Останній номер газети
11:00 І жменя рідної землі… | |
 Найдорожче, що дається людині – життя. Ми приходимо на цю землю для того, щоб жити – милуватися красою природи, бачити лагідну посмішку матері, навчатися, мріяти, працювати, кохати, народжувати дітей, приносити радість і дарувати щастя коханим. А війна відбирає це найбільше щастя, дароване Богом. Людина бере до рук зброю, залишає свій дім, близьких, недокошену ниву і йде боронити рідну землю від ворогів. Велика Вітчизняна війна доторкнулася – ні, це не те слово, – увірвалася у життя кожної української родини, залишила в серцях людей свій спопеляючий слід та глибокі рани, які не заживають ніколи. Після переможного 1945 року виросло ціле покоління людей, батьки яких загинули на фронтах, і знають їх лише за старими фотографіями (які взагалі якимось дивом збереглися). У Старих Петрівцях живе Ніна Петрівна Брагарник. Завдяки своїй наполегливості вона через багато років знай шла могилу батька, якого ніколи не бачила.
– Мій батько, Петро Ігнатович Рожко, загинув, коли мені виповнився один рік, – розказує Ніна Петрівна. – Про батька знала небагато, лише із розповідей матері. Знала, що його вбили, і коли була ще дитиною не замислювалася над тим, щоб більше дізнатися про нього. Лише у зрілому віці почала думати, як знайти якусь інформацію, і лише нещодавно вдалося це зробити.
Батько Ніни Петрівни народився у 1922 році на Житомирщині, в селі Погоріле. Після закінчення технікуму, у 1944-му, його одразу направили до війська. Але до цього він встиг одружитися і побачити свою новонароджену донечку.
– Мені не відомо, чому його раніше не відправили, – розповідає Ніна Петрівна. – Закінчення війни батько зустрів у Німеччині живим і здоровим. Але на деякий час йому довелося залишитися на службі. Восени його разом з іншими товаришами потягом відправили додому. Однак сталося лихо. Недалеко від Львова 10 жовтня 1945 року на потяг напали озброєні люди. На жаль, батько загинув. За яких обставин, як це сталося, де похований – мати так і не дізналася. Їй лише було відомо, що трагедія сталася десь на Львівщині.
І тоді Ніна Петрівна почала пошук батьківської могили.
– Разом з донькою ми «сіли за Інтернет» і знайшли сайт, на якому можна знайти інформацію про всіх, хто воював (знайшла ще й батька свого чоловіка, якого, як виявилося, поховано аж у Молдавії). Треба лише знати прізвище, ім’я, по-батькові та дату народження. Так я дещо дізналася з недовгої військової біо графії свого тата. Він був стрільцем. Виявилося, що він помер наступного дня у госпіталі. І не від вогнепального поранення – у нього було забиття голови з крововиливом. Тоді поховали його разом з іншими у братській могилі, а пізніше перепоховали на Марсовому полі Личаківського кладовища. Навіть номер плити, під якою він лежить з ще дев’ятьма солдатами, ми дізналися – №222. І от у грудні минулого року я поїхала до Львова відвідати могилу свого батька і покласти жменьку рідної землі. Тепер мені морально легше, бо знаю більше про свого 23-літнього батька, про своє коріння, донька знає, де поховано діда... Єдине про що жалкую, що мама так і не дізналася, де похований тато...
Марія ФІЛАТОВА, «Слово»
фото з архіву Ніни Брагарник
| |
| Категорія: Старопетрівська громада | Переглядів: 784 | Додав: komashkov | |