Останній номер газети
Головна » 2013 » Травень » 18 » Гітлерівська версія «нового порядку»
11:59 Гітлерівська версія «нового порядку» | |
 Закінчення. Початок у №19 (від 11.05.2013 р.) Продуктів дозволялось мати при собі не більше денної норми споживання. Окупаційною владою були розроблені чіткі норми споживання для різних верств населення. Зокрема, загальна норма для непрацюючих становила: хліб – 130 грамів, пшоно або гречана крупа – 50 грамів, буряки – 200 грамів. Встановлювалося додаткове харчування при заводських кухнях для населення, що працює на користь Німеччини: капуста – 100 г, буряки кормові – 500 г, морква – 40 г, столові буряки та сіль по 10 г, цибуля, м’ясні відходи або олія по 5 г; ячмінь або жито замість кофе – 5 г. За картками робітникам видавали по 800 грамів хліба на тиждень. А.Кузнєцов пише: «Такого хліба ми ще не бачили. Це був ерзац: сильно кришився, сухий, шкуринка відставала, зверху притрушений просяним лушпинням. Його випікали з ерзац-муки, до якої входили кукурудзяні качани, просяна полова, ячмінь, кінські каштани. Хліб тріщав на зубах і мав нудотно-гіркуватий смак». Майбутній автор «Бабиного Яру», а в ті часи дванадцятирічний киянин, що побував у роки окупації у Литвинівці, Димері та Рикуні, старанно ділив свої 200 грамів хліба на сім днів і до крихти з’їдав щоденну порцію – 28 г. Щодо каштанів – 24 вересня 1942 року вийшов наказ Київської міської управи про збір і переробку каштанів, як допоміжного продукту харчування для дитячих закладів. Розпочинався окупаційний режим не всюди однаково. У перші місяці, обіцяючи аграрну реформу, окупанти у деяких місцях роздавали колгоспну худобу і реманент. З шеренги полонених червоноармійців викликали українців за національністю та відпускали їх додому. Частину полонених українців випускали з концентраційних таборів. До концтабору у Дарниці, де було 60000 колишніх бійців Південно-Західного фронту, з Києва та навколишніх сіл потяглися жінки – шукати своїх. Полонені через дріт кидали записки: «Я в Дарниці, принесіть картоплі, візьміть документи, спробуйте врятувати». Дописували адресу. Ці записки ходили з рук у руки. Ходили по базару бабці й вигукували: «Хто тут з Іванкова? Візьміть записку»! Якщо з Іванкова нікого не було, передавали в Демидів, звідти в Димер, і так далі, допоки вона добиралася до адресата. Родичі, дружини, матері, отримавши записку, кидались рятувати своїх. Через жорстокі умови утримання у концтаборі не завжди вдавалось застати автора записки живим. Сердобольні жінки, показавши паспорт з відміткою про одруження, вибирали когось із в’язнів та забирали із-за колючого дроту. З оточення під Києвом прийшов додому Іван Свинченко з Литвинівки. Надворі був жовтень 1941 року. Німців у селі не було – з того часу, як пройшли перші, так більше і не з’являлись. «Було село Литвинівка, були просто селяни – самі по собі, не панські, не радянські, не німецькі. Тому кожен став жити на власний розсуд. А довкола були неприбрані поля, і кожен обирав собі будьяку ділянку, косив жито, копав картоплю, запасав сіно. Возити вже не було куди… Щовечора збиралися при скіпочці на посиденьки. До нестями гризли насіння і гнали з буряків самогон. А вдень у всіх дворах стукотіли ціпи: молотили хліб діди, баби, дівчата, діти. Мололи зерно поміж двох каменів, просівали муку крізь ручне сито. Литвинівка була щаслива» – писав у своїх спогадах А. Кузнєцов. Тривало щастя доти, поки не приїхали поліцаї з Димера, та не роз’яснили, кому належав урожай на полях. Під страхом смерті все старанно зібране тяжкою працею ( так у колгоспі не робили) наказано було, знайшовши (де хочеш!) підводу, везти на приймальний пункт у Димер. Задля наочності серйозності намірів серед села спорудили шибеницю та повісили випадкового перехожого. Поряд з повішеним красномовно гойдались кілька пустих мотузок. Так виконувалась директива по забезпеченню продовольством німецької армії. Знищення димерських євреїв було частиною програми нацистського «ендльозунга» (остаточного розв’язання «єврейського питання»), тобто, поголовного винищення 18 мільйонів євреїв, що на той час проживали у світі. Якось на вулиці Косарєва окупанти закопали в землю по шию євреїв – бабусю Перлю та її чоловіка Аврума. Людям, що проходили повз них, наказували плювати на нещасних, а тих, хто відмовлявся, били прикладом по голові. За даними Київського облдержархіву відомо, що 29 вересня 1941 року окупанти розстріляли 10 єврейських сімей (всього 21 особу) з Димера. Імена загиблих не встановлено. До кінця 1941 р. євреїв було винищено, а тоді з’явився новий наказ про виявлення осіб, що перебували у шлюбі з євреями, дітей від таких шлюбів та осіб, що були на половину чи на чверть носіями єврейської крові. За період окупації димерська єврейська община була повністю знищена. Цілий народ, що протягом століть проживав поряд, тепер пішов у небуття. У нескінченному ланцюгу випробувань, що випали на долю димерців у роки окупації, була ще й примусова депортація працездатних людей. Масове вивезення населення до Німеччини розпочалося із січня 1942 року. Біля райуправи та в інших людних місцях з’явились кольорові плакати, що закликали молодь їхати на роботу до Німеччини, де вон и будуть забезпечені роботою, матимуть хороші умови життя та високу заробітну плату. Газета «Нове українське слово» 11січня 1942 року писала: «Українські чоловіки й жінки! Більшовицькі комісари зруйнували ваші фабрики й робочі місця і в такий спосіб позбавили вас заробітку й хліба. Німеччина надає вам можливість для корисної та добре оплачуваної праці. 28 січня перший транспортний потяг вирушає до Німеччини. Під час переїзду ви отримуватимете добре постачан ня, крім того, у Києві, Здолбунові та Перемишлі – гаря чу їжу. У Німеччині ви будете добре забезпечені й знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви отримуватимете гроші за тарифом та продуктивністю праці. Про ваші родини піклуватимуться весь час, поки ви працюватимете в Німеччині. Робітники й робітниці всіх професій – перевага для металістів – віком від 17 до 50 років, що бажають доб ровільно поїхати до Німеччини, повинні з’явитися на біржу праці в Києві щоденно з 8 до 15 години. Ми очікуємо, що українці негайно з’являться для отримання роботи в Німеччині. Генерал-комісар, бригадефюрер І.КВІТЦРАУ». Перші ешелони були вщент наповнені бажаючими добровільно працювати на користь Третього рейху, частково спокушені обіцянками нової влади, частково змушені реаліями злиденного життя вдома. Та вже перші звістки з Німеччини перекреслили всю німецьку агітацію. 19 червня 1942 року вийшла постанова Димерської райуправи про накладення штрафу на жителів хутора Ритні за відмову їхати на примусові роботи в Німеччину: «Деякі гр. х. Ритні проявили свідомий саботаж в частині посилки робочої сили в Німеччину, чим підбурили і все село, внаслідок чого вербовка робочої сили по х. Ритнях була зірвана. Виходячи з вищенаведеного, Димерська райуправа постановляє: 1. Враховуючи важливість справи набору робочої сили до Німеччини, до якого гр. х. Ритнів віднеслися негативно, гебіткомісар м. Іванкова дав розпорядження оштрафувати всю громаду грошовим штрафом в сумі 10000 крб. Гроші сплатити в касу сільуправи до 25 червня 1942 року. Постанову розіслати всім сільським управам, зобов’язати старост сільських управ цю постанову проробити на загальних зборах села». Особливо жорстким періодом окупації були весна-осінь 1942 року. Україна стала глибоким тилом. Окупанти відчували себе господарями на землі, про що свідчить наступний документ з Київського облархіву: «22 травня 1942 року — Розпорядження шефа Димерського ра йону сільським старостам про перевірку всіх селянських дво рів у зв’язку з невиконанням сільськогосподарських поставок. Не дивлячись на цілий ряд наших застережень та повідомлень про ряд неприпустимих безладь та умисних зловжи вань, що керівниками сіл припущені в державних поставках та в посівних роботах, в багатьох селах ці безладдя і до цього часу не ліквідовані, хоч за припущені зловживання ряд керівників сіл вже одержали відповідне покарання. Ці безладдя та зловживання насамперед полягають: у великому саботажі здачі державі картоплі, в той час коли в багатьох селах картоплі є велика кількість; в умисному невиконанні здачі яєць та молока, тоді як для нормальної здачі молока і яєць є всі можливості; у використанні посівматеріалу ярих культур не на посівні потреби, а на споживання; в злочинному забою народжених телят; у повній відсутності в деяких селах боротьби за скоріше закінчення посіву ярих культур і цілого ряду інших досить важливих завдань». У часи окупації стародавній Чорнобильський шлях зазнав реконструкції і від пошти кілометрів на два в сторону Кам’янки перетворився на шосейну дорогу. Будівництво стало черговою повинністю димерчан за нової влади. Частково будівельні матеріали: пісок, щебінь, цемент, труби були забрані з будівництва аеродрому на Катюжанському шляху. Викладали дорогу з каменю чужі люди – робили за гроші, чи сподівалися заробити. Місцеве населення копало канави вздовж дороги, котловани під містки, розрівнювали полотно дороги під укладення каменю. Дорога будувалась повільно – за німців не добудували навіть до лікарні. Командували на будівництві Штах і Юренко, обидва ходили весь час із батогами, часто били людей за найменшу провину. Поразка німецьких військ під Сталінградом узимку 1943 року ще більше озлобила завойовників. Розстріли цивільного населення набули масового характеру. З навколишніх сіл до Димера, як до райцентру, звозили всіх, не зважаючи на вік чи стать, хто, за підозрою окупантів, порушує окупаційний режим. Навіть та частина населення, яка з прихильністю віднеслася до приходу окупантів через озлобленість на радянську владу, тепер змінила свої погляди. Навесні 1943 року розгортається партизанська боротьба проти ворога. Але до визволення було ще далеко… Григорій АЛЄКСЄЄНКО, краєзнавець | |
| Переглядів: 989 | Додав: komashkov | |