Одним із найпопулярніших образів українського фольклору є вовк. Про нього існує багато оповідок і легенд. Із сіроманцем пов’язано чимало вірувань, особливо таких, що стосуються весілля. Вони трапляються по всій Україні, але найпопулярніші на Поліссі. 
Більшість із них активно побутують і досі. Популярність оповідок про вовків серед автохтонів сучасного Полісся відзначав ще древній історик Геродот. Розповідаючи про звичаї неврів, давні племена, що жили біля верхів’їв Дніпра, Прип’яті та Південного Бугу в VI-V століттях до н. е., він писав: «Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скіфи та елліни, що живуть серед них, у всякому разі запевняють, що кожен невр щороку на кілька днів обертається на вовка, а потім знову перебирає людську подобу». Важко судити, чи є хоч якась спадкоємність між тими тваринами й нинішніми поліщуками, але мотив перетворення людини на вовка й нині дуже поширений на цій території. Ось один з таких спогадів: «Є назвисько Вовки по-вуличному. То в їх був дід, що перекидався вовком. Піде в ліс, зробиться вовком. І вже пушов пущею вгонь його віда куди. Зіллє знав таке, чи ще щось таке знав знахарське... А один чоловік взєв да й пудстиріг. Да й украв те знахарство. То як пушов вовком, да й на гету пору».
Чимало фактів пошанування вовка на Поліссі подає український письменник, етнограф, історик Борис Грінченко в роботі «Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» та «Із вуст народу». Записані наприкінці XIX – початку XX ст., вони чудово зображають не лише район поширення уявлень про вовкулаків як етнографічне явище, а й на основі окремих повір’їв, пов’язаних не з вовкулаками, а таки з вовками, дають достатньо чітке уявлення про походження вірувань, пов’язаних з перетворенням, із пошануванням вовка: «Як оступлять вовки чоловіка, то треба назвать якого-небудь умерлого чоловіка імення: чи родича, чи знакомого, то й підуть геть». 
Здавалося б, який стосунок до вовків мають померлі родичі чи й просто знайомі? Але в гуцулів на Коляду — свято, приурочене головним чином небіжчикам, — за родинний стіл закликали й вовка. Причини такого пошанування не з’ясовані. 
Переодягнені у вовчі шкури юнаки, що належали до вовчого братства, під час обряду мали «вити по-вовчому». Такий звичай існував і в хеттів (могутня стародавня держава в Малій Азії) та германців. Згадки про воїнів у вовчих шкурах є в давньоісландських текстах. Серед германців у вовчі шкури перевдягалися друзі молодого, коли йшли «здобувати» йому наречену. Цілком зрозуміло, що наведені приклади дуже близькі до українських – про перевтілення боярів молодого у вовків чи й весільного поїзда в цілому. Ось, наприклад: «Гуляли якось одні люди весіллє. От батько молодої чимось не вгодив боярину. «Нук, постой же, коли так, – каже боярин, – я ж тобі угожу!» Та узяв хомута і перевів через його молодих, і стали молодії вовками і повтікали в гай... Довго вони так бігали вовками по гаях і полях, а як захочуть було їсти, то біжать до хлопців – нічліжників, які знали, що се за вовки і годували їх хлібом. Батько просив усих людей, чи не поймає хтось тих вовків, щоб перевести їх через хомут. От один чоловік і поймав одного і зробив, як йому казали, і стала з того вовка молодиця, невістка уже, значить, того чоловіка, а другий вовк – син – утік і по сей час ще не поймався і бігає вовком». Як бачимо, український зразок теж має чітко окреслені риси обрядовості: переведення молодого через хомут як на початку дійства, так і наприкінці. 
Інформація про вовків-перевертнів, як ритуальне перевтілення, навела відомого дослідника В. Іванова на думку, що найдавнішою ритуальною основою уявлення про людину-перевертня, що стає вовком (чи ведмедем), було перевдягання в шкіру відповідної тварини чи вдягання відповідної маски. У деяких селах вважали за звичне, коли персонаж у масці вовка виносив щось із хати. У подібній до цієї ролі на Коляду виступає вовк і в українській казці «Вовк-колядник». Спершу дід змушений віддати за колядування ягничку, потім теличку, а зрештою й саму бабу. Зміст вовчого колядування зводиться у казці до того, що звір нагадує про свою присутність у господарстві. 
Українська фольклорна традиція знає кілька типів вовчої теми. Непересічне місце тут посів образ вовка як мудрого хижака. Інший тип цього образу – вовкулака. Щоправда, він має кілька підтипів: вовкулаку – чаклуна, який міг довільно перекидатися вовком і робити вовками інших; строкаря, на якого у визначений час находило щось таке, що він мусив бігти вовком; ізгоя, пущеного мстивим вовком; вовкулаку – молодого, пущеного під час весілля. За типологічні відгалуження цього підтипу можна вважати й образи вовкулачок: молодої, що, будучи вовчицею, народжує людське дитя (чи не пряма паралель до античних образів Ромула і Рома – легендарних братів – засновників Риму?), і свахи, яку впізнають у вбитій під час ловів вовчиці. 
 Оскільки початок вовчих днів у поліському народному календарі, як і в цілому по Україні, стерся з пам’яті, то найчастіше у легендах та оповіданнях вовкулакування триває протягом року, хоча вказують й інші терміни: три, сім років – «на скілько поробляно». Перетворення вовкулаки на людину відбувається по-різному: його просувають через хомут, б’ють житнім перевеслом, розрізують на ньому шнур чи пояс, після чого вовча шкура лопається і злазить сама по собі. Усе це нагадує пережитки наряджень германських воїнів за часів візантійського імператора Костянтина Багрянородного  (905–959 рр.)
Проте зустрічається один із таких способів реінкарнації, який не викликає жодних асоціацій. Це метаморфоза шляхом перебігання поміж «ногами тої людини, яка пустила вовком, тобто чаклуна», а первісне – людини, причетної до здійснення ініціального обряду. «Розказувале, що одного чоловіка баба зробила вовком. І вин усе пудейде до свеї хати, а зайти боїця. А вден знахур, що вже знався на тому, побачив того вовка і каже: «Скілько те вже будиш ходете, скілько будиш мучитися?! Іде схавайся в теї баби коло хате за колодязем і як вона набире воде і йтиме з відраме, проскоч їй миж ногаме. Хай вона ще трохе вовчицею походить. І вин, той вовк, як почув, так і зробив, то кажуть, од бабе й по сю пору тилько відра на подвір’ю осталися».
Ініціальні обряди своїм корінням сягають матріархальних часів, коли чоловіки за екзогамії шлюбів (обов’язок вступати в шлюб в першому випадку поза певною групою осіб, у другому –  в межах певної групи осіб) були чужинцями в жіночій сім’ї й мусили до вступу в шлюб пройти обряд прилучення до чужого матріархального тотема. Абсолютне переваження в українській міфології уявлень про походження вовкулаків, внаслідок застосування шкідливої магії під час весілля, переконливо засвідчує, що в цілому вони пов’язані з уявленням носіїв ініціального обряду, який знайшов свій подальший розвиток у багатьох весільних ритуалах. Родина нареченої, а первісне може й сама мати (прамати, прародителька, хранителька родового божества, втіленого у формі родового міфу) могла виступати в ролі охоронниці ритуального впровадження цього міфу. Іноді перетворює чоловіка на вовка і власна дружина. Весілля вважали за найвразливішу пору перетворень людей на вовків. Для цього навіть не обов’язково бути знахарем, досить погано подумати.
 У селі Мощена поблизу Ковеля існує повір’я, що, зустрівшись з вовком, треба сказати: «А ля вовк!». У Верхневі на Волині вважали, що в такому випадку треба присісти навколішки й завити по-вовчому. А в Заболотті й Троянівці казали, що присівши, треба мовити: «І я вовк» – і звір не зачепить. 
За обереги від вовка вважали зарубування на деревах, читання молитви «Отче наш» з кінця, але ці повір’я істотно різняться від решти. Попередні ж бо прямо підводять до думки, що вшанування вовка мало ознаки родової спорідненості з ним, а отже, могло бути навіяне уявленнями про давню племінну спорідненість зі звіром як з тотемом. Тотем – істота або предмет, який вважався засновником племені. Як правило, був представлений у вигляді ідола (божества) або вважалося, що душа його перебуває в якомусь предметі.  Взагалі тотемізм — одна з найдавніших форм релігійних уявлень.
Тож і глибинне коріння цих уявлень може залягати в потужних шарах первісних релігійних вірувань. Згадаймо ще раз Геродота, який, описуючи звичаї нервів, зауважував, що раніш вони жили східним берегом Дніпра, але внаслідок поширення змій і вужів у тих місцях, незадовго до походу Дарія в Скіфію, переселилися на протилежний берег. Важко повірити, що водна перешкода могла стати зміям на заваді, оскільки вони добре плавають, особливо вужі. Схоже, що давній історик і сам не дуже вірив цьому. Стосовно перетворення людей на вовків він відверто висловлював свій скепсис: «Мене ці балачки, звичайно, не можуть переконати; одначе так кажуть і навіть клятвою стверджують це». 
Чим же клялися скіфи та елліни, що мешкали по сусідству з неврами? Мабуть, тим, що в неврів дійсно існував ініціально-родовий міф. Слідів змісту того міфу неважко дошукатися в билинах київського циклу, колядках і навіть у деяких сучасних родових прізвиськах та прізвищах із зоологічною номінацією. Не раз впадала в очі дивна варіація загальновідомої колядки про молодця, який збирається на «полюваннічко». В одних сюжетах він намагається вполювати «тура-єленя», в інших – «щуку-рибу» чи «куну в дереві». 
На Поліссі чомусь заведено, здибавшись з вовком, називати його «старий», «дєдько», що може сприйматися як «пре­док». Важко судити, чи є спадкоємність теперішніх поліщуків з неврами, але біля тих же верхів’їв Прип’яті та гирла Стоходу прізвище Невар досить уживане. Якщо ж воно за своїм походженням має етнонімічний характер, то невари (тобто неври) не могли бути автохтонами на цій невеликій території, бо за етнічними ознаками, як правило, так називали тільки чужаків. До речі, тут же, неподалік від місця злиття Стоходу й Прип’яті, розташоване і село Невір. Мотив реінкарнації, перевтілення людини на вовка, як у цьому селі, так і в навколишніх, сприймається як давній-давній, мало не споконвічний. І що цікаво, більшість таких інформацій беруть й нині на віру без жодних застережень, хоча час дії тих вовчих пертурбацій хронологічно переноситься не пізніш 30-х років XX ст. Звідси, напевно, і пояснюється саме походження родових прізвиськ Вовки, Вовчуки, Вовкуни, Вовченки та інші. 

Підготував Олексій ПОЛІЩУК, 
за матеріалами періодичних видань