Головна » 2013 » Березень » 30 » Друзям на згадку дарували міста…
12:32
Друзям на згадку дарували міста…

З часом я змінив технологію виготовлення великих скульптурних форм, виконуючи спочатку металевий каркас й обтягуючи його металевою тканою сіткою, на яку наноситься декілька шарів цементно-пісчаного розчину. Це дало змогу відтворювати найдрібніші пластичні деталі та збільшити маневреність монтажних і зварювальних робіт. Згодом декоративні барельєфи на фасадах Будинку торгівлі та ресторану «Вишгород» будівельники виконували без моєї допомоги, вже після нанесення малюнка. 

Зведення ресторану «Вишгород» у вигляді двоповерхового блоку, прибудованого до дев’ятиповерхового житлового будинку по вул. Набережній, здійснювали за моїм індивідуальним проектом та конструктивними розрахунками інженера В. Орленка. Замовником будівництва ресторану й цілого мікрорайону було управління «Гідромонтаж» (О.І. Проскуркін). 

На той час було чимало об’єктів, де потрібно було або доповнити, або переробити типовий проект, який проектні інститути відмовлялися розробляти без кошторису на непередбачені об’єми. Приведу лише один приклад, коли вирішувалась подібна проблема у взаємодії з керівництвом райвиконкому та іншими інстанціями. В Старих Петрівцях вже зводились стіни нової школи за типовим проектом, коли схаменулися, що велика площа плаского даху через деякий час завдасть чимало клопоту можливими протіканнями та промерзанням верхнього поверху. Це вже було відомо з досвіду експлуатації дахів такого типу. До того ж, треба було враховувати неякісні матеріали, що застосовувались у той час. Розроблений мною проект шатрового даху допомагав втілити у життя Іван Бурдак, «пробиваючи» допоміжні резерви в УКБ облвиконкому та особисто домовляючись про постачання пиломатеріалів із лісництва. Як голова районної держкомісії з прийому в експлуатацію будівельних об’єктів, Бурдак був непохитно принциповою і відповідальною людиною. Він ніколи не підписував акти держкомісії, не відвідавши особисто об’єкт і не перевіривши готовність до запуску інженерних мереж, оздоблювальних робіт та благоустрою прилеглої території. У дуже рідких випадках незнач ні недоліки, що не впливали на нормальну експлуатацію будівлі, дозволялося ліквідувати підряднику у мінімальний термін, вказаний у гарантійному листі. На компроміси «за дзвінками» з вищих інстанцій ми не йшли, отримуючи іноді несправедливі догани. 

Нічого не вдієш, у всіх службовців виконкому є такий не дуже приємний обов’язок, як робота зі скаргами громадян, а найбільше їх у питаннях будівництва та землеустрою. Основними мотивами скарг були неув’язки існуючих приватних будинків із вимогами діючих норм Держбуду щодо обмеження житлової площі. У деяких випадках, щоб узаконити таке будівництво, потрібно було сплатити штраф на адмінкомісії, а в більш серйозних, де порушувалась «червона лінія» забудови або виявлявся самозахват території, виносилося рішення про часткове знесення будівлі. Ще в більшому обсязі це відбувалося у дачному будівництві. Розуміючи, що жорстка градація впроваджених норм ніяк не може враховувати усіх життєвих ситуацій й складу сімей, що постійно змінювався, я виправляв ці формалістичні накладки своїм рішенням на узаконення у випадках, де не було грубих порушень генплану. Через деякий час кількість скарг громадян у питаннях будівництва зменшилась у десятки разів. Розглядаючи квартальні звіти нашого техбюро, в обласному відділі архітектури дивувались: «Що це у вас за район такий, що так мало скарг?» А я відповідав: «Просто ми йдемо назустріч людям». 

Я вдячний кожному з моїх колег із першого складу ВТБ – С. Луговкіну, В. Шустову, С. Вахтіній, С. Янішевській, Л. Гевель, С. Лагуненко – за те, що вони якісно й без зволікань виконували свою роботу та виїжджали на обміри земельних ділянок у найвіддаленіші села. 

Саме в цей період по всьому Радянському Союзу був проголошений компартією клич: «Усе для села, для збільшення ефективності сільського господарства!» З Москви до Києва приїздили кореспонденти, які повинні були наочно відобразити у пресі, як втілюється у життя це гасло. За різними показниками наш новоутворений район мав кращі результати, тому кореспонденти запропонували мені написати статтю про зміни на селі, що відбувалися останнім часом у галузі будівництва. Згодом у журналі «Архітектура СРСР» за 1979 рік з’явилася стаття «Дела и задачи районного архитектора». Акцент у статті ставився на тому, що настав час, коли не тільки надої молока й кількість зібраного зерна повинні цікавити місцеві органи влади, але й добробут людей, забезпечення житлом молодих спеціалістів і зростання інфраструктури будівництва. 

З часом буде ще багато запроектовано і побудовано у Вишгороді й районі у сфері соцкультпобуту, в тому числі пам’ятних знаків на братських могилах, барельєфів та настінних розписів. 

У рамках однієї статті розповісти докладно про все неможливо, але декілька слів про створення пам’ятного знаку «Героям Лютізького плацдарму» я хотів би сказати. З цим питанням до мене звернувся перший секретар райкому КПУ Володимир Іванович Романюк. Пам’ятний знак мав бути відкритим до 6 листопада 1983 року, до 40-річчя визволення Києва від фашистських загарбників. До цього вже був проведений республіканський конкурс на створення меморіального комплексу на Букринському плацдармі і на це виділили державні кошти. На пам’ятний знак «Героям Лютізького плацдарму» таких кош тів не виділялося. Завдання стояло виконати це силами району. Знову ж таки, для увічнення такої визначної події поставити простий обеліск було б несправедливо, хоч в Нових Петрівцях вже й створювалась діорама «Битва за Київ у 1943 році». 

До співавторства у розробці розвиненої архітектурноскульп турної композиції я запросив колегу – художника В.І. Войцеховського. Ескіз було схвалено у райкомі КПУ і ми приступили до створення в натурі металевого каркасу, що обтягувався металевою сіткою, штукатурився і, згодом обкладався мідними пластинками. До будівельних робіт були залучені різні районні організації. За задумом директора музею Івана Вікована біля братської могили було влаштовано Вічний вогонь та закладена алея із гранітними плитами, де були викарбувані прізвища загиблих воїнів. Останні роботи висікання написів проводилися при світлі автомобільних фар у ніч напередодні відкриття. Усі роботи до останньої хвилини особисто контролювали В.І. Романюк та І.П. Вікован. Потім було урочисте відкриття, в якому брали участь і ті, хто, безпосередньо форсував Дніпро, в тому числі й генерал Терентій Уманський. 

Так це було… 

Згадуючи ті часи, найбільше хотілося б відмітити ту цілеспрямованість, ентузіазм та безкорисливість у стосунках людей, чого так не вистачає сьогодні. То ж і 40-річчя Вишгородського району ми зустрічаємо із чистим сумлінням і відчуттям виконаного обов’язку. Бо ж не даремно була написана в ті часи пісня про містобудівників, які побудувавши місто, їхали на нове місце, даруючи тим, хто залишався, місто у подарунок. Ось слова з цієї пісні: «Не каждому дано так щедро жить – друзьям на память города дарить...». 

Нашим наступникам бажаємо продовжувати цю благодійну справу та нових звершень на благо українського народу!

Фото Олександра КОВАЛЕНКА

Переглядів: 644 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus