Головна » 2014 » Квітень » 12 » Європа милася демидівським милом
10:58
Європа милася демидівським милом
Сьогодні, коли у нас так багато говориться про євроінтеграцію України, мимоволі звертаєшся до нашої історії. Неймовірно, але факт: починаючи з XVI століття Україна вже була членом тодішнього Євросоюзу! І відігравала там далеко не останню роль у його економіці.
 
Вивчаючи топоніміку (назви) населених пунктів Вишгородського району, досліднику напевне впаде в око, що багато сіл носить назви стародавніх промислів. Це і не дивно, бо 400 років тому Вишгородщина була економічно важливим районом України. У той час, коли Донбас і Кривбас були ще Диким полем, у нашому регіоні зосереджувалася гірничо-рудна і металургійна промисловості, хімічна і лісотехнічна галузі. Скажімо, Гута Межигірська, Гута Катюжанська – це села, які виникли на місці гут – склоплавильних заводів. «Гута», за словником В. Даля – від німецького «hutte» – хатина, хоча в іншому значенні – вогняна тяга у зворотному напрямку – до склодува.
 
Інший приклад – Рудня Димерська та затоплена морем Рудня Толокунська – це ніщо інше як залізорудні заводи. Саме там у давнину видобували болотну руду і виплавляли з неї метал. До речі, бурого заліза і сьогодні вдосталь по району. Щоб визначити вміст руди у болоті або озері, можна, за прикладом наших предків, опустити туди березову кору: якщо через деякий час зовнішній бік кори роз’їсть іржа, то можете там сміливо видобувати руду. Плавили метал у Лютежі, Демидові та інших селах району.
 
Дуже поширеною на Поліссі є назва сіл Буда. Походить від давньоскіфської мови і означає дім, будинок. У середні віки будами називали заводи по виробництву поташу.
 
Наприкінці XVI і на початку XVII століття у Київському і Брацлавському воєводствах Речі Посполитої діяло понад 50 буд (поташних заводів). Один з найбільших був у Демидові. Про нього варто розповісти детальніше.
Читачам, далеким від хімії, необхідно пояснити, що поташ (К2СО3) – це карбонат калію, світло сірий порошок. Він широко застосовується в хімічній промисловості, виробництві скла, фарб, миючих засобів, вичинки шкіри тощо. То ж і не дивно, що в середні віки на поташ у Європі був надзвичайно великий, навіть шалений попит. Тому з Київщини у найбільший порт Речі Посполитої – Гданськ суцільними валками йшли підводи запряжені волами і кіньми вщент завантажені діжками з поташем. Про масштаби торгівлі можна судити по тому, що окремі контракти передбачали поставку в порт до 100 лаштів (120 тонн) поташу водночас. Це приблизно на суму 108 тисяч злотих, або 82 тисячі талерів. Як бачимо, прибуток виробників Вишгородщини просто зашкалював, чого не скажеш про податки.
 
Демидівський поташний завод – буда – працював на експорт на повну потужність. На величезний промисловий майдан фурмани (візники) безперервно везли здоровенні колоди. Далі за роботу бралися пильщики. Вони розрізали стовбури і складали їх у конусоподібні будки і запалювали. Величезні багаття палахкотіли вдень і вночі. Коли згоряли колоди, то робітники поташники розбавляли попіл водою та фільтрували його через солому, відстоювали і одержували луг. Останній повільно лили на вогонь, який горів у спеціальному цегельному ящику. Полум’я випаровувало з луга воду і затверділий поташ випадав на дно ящика. Потім копитники кришили його ломами, а пакувальники зсипали готову продукцію у бочки для транспортування. Ось таким був технологічний процес виробництва поташу.
 
Треба сказати, що в ті часи виробники дбали про якість продукції. Найкращі сорти поташу виготовляли з різних порід дерева (як твердих так і м’яких) і змішували разом.
 
З роками виробництво на демидівській буді удосконалилося. Так заготовлений попіл уже засипали у великі металеві чани і заливали гарячою водою. Коли зола осідала на дно, воду зливали, а золу знову підігрівали до тих пір, поки продукт не ставав сухим. Щоб одержати якісний поташ, операцію повторювали кілька разів.
 
Тривалий час демидівським поташним заводом володів київський підкоморій Теофіл Горностаєв. Це – земельний суддя. Підкоморій регулював земельні питання, а його помічники – комірники – обмірювали спірні ділянки, розглядали дрібні земельні справи тощо. Словом, земельщики і тоді вже жили кучеряво.
 
Сам рід Горностаєвих сягає свого коріння у XIV сторіччя. Це прізвище згадується у польських хроніках за 1503 рік, коли на березі Тетерева у бою з перекопськими татарами загинув один із цього роду. То ж у пам’ять про нього місцевість, де його поховали, і назвали Горностайполем. Новим містечком Горностаї володіли кілька сторіч, а їх землі простягалися від Тетерева до Козаровичів і Демидова. Саме у Демидові Теофіл Горностаєв і заснував завод.
 
Якою ж була зарплата на демидівській буді? На виробництві працювало 30-50 робітників. Конторських працівників практично не було. Заробітна плата залежала від кваліфікації. Наприклад, поташники, а це найпрестижніша професія, отримували за 10 тижнів роботи – 7,5 злотих. Чорноробам – копитникам, пильщикам, пакувальникам платили натурою, тобто, хлібом, сукном, полотном і т.д. Сім злотих – це був непоганий заробіток. На той час кварта (літр) горілки коштувала всього 2 гроші. А на один злотий можна було придбати центнер зерна. Більшу зарплату в ті часи отримували хіба що військові – реєстрові козаки – 6 злотих за місяць служби і 10 ліктів (7 метрів) сукна на рік. Звісно, дів­чата найбільше й любили військових: з грішми, шаблюками і пістолями. А за ними йшли заможні кавалери з числа поташників, бондарів, ковалів тощо.
 
Промисловий бум на поташ вкрай негативно позначився на лісових ресурсах нашого краю. Правічні ліси, які бачили ще князівські дружини, безжально вирубалися. Тоді ще в поліських густих лісах на 1 гектар припадало до 1000 дерев. Щоб виготовити один лашт поташу (біля 1,2 тонни) необхідно було 30 тонн сортового лісового попелу (фальби). Уявіть собі, що при згоранні деревини від неї залишається всього-навсього 0,2-1,7% золи. Скільки ж це треба було спалити кубометрів лісу, щоб добути тонну попелу?
 
Під сокиру пішли лісові масиви від Демидова до Димера. Саме про них ще у XIX сторіччі писав краєзнавець Л.І. Похилевич у книзі «Сказання про населені місцевості Київської губернії»: «…к юго-востоку и к югу от Дымера – поля, образовавшиеся от истребления лесов, за коими опять леса до самого Киева с небольшими полянами вокруг деревень». Дивом зберігся ліс на правому березі Ірпеня. Згодом на демидівський завод почала надходити деревина з лівого берега Дніпра: плоти перетинали ріку, а далі фурмани підводами транспортували колоди в Демидів. Дубечанським лісам поталанило набагато більше, ніж демидівським завдяки віддаленості від заводу.
 
Точних даних, коли демидівський поташний завод завершив свою роботу, немає. Але те, що він існував протягом XVII-XVIII сторіч є завершеним фактом. Поташ з умовним клеймом «Made in Demidov» потрапляв у всі куточки Європи. Польські панянки, німецькі фрау мили свої принади фактично демидівським поташем, пили вино зі скляних келихів виготовлених завдяки нашому карбонату калія. Вишгородщина невід’ємно була пов’язана промисловою кооперацію з десятками мануфактур, фабрик і заводів Європи. І ніхто тоді не говорив, потрібна євроінтеграція чи ні.
 
Демидівський поташний завод приніс сім’ї Горностаєвих, а потім і наступним власникам мільйони злотих, а потім і рублів прибутку. Але жодної копійки не було вкладено у розвиток регіону. Зокрема, у Демидові не залишилося ні однієї фундаментальної споруди. Усі гроші, як і зараз, пішли в офшорні зони, на будівництво палаців, на утримання коханок, бали й інші розваги. Пани просто профукали мільйони.
 
На щастя, у першій половині XIX сторіччя була винайдена сода – замінник поташу і цим, на щастя, були збережені зелені масиви Полісся.
 
Володимир ТКАЧ, с. Демидів
Категорія: Демидівська громада | Переглядів: 796 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus