Головна » 2013 » Вересень » 14 » Димер – найкраще місце на землі
10:46
Димер – найкраще місце на землі

Нещодавно у Димері пройшов конкурс «Мій рідний Димер – найкраще місце на землі» серед учнів. До уваги читачів пропонуємо роботу, що перемогла у номінації «Літературна творчість». Автор твору – учень 5-а класу Димерської школи №1 Антон Світличний. За словами вчителів, десятирічний Антон – талановита, дуже обдарована дитина, однаково добре навчається як гуманітарним дисциплінам, так і точним. Тому й не дивно, що його робота дійсно стала найкращою. Однокласники та вчителі вітають Антона з перемогою та бажають йому подальших успіхів і перемог у навчанні. 

 
Земле моя. Така рідна і знайома до кожної краплини крові і така невідома, таємнича… Я зупинився на високому пагорбі. Якщо придивитись, ще можна знайти на цьому місці залишки міцної фортеці – колишньої гетьманської слави Євстафія Гоголя, булаву якому вручив Ян ІІІ. Пам’ятка сьомої та останньої столиці козацтва. 
 
– Хто я? Чия кров тече в моїх жилах? Кров войовничих кельтів? Венедів? Антів? Ні, хочу знати ще раніше. Хто я? 
 
– Людина, – почув я біля своїх ніг. Нахилився і побачив: лежить камінець. Раптом від нього побігла золота смужка, кінець якої загубився у блакитному диму далекого лісу. 
 
– Часовий промінь, – промайнуло в моїй голові. 
 
– На мить зупини час, подивись назад і побачиш, – сказав мені камінець. Мені відкрилось серце, мов віконце, і побачив я багато техніки, напевно, бойова. Солдати, багато солдатів у протигазах, люди в білому вбранні кудись прямують по дорозі. А назустріч – автобуси з жінками, дітьми, старими. Обличчя скам’яніли – ні туги, ні жаху. І тиша… Густа, сіросвинцева, важка тиша. Не чути весняного співу птахів, дитячого гомону, зникли лелеки… Земле моя, прости нас! 
 
І знов побачив я: чорне небо, літаки, мотоцикли, гармати і знову солдати: українці, росіяни, білоруси, німці, румуни, поляки, грузини. І кров. Річки крові… Земле моя, чи можеш ти своїми сльозами змити її? Ось кучургани снігу. Двоє маленьких діток босоніж йдуть по снігу, а за ними кривава доріжка. Ні, це не дітки, це ангели, йдуть стукати у зачинені двері нашої душі. Чи відчинимо? 
 
І побачив я міцні стіни фортеці. У дворі – знівечені тіла. Гори тіл. Горять солом’яні дахи, розбиті дві гармати: одна з півдня, друга – з півночі, зруйновані стіни. Сутеніє. Сходить місяць. Хто це м’яко ступає, наче мара? Це дівчина… Дівчина в білому вбранні. Причинна. Мій погляд майнув за нею. Куди це вона?.. До струмка. Там гойдалки, дівчата і хлопці збираються на вечорниці… Легенда майнула перед моїми очима. Історія. Ляхська навала. Земле моя, тричі твої джерела наповнювались кров’ю та жахом рідних дітей. Але ж… Кров людська – не водиця. 
 
Там, від самого Києва проліг широкий шлях, місток через річку. Куриться шлях, йде дружина. А на чолі, на білому коні жінка з дитиною. То Ольга, княгиня Русі, з малолітнім сином держить шлях до центру древлянської землі – Іскоростеня. Помститись за люту смерть любимого чоловіка та батька. Де мир, ненько моя? 
 
Он кілька ставків. На них млини… Хлібом пропахла ти і любов’ю до життя, земле моя. 
 
Річка. На ній кілька островів у димку. Там кузні, чути цокіт заліза. Тут куються мечі, списи. Секрету виготовлення їхньої сталі не знають ні русичі, ні загарбники. «Дамир», – вигукували татари з жахом. Бо дамир з тюркської – меч. Наче блискавка, сяяли вони, і були набагато краще дамаських. 
 
І раптом я зрозумів: мир – це ми, і мир у нас. Вмирали народи і народжувались знову. З ними вмирала і народжувалася наша земля. Наш мир – де ми живемо, і він живе в нас. Ніхто і ніщо не зможе здолати нас, бо ми – життя. Стоячи на своєму пагорбі, я подивився в синю блакить неба, залитого сяйвом літнього сонця. І в мене перехопило подих. Любов’ю наповнилась душа моя, і я, піднявши руки до неба, вигукнув у блакить: «Боже, як я люблю Тебе! Як я люблю Твоє творіння – Твоє і моє небо, Твоє і моє сонце, Твою і мою землю, яку ти дав мені за неньку, і як син, низько вклоняюсь вам обом». Раптом мене взяв в обійми гарячих подих вітру, наче електричний струм пробіг по всьому тілу і стало тепло і затишно в грудях, а на щоку впало кілька крапель дощу з світлої, обігрітої сонцем хмаринки. 
 
Я зрозумів, що це була відповідь. 
 
Антон СВІТЛИЧНИЙ
Категорія: Димерська громада | Переглядів: 1112 | Додав: komashkov
comments powered by Disqus