Останній номер газети
Головна » 2013 » Березень » 9 » «І болем в серці спогад озоветься…»
12:27 «І болем в серці спогад озоветься…» | |
 Цілий напрямок у літературі визначився. Мемуари – таку назву він отримав. Чи цікаве комусь чуже, хоч і значуще життя? Так, звичайно – впевнена більшість авторів. Бо інакше ж як? Відмовитися від мемуарів – значить забути життя цілого покоління, де в молодості автор був неабиякою фігурою. Зрештою, спогади і переданий у такий спосіб досвід є обов’язковою складовою частиною генетичної пам’яті поколінь… Ця філософська сентенція спала на думку, коли до рук потрапила нова книжка Валентини Осипової, з села Демидів на Вишгородщині, яка щойно вийшла з друку. Власне мемуари, а точніше ностальгічна сповідь, туга за власним минулим. По суті, плач за вже неіснуючим рідним подвір’ям, дитинством, що ніколи не повернеться… А чи велика в цьому трагедія? Хіба з віком людині не притаманний пошук нового середовища існування? Чи треба оплакувати пташку, що одного разу назавжди вилетіла з гнізда? Думаючи подібним чином, я впіймав себе на несподіваному висновку, що нічого страшного у Дніпром затоплених селах немає. Це наші вирубані під залізниці і нові міста ліси, забудовані луки, забуті колодязі, зрештою, джерела!? Розуміючи певний цинізм написаного, я спробував відшукати більш традиційну картину власного сприйняття прочитаної книги. І знайшов! Знову ж таки, в необхідності формування у прийдешніх поколінь генетичної пам’яті, яка незрозуміло як передається, але є складовою духовності, без якої не може існувати будь-який народ. Сучасний або майбутній… Отже, потребу в спробі автора відтворити власну історію, доповнити її маловідомими сторінками через опис життя і доль селян-переселенців маленького населеного пункту Бірки, ми визначили. Як і належить рецензії, вона також має містити спроби рецензента оцінити літературну майстерність автора нового видання, реальність відтворення подій, ілюстрації… Отже, щодо першого. Мені здається, що опис конкретних людських доль, страждань та людських поневірянь, пов’язаних з вимушеним переселенням, виконано досить майстерно і реалістично. Текст ілюструють численні фото. Їх цінність полягає у відтворенні не постановочного, а реального часу, відображеного в одязі героїв, знаряддях їхньої праці тощо. Дещо відсутня героїчна актуальність зображеного, що обумовлюється, очевидно, метою автора – змалювати правдиво-негативну загальну картину затоплення сіл. Як на мене, відсутній оптимізм, що безсумнівно ховається у перемозі цивілізації. Авторові потрібно хоча б пошукати позитив у наступі цивілізації на побут і життя селян. Сумнівний і загальний висновок, що напрошується. Здається, що його немає! Виникає, у такому разі питання: то навіщо ж город городився? Навіщо зводилася ГЕС, були потрібні індустріалізація, електрифікація? Навіщо здався трудовий героїзм будівельників, енергетиків, тисяч інших спеціалістів, що зводили гідроенергетичні споруди? Де аналіз і осуд помилок? Де оспівування досягнень? Куди поділися легендарні і вшановані нині особистості? Що в кінцевому результаті має залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь? Біль в серці і ностальгічні спогади…  Автору вдалося майстерно і реалістично описати події часів недалекого минулого, задуматися над необхідністю прийняття рішення про затоплення сіл з метою просування цивілізації. Це, без сумніву, цікаво. Однак, що незабутнього додасть у пам’ять майбутніх поколінь такий досвід? А втім, якщо подібним чином мислити, то із загальної української історії потрібно вилучити сторінки жахів голодоморів і репресій, що повсюдно мали місце на Україні, вилучити воєнні та повоєнні роки. Залишити лише замальовані оптимістичні картинки успіхів та досягнення, вибудувані нашим «старшим братом», що і намагаються робити окремі вітчизняні «манкурти» – за визначенням письменника Чінгіза Айтматова, люди, котрих геть залишила будь-яка пам’ять. Вони не мають здатності адекватно оцінювати становище, тому, що їх примусово позбавили свідомості. Книжка Валентини Осипової якраз позитивно і відрізняється від сумнівних «героїчних мемуарів» численних представників старшого, переважно, радянського покоління, що рясніють на полицях книжкових галерей. Тому її варто прочитати і замислитися, хоча б над тим, чи не треба затопити і надати відповідного статусу чужій нині нам ідеології…
Юрій ГОРОВИЙ, член Національної спілки журналістів України | |
| Переглядів: 602 | Додав: komashkov | |