Останній номер газети
Головна » 2013 » Серпень » 17 » Де ти, велика рідня?
10:18 Де ти, велика рідня? | |
 І що ми маємо? Ми маємо комфортабельні будинки, укомплектовані всім необхідним для життя, але не маємо часу, щоб жити в них, адже ми працюємо, щоб утримувати весь цей комфорт. Повертаємося в домівки, щоб заночувати, і то не завжди. Ми маємо дорогі автівки, яхти, гаджети…і мало хто усвідомлює, що чим більше матеріальних благ він має, тим більше енергії, часу і зусиль він витрачатиме на їх утримання. Ми стали схожі на запрограмованих роботів, кожен сам за себе. І, в першу чергу, від такої позиції потерпають діти та люди похилого віку. Для дітей вигадали авто-няні, аудіо-книги, все – окрім реальної турботи, спілкування, ніжності та духовного наповнення. І виростають такі діти ніби ерудовані, але байдужі, не здатні на симпатію або, кажучи іншими словами, співчуття, розуміння, не здатні побудувати гармонійні стосунки з людьми. Дуже часто ми спостерігаємо у дітей, молоді, зрілих людей, депресію, апатію. Минають роки – і всі матеріальні блага втрачають свою цінність, і виникає бажання мати поруч людину, котра розуміє, турбується, підтримує, допомагає. Ця потреба виникає тоді, коли людина усвідомлює, що вона беззахисна, слабка, що сама не може дати собі ради. Насправді такий стан може трапитися в будь-якому віці (хвороба, інвалідність тощо). І що виходить? Коли діти були малі, на спілкування з ними не було часу, батьки виконували функцію «банкомата». Коли діти подорослішали і стали самостійні, спілкування також було формальне: смс, скайп… А коли батьки стали старенькими й немічними, вони просто перетворилися для дітей в тягар. Вся цінність, яку вони мають, це хіба що їхні статки, тому все частіше трапляються випадки, коли діти спроваджують своїх батьків (у кращому випадку) в будинок пристарілих або й взагалі на вулицю. Ось до чого приводить брак часу на спілкування й виховання дітей. У них відсутнє розуміння турботи, підтримки, любові. У них головний орієнтир – збагачення заради збагачення. Хоча інколи батьки всю душу віддають своїм дітям, а результат отримують той самий… Хто своїм прикладом показує, як потрібно виховувати малечу, як важливо відповідати зважено на їхні запитання, ходити разом до стареньких бабусі та дідуся, допомагати їм у побуті, робити це з радістю та ніжністю і, головне, пам’ятати, що всі ми колись будемо в такому віці. А як відомо, що посієш, те й пожнеш. Такі філософські роздуми мені навіяли нещодавні сумні події, що трапилися у нашому районі. Діти зрікаються своїх батьків, виганяють їх на вулицю. Забирають собі батьківську землю, будинок чи квартиру, а стареньких – як непотріб, як біомасу – викидають. І звертаються бідолахи до нас у територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг), просять прихистку, і в будинок пристарілих (стаціонарне відділення для постійного проживання) ідуть з радістю, хоча, певно, в молодості про такий перебіг подій і в найстрашніших снах не могли уявити. Звичайно, ми як можемо допомагаємо, хоча наші можливості мізерні – прийняти на постійне проживання в стаціонарне відділення можемо максимум 25 чоловік. А потреба значно вища, і доводиться чекати одиноким людям (як це не жорстоко звучить), поки хтось помре, щоб зайняти його місце. І ми називаємося гуманним суспільством? Рівень нашої гуманності можна виміряти ставленням та турботою про дітей та старих людей. А що ми маємо? Збільшується кількість випадків насильства над дітьми, бездоглядності та жорстокого поводження з ними, народження дітей, щоб отримати виплати на них і придбати «плазму». Що стосується людей похилого віку, про них взагалі забувають, сприймають, як тягар. І все. А колись піонери мали за честь турбуватися, брати шефство над старенькими та немічними, допомагали по господарству і з задоволенням слухали життєві історії цих людей. Піонерія зникла, як пережиток минулого режиму. Натомість, маємо тотальний сексизм, бездуховність. Про патріотизм, відповідальність за тих хто поруч, поняття дружби, вірності – забули. Наші прадіди мали великі сім’ї, багато дітей. В одній великій хаті жило, як правило, багато поколінь – велика рідня, від малої дитини до сивого прадіда. І святим обов’язком синів та онуків було доглянути за ними. І суспільна мораль була на сторожі сімейних цінностей, бо великим гріхом вважалося відцуратися від батька, матері, від діда та баби… Зважаючи на сказане, звертаюся до всіх з проханням задуматися про духов– ність, про сімейні цінності, про загальнолюдські норми моралі. Адже насправді ми всі ніжні, чуйні, вразливі, всі потребуємо турботи, любові, уваги. Завжди, в будь-якому віці, а в дитинстві і старості особливо. Приділяймо більше уваги один одному, більше спілкуймося зі своїми дітьми та батьками, турбуймося про самотніх та нужденних сусідів, навчаймо своїх дітей бути милосердними, допомагаймо тим, хто слабший, шануймо старших, будьмо щирими та щедрими на любов та турботу. Адже якого ставлення ми прагнемо до себе, так маємо ставитися до оточуючих…
Раїса СОЛОВЕЙ, завідуюча відділенням соціально-побутової адаптації територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) | |
| Переглядів: 495 | Додав: komashkov | |