Останній номер газети
Головна » 2014 » Вересень » 13 » До побачення, канікули, привіт, школо!
11:00 До побачення, канікули, привіт, школо! | |
 Цього спекотного літа було важко потрапити до будь-якого табору відпочинку. Тому ми, діти Поліського та Вишгородського району, дуже вдячні народному депутату України Ярославу Москаленку за допомогу і надану можливість відпочити у таборі «Карасик».
Ось ми й під’їхали до табору. Бачу табличку «Дот Карасик».З цієї секунди і почались найяскравіші моменти мого літа. Нас зустріли доволі-таки оригінально – вийшли дві феї, як я дізналась пізніше, це були хореограф та керівник творчого гуртка. Після короткого виступу нам дали пароль. Головною умовою було його вивчити. Далі ми відправились до старшої вожатої, яка тоді, напевно, кожного полонила своєю щирою посмішкою. Вона ділила всіх на загони. Ми відправились до першого загону.
Всього нас в колективі виявилось небагато – 14 осіб разом з вожатими. Спочатку всім це здавалось жахливим, але потім ми зрозуміли, що це наша фішка, наша особливість.
Перший день у нас складався із знайомства. Пам’ятаю, як всі кидали один на одного косі погляди. Тоді ще ми грали в гру, де кожен по черзі називав своє ім’я і показував певний знак, з яким він асоціюється, а наступний повинен був повторити все, що сказали попередні. Кожен плутав імена як міг. Це виглядало так безглуздо, але доволі-таки весело. В цей же день у нас з’явилась назва – «Пупсики».
Третій день – відкриття зміни. Скажу по правді, з чистою совістю, це було найкраще відкриття, яке я взагалі бачила. На сцені – життя, а не проста постановка. На сцені були люди, які робили все від душі, а не для галочки для керівництва. На сцені були ті, яким це було дійсно потрібно. Велике спасибі вожатим усіх трьох загонів за те, що вони вклали стільки зусиль, щоб поставити стільки неймовірних номерів . Особливо запам’ятались ваші запальні танці. Дякую за враження.
Подальші дні в таборі пролітали швидко та непомітно. Всілякі квести, конкурси, концерти, екскурсії… У все це ми просто поринали з головою. Кожна дата на календарі є незабутньою та по-своєму особливою. Ось як, наприклад, наші вожаті влаштували нам цікавий тренінг-акторську гру, в якій закликали, що куріння – це погано.
На другий день ми всім загоном малювали комікс про Колобка, іншого дня ми теж малювали, але вже на асфальті. Потім до нас приїхали пожежники, які розказали нам усе про пожежну безпеку і погодились облити нас водою з «пожежного рукава». Далі – фото-квест, на якому ми створювали справжню історію, історію нашого першого загону.
Ми їздили на екскурсії. Побували на Клавдіївській фабриці ялинкових іграшок. Говорю лише про неї, адже саме ця екскурсія перевернула в мені все. Почну з того, що на всіх етапах там вироби роблять вручну. Я просто схиляюсь перед цими жінками, які по вісім годин, мінімум п’ять разів на тиждень, працюють із гарячим склом, видуваючи одну за одною кульки, псують свій зір, розмальовуючи іграшки під світлом лампи.
А ще в нас був день хореографії. Ми танцювали, танцювали, танцювали… Це було феєрично! Велике спасибі хореографу за постановку усіх номерів. Воно того варте.
І ось останній день. Закриття зміни. Під кінець нашого відпочинку початку цього дня боялися абсолютно всі. Адже приходив час прощатися. Приходив час розставання з тими, які за три тижні, несподівано для тебе самого, стали тобі рідними і дорогими. І хоча кожен намагався не думати про це, воно все-одно повинно було статися. Пам’ятаю заключний концерт, а особливо те, як вожаті говорили прощальні слова. Самих слів, вибачте, не пам’ятаю, адже моя сентиментальність взяла верх наді мною, і я просто плакала. Але я не шкодую цих сліз. Вони були виправдані. Потім була дискотека, яка відволікла всіх від поганих думок. Але незабаром, коли вже стемніло, всіх покликали до багаття. Не забуду той вечір ніколи. Ми пекли картоплю, розмовляли, обіймались, плакали.
Двадцять один день перебування в таборі – ми всі зібралися в одній кімнаті. Згадуємо все те, що сталось з нами за ці дні, сміємось. Іноді то я, то ще хтось поглядуємо на годинник: «Хоча б автобус запізнився на декілька годин, а нам точно сьогодні треба додому, так швидко. Що я буду робити без цих людей?». І раптом усі ці думки перебиває крик хлопчика з іншого загону: «Приїхав!».
І ми знову сідаємо в яскравий жовтий шкільний автобус, і я розглядаю плакат «Щасливої дороги». Але чомусь від цього невесело…
Оксана МАРТИНКОВА,
«Школа журналістики ЦТ «Дивосвіт», Лютіж
| |
| Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 626 | Додав: komashkov | |