежі згубили не одне військо. Ну нехай у XVII сторіччі це була звичайна практика, але ж у XX сторіччі це знову повторювалося. У квітні 1919 року повстанці з Нових і Старих Петрівців, Лютіжа, Демидова, Вишгорода та інших сіл не взяли більшовицький Київ лише тому, що зайнялися грабежами на Куренівці та Подолі. Доки вони пакували підводи з добром, комісари отямилися, підтягнули підмогу і погнали з Києва затоварену братію. За буржуйське барахло повстанці умилися великою кров’ю. Але повернемося на 300 років назад. На Прип’яті литовці «дали прикурити» і Ждановичу, і Гаркуші. Козаки вирішили відступити за річку Ірпінь урайоні села Демидова. Основна частина війська переправилася по довжелезному мосту на правий лютізький берег і зайняла оборону. Менша частина залишилася на демидівському боці і облаштувала перед мостом плацдарм — викопали шанці (окопи), встановили протикавалерійські перепони. У тактичному плані це була чудова нагода зупинити литовський наступ. І ось чому. У XVII сторіччі річка Ірпінь мала широку заболочену заплаву, порізану протоками і стариками. Від Дніпра аж до Білгородки (нині Києво-Святошинський район) річка була непрохідною для піхоти, кавалерії, а артилерії тим паче. Посилати людей в атаки через болото князь Радзивілл не міг. Не було у нього, як у Ватутіна у 1943 році, штрафних батальйонів. Тому пробиватися через ірпінський рубіж у литовсько-білоруських вояків не було жодного шансу. Через нестачу човнів ворог не мав змоги і висадити десант з Дніпра у тилу козаків і створити лютізький чи новопетрівський плацдарм. За свій тил, загрозу обозам, козаки не переймалися. Практично обійти ірпінську заплаву можна було лише з боку Фастівщини. Але доки б Радзивілл здійснював цей маневр з Демидова до Фастова зі своїми громіздкими обозами, козаки встигли б на новій переправі влаштувати гідну зустріч. Хоч круть, хоч верть, а литовцям з білорусами світило товктися біля Демидова до білих мух. А козаки весь цей час крутили б дулі з-за Ірпеня. Але військова доля-злодійка розпорядилася інакше. По-перше, козаків підвела розвідка. Власне, нею ніхто серйозно не займався. Полковник Гаркуша не мав інформації про чисельність литовського війська. А могли його пластуни ще в районі Іванкова шляхом спостереження визначити, що ворог переслідує їх силами 8000 бійців з десятком гармат. Не було ні засідок розвідників, ні нальотів, ні захоплення полонених. Знехтували козаки й опитуванням місцевих мешканців, повз яких пройшло вороже військо. А варто було знати, що загоном командує здібний воєначальник Вінцент Гонсєвький. Тоді б Гаркуша не наламав дров. 16 липня 1651 року литовці з білорусами увійшли в Димер. Невдовзі невеликий загін добровольців вирушив до Демидова провести розвідку боєм. Угледівши ворога, козаки на плацдармі вискочили з окопів і кинулися навперейми. Мостом з лівого берега поспішали все нові ватаги бійців. Зав’язалася серйозна бійка. І ось у розпал битви на козаків із Димера навалилися основні сили литовців. Після бою хвалькуватий Гонсєвський написав Радзивіллу наступне: «Неприятель, викурений з шанців, мусив тікати: одні мостом побігли до табору, інші на болота. Наші сильно на них ударили: рубали і з мосту скидали, гонивши до половини мосту, що йде майже на півмилі (польська миля близько 7 км), і ті, що втікали на болото, не відсиділися, бо наші жваво кинулися на них, частину вистріляли, а частину випекли вогнем. Остаточну перемогу те тільки стримало, що половину мосту запалили з собою і тим дальшу погоню за собою утруднили. Густо ліг труп: наповнилися ним окопи, болото, міст і сама ріка. Між іншим, поміг великий осавул Воропай. І наших з ласки божої, шкода не було». Але, м’яко кажучи, Вінцент Гонсєвький Радзивіллу збрехав. Бій тривав цілий день, а втрати: один вбитий шляхтич, поранений капітан і ряд простих солдатів? На щастя істориків, збереглися інші свідчення, які дозволяють нам зробити об’єктивні висновки. Ось як про битву на Ірпені інформував московського царя його посол в Україні Г. Богданов: «Київський полковник Антон (Гаркуша) з козаками, не допускаючи польських людей до Києва, зустрів їх за 15 верств і польські люди з козаками вчинили бій і билися цілий день. І козаки польських людей побили і до Києва їх не допустили». Посла Московії Г. Богданова важко винуватити у симпатії до українців. На той час козаки ще не були союзниками царя. Це ще раз свідчить, що литовці, не мудруючи лукаво, «зробили з карася порося». Чому ж вони такі розумні не вдерлися на плечах втікачів-козаків на правий берег і не погнали Гаркушу до Києва? Надвечір бойові дії завершилися. Догорав ірпінський міст, подекуди ще димів очерет. Козацьке військо приводило себе до ладу і готувалося до нового бою. Противник, як і раніше, тупцював у Демидові. Війська розділяла непрохідна ірпінська заплава. Але вночі повстанські корпуси Гаркуші і Ждановича несподівано полишили оборону Ірпеня і відступили до Києва. Чому так сталося? Поляки у хроніках хваляться, що розбили козаків. Українські джерела трактують по-іншому. У цей час з-під Чернігова поспішало військо князя Радзивілла на Київ. Вони націлилися на переправу біля села Вишгорода. Порадившись, Гаркуша, Жданович та генеральний писар Виговський, який проїздив з Полтави, вирішили: Київ здати литовцям, а киян евакуювати, і таким чином зберегти військо. То ж Радзивілл фактично увійшов у безлюдний Київ. Залишилися лише монахи. До речі, через 170 років фельдмаршал Кутузов так само пожертвує Москвою і збереже армію. Але недовго просидів у Києві Радзивілл. Козацькі і татарські загони з усіх боків шарпали литовців. У місті розпочалися пожежі, мародерство. І окупанти подалися геть. Кілька слів про полководців у битві за Київ: Великого князя Литовського Радзивілла і козацького полковника Филона (Антона) Гаркушу. Януш Радзивілл фактично був некоронованим королем Литви, Білорусі, Смоленщини і Брянщини. Навчався у німецьких і голандських університетах. Мав неабиякий військовий хист. У ході козацько-польської війни розбив українські загони у Білорусі, захопив Київ. Пізніше він лупцював московитів, а в роки Потопу (шведської інтервенції в Польщу) підтримував шведського короля Карла X Густава. Що цікаво, Радзивілл був і союзником Б. Хмельницького. Ось які бувають повороти долі! Помре Януш у 43 роки так і не створивши самостійне Литовське князівство. Радзивілл був двічі одружений. Перша жінка – Катажина (Катерина Потоцька) померла рано і він одружився на доньці молдавського правителя Марії Лупул. Хоча треба сказати, що менша сестра Марії – Розанда була набагато вродливішою. Хто тільки не претендував на цю жагучу брюнетку: гетьман Калиновський, великий візир Туреччини Ахмед та інші. Але виборов Розанду старший син Хмельницького – Тиміш. Він дуже оригінально її «засватав»: привів 16000 козаків, 10000 татар, розорив Молдову, спалив столицю – Ясси і майбутній тесть і теща враз «полюбили» зятька. Але це інша романтична сторінка нашої історії. У нашому випадку ми завдячуємо Марії Радзивілл за листування з чоловіком Янушем. Тепер його листи з війни – безцінна інформація для істориків. З українського боку Радзивіллу протистояв полковник Филон (Антон) Гаркуша. Дослідники твердять, що він був родом із білоруського міста Бихова (сучасна Могильовська область). За національністю чи білорус, чи українець – невідомо. Хоча прізвище Гаркуша можливо походить від призвіська (в українській мові «гаркуша» або «гарькавий» означає «картавий»). Відомо, що у молоді роки Антон подався на Запоріжжя шукати пригод. Судячи з усього йому там поталанило у кар’єрі. Гаркуша взяв участь у повстанні Б. Хмельницького. Загалом, більшу частину визвольної війни корпус Гаркуші діяв на теренах Білорусі і Лівобережної України. Йому вірили, за ним ішли повстанці. Гаркуша сприйняв Переяславську угоду, очолював посольство до Москви. Після смерті Хмеля він підтримав гетьмана Виговського і за це став полтавським полковником (фактично губернатором). Як остаточно склалася доля Филона Гаркуші – невідомо. Немає відомостей і про його сім’ю. Від козацької битви на Ірпені минуло 362 роки. Відродився вщент спалений тоді Демидів. Козаки, а потім поляки, відновили і його фортечне укріплення – Городець. От тільки козацькі і литовські могили розвіяли вітри і розмили дощі. Ніхто тепер і не скаже, де вони знаходилися. Володимир ТКАЧ, с. Демидів
| |
| Переглядів: 915 | Додав: komashkov | |